Можна стверджувати, що актуалізація етичної проблематики зумовлювалася в другій половині XIX – початку XX ст. принаймі двома факторами. По-перше, закономірностями розвитку самої філософії, котра в особі своїх кращих представників усвідомила недостатність винятково раціоналістичного пояснення людини й стала на шлях пошуку нових філософських засад для створення такого світогляду, в якому наперед виходила б внутрішня природа індивідуального “я”. По-друге, особливостями розвитку суспільної думки Росії й України протягом усього XIX ст., де майже до кінця століття панували соціологічні доктрини, філософською основою яких виступали природничонауковий матеріалізм і позитивізм. Саме останні й стали головним об`єктом критики з боку молодої генерації російських філософів, котрі шукали вихід із світоглядної кризи головним чином у сфері філософії, зокрема етики.
Оригінальність позиції представників суспільної думки України полягала в тому, що вони першими спробували проаналізувати проблему інтелігентської свідомості крізь призму національної ідеї. Це дало змогу показати, що світоглядна криза суспільства зумовлюється не лише нерозв‘язаністю соціальних проблем, але й невирішеністю національного питання, низьким рівнем національної свідомості інтелігенції. Вони аргументовано доводили, що свобода особи й суспільства неможлива без свободи національної.
На жаль, навіть в Україні коло тих, хто усвідомлював усю значущість національного питання для подальшої долі свого народу, було досить вузьке. Це та частина інтелігенції, яка працювала на ниві української літератури, літературної критики, етнографії та історії.
Значно більша частина, особливо інтелігентської молоді сповідувала ідеологію російського народництва і робила все можливе для її втілення в життя [26: 108–109. Що ж до основної маси інтелігенції тогочасної України, то вона була індиферентною до національноїі ідеї, або свідомо проводила в життя політику русифікації, виступаючи, як, наприклад, С. Гогоцький, проти використання в начальному процесі української мови. Проте це не є підставою для того, щоб викреслювати з інтелектуальної історії України якусь частину, так би мовити, “національно несвідомої” інтелігенції. Вона, безперечно, належить цій історії і посідає в ній чільне місце. Останнє передусім стосується творчої інтелігенції, особливо представників “академічної філософіїї”, наукова спадщина яких, власне, визначала рівень філософської культури тогочасної України. З іншого боку, саме філософи України ще в 60-ті роки розпочали, а в 70-90-ті роки продовжили ту критику філософських засад світогляду інтелігенції, яка набуває такої актуальності на зламі століть. Вони постійно зверталися до етичних проблем і залишили після себе спадщину, цінність якої визначається не лише критичним пафосом, а тими ідеями, що мають непересічне значення для філософської науки взагалі, та етики зокрема.
