Повз увагу російської інтелігенції пройшов той факт, що після поразок революції 1848 р. у країнах Західної Європи розпочався процес внутрішньої інтеграції і консолідації суспільства на основі національної ідеї. Вона не усвідомила того, що в Європі процес руйнування абсолютизму супроводжувався процесом національного самовизначення народів. І консерватори, і радикали зрозуміли, що, спираючись тільки на свої ідеї, суспільство перевлаштувати неможливо. Як наслідок “визначився компроміс, який дав змогу існуючій системі інтегрувати колишніх своїх супротивників. Спільним знаменником став націоналізм. Націоналістична ідеологія відволікала широкі верстви населення від внутрішніх конфліктів” [20: 4].

Отже, західноєвропейська інтелігенція, особливо її радикальне крило, все більше почала акцентувати свою увагу на націоналі ній ідеї. У Росії ж у подібній ситуації, що виникла після 1861 p. інтелігенція в центр своїх домагань ставить революційний ідеал. І в цьому її трагедія. Показовий факт. В той час, коли уряд став на шлях капіталістичної реформації Росії, розпочалася революція згори, один з найвідоміших російських революціонерів П. Кропоткін вважав, що “єдиною світлою плямою в петербурзькому житті був рух серед молоді обох статей. Тут злилося кілька різних течій, і вони утворили могутній агітаційний потік, котрий незабаром набув підпільного й революційного характеру й на п‘ятнадцять років привернув до себе увагу всієї Росії” [16: 238].

Чому так сталося? Одна з головних причин якраз і полягає в нерозумінні ролі національної ідеї в процесі становлення капіталістичного суспільства. Характеризуючи духовне минуле російської інтелігенції, М. Гредескул звернув увагу, зокрема, на те, що в ньому на перший план висунута одна думка, котра спрямовує і визначає решту ідейного багажу інтелігенції. Це – думка про народ, але не про народ як націю, а про народ як про соціального члена всередині нації чи всередині держави [5: 231].

Названу особливість світогляду російської інтелігенції першим відзначили саме представники української культури. Так, наприклад, Л. Українка ще наприкінці минулого століття звернула увагу на те, що народники “переважно були людьми без виразної національної свідомості” [25: 21]. А на початку століття нинішнього, оцінюючи ідеологію російських “західників” і “слов`янофілів”, І. Франко писав: “І тут і там питання йде гловно про масу, і то спеціально селянську масу; питання про націю майже не існує. Вищі верстви… вважаються паразитами, галапасами, що властиво, лише псують натуральний розвій маси та живуть її соками, не даючи їй за те нічогісінько” [29: 425].

Подібні оцінки не випадкові. Вони закономірні саме для представників української інтелігенції й засвідчують, що світогляд останньої аж ніяк не можна ототожнювати зі світоглядом російської інтелігенції навіть тоді, коли йдеться про представників однотипної ідеології. Водорозділом тут протягом майже всього XIX ст. була ідея нації. Вона мала настільки суттєве значення, що на цьому грунті досить часто виникали принципові розходження світоглядного порядку.

Уже з часів Кирило-Мефодіївського товариства розпочинається не лише конфлікт українства з офіційною владою Росії, як протистояння російської та української інтелігенції. В. Бєлінський ополчився проти П. Куліша за те, що той “посмел” заговорити про необхідність відокремлення України від Росії, і проти Т. Шевченка за його “пасквили против государя”. Російський критик називає українських інтелігентів “скотами-либералишками”. Вся справа в структурі духу, яка за словами В. Розанова, залишається незмінною при будь-якому рівні освіченості та в будь-якому віці і виявляється як темне й глухе нерозуміння своєї власної землі, того материнського лона, звідки пішло все й вся. Любов П. Куліша і Т. Шевченка до України, до її побуту, до її людей для В. Бєлінського нічого не варта порівняно з “французькими повістями”, які раптом стала “марать цензура”. “Це їхню любов – прекрасного поета і гарячого історика – він топче, топче їхню прив`язаність до рідної землі, яка заважає його любові до понять французької словесності”, – писав В. Розанов [21: 115].

В. Бєлінський не міг зрозуміти всієї величі й глибини творчості українського Кобзаря. Він не міг збагнути того, що зумів зробити, скажімо, М. Костомаров. Саме останній першим із сучасників Т. Шевченка побачив, що Тарасова муза роздирала завісу народного життя, за якою з`являлося раптове світло істини, сердобольно прихованої від спокійного натовпу. Т. Шевченко висловив те, що висловила б кожна людина з народу. Зорієнтованість поезії Т. Шевченка на народ підводила фундамент під українську національну справу. При цьому він спирався на творчість своїх славних попередників І. Котляревського, Г. Квітки-Оонов`яненка, Є. Гребінки, П. Гулака, які першими почалу орати ниву національного відродження, привчаючи освічену публіку до рідної мови, показуючи під сірою свитиною звичайне людське серце. Задовго до російських письменників вони почали зображати в своїх творах “мужика”, змальовуючи під сільською стріхою загальнолюдські горе і радощі. Саме тому “для емансипації людини в Україні оце мужицькою мовою писане письменство зробило свого часу без міри більше, ніж усякі абстрактні теорії та декларації рівноправності” [13: 440].

Широке національне значення Т. Шевченка не відразу усвідомила навіть українська інтелігенція, зокрема М. Драгоманов. Що ж до російської інтелігенції, то вона не намагалась навіть цього робити за окремими винятками. Тому виступ В. Бєлінського проти Т. Шевченка треба розцінювати не просто як окремий випадок нерозуміння одним мислителем творчої спадщини іншого, а як зіткнення представників двох націй, котрі по різному розуміли сенс національної ідеї. І це принципово важливо підкреслити, оскільки без усвідомлення відмінності світоглядних установок інтелігенції пануючої нації і інтелігенції нації пригнобленої не можна розкрити специфіку, а значить, і суть тих процесів, які відбувалися в духовному житті України в XIX – на початку XX ст.

Без наявності власної інтелігенції народ не може називатися національністю, адже саме вона не лише творить духовні цінності, концентрує в собі риси загальнонародного генія, але й стоїть на варті всіх елементів національної свідомості свого народу… В руках інтелігенції знаходяться всі ключі від національної долі того народу, представницею якого вона є [22: 416].

Протягом усього XIX ст. перед українською інтелігенцією постійно поставали такі проблеми, які аж ніяк не були актуальними для інтелігенції російської. Досить нагадати про дві заборони української мови протягом якихось 20 років, щоб зрозуміти відмінність завдань української і російської інтелігенції.

М. Драгоманов писав про впливи російської культури на українську, про спільність історичних доль обох народів, однак немало ним було сказано і про відмінність історії Росії та України. Він, зокрема, вказував на те, що найбільша частина національних відмін України від Московії пояснюється тим, що перша до ХVШ ст. була більш повязана із Західною Європою і йшла (хоч і уповільнено) заодно з нею в суспільному та культурному прогресі [10: 58].

В 60-ті роки, окрім відмінності в мові, українство також мало ряд суттєвих відмінностей від російського лібералізму. Ці відмінності, вважає М. Драгоманов, випливали з народного характеру, історичних традицій і тієї основи, на якій зростало українофільство. Якщо лібералізм великоросійської молоді мав більш політичний і революційний характер, то український – більш соціальний або педагогічний [11: 116].

М. Драгоманов постійно наполягав на необхідності ставити культурне, політичне та соціально-економічне питання в Україні у зв`язок з питанням національним і в тих конкретних формах, у яких ці питання тут проявляються. В соціальному плані українському народові потрібно все те, що й іншим народам. Одначе українському народові потрібне ще й визнання його національності та оберігання її розвитку. Українського народника не можна ототожнювати з народником російським. Українофільство відрізняється від великоросійського народництва тим, що в нього немає ідеалізації українського народу перед Заходом [12: 453].

Заслуги М. Драгоманова в розвитку національної самосвідомості українського народу і його інтелігенції, в становленні національної ідеї – незаперечні. Однак він зупинився на етапі українофільства і далі не пішов. Нація не стала для нього інтегруючою ідеєю програми відродження України. Він стояв значно ближче до народницької ідеології, ніж до української національної ідеї. Як і сучасні йому російські соціалісти, під народом він розумів тільки селянство або принаймі ті верстви, які займаються виробничою діяльністю. На цій версії грунтується розвиток суспільства, а її інтереси – це і є власне суспільні інтереси. Інтереси інших верств не бралися до уваги. До останніх зараховувалася й інтелігенція, інтереси якої зводилися до одного – служити народові, спокутуючи моральну провину перед ним. І. Франко у зв‘язку з цим справедливо зазначав, що головна вимога, яка ставиться до інтелігенції і взагалі до білоробів, – присвятити всі свої сили для емансипації і просвіти чорноробів, передусім селянства. Отже, соціальна роль і інтереси інтелігенції розглядаються тільки в етичному плані, їй фактично відмовлялося в праві бути суб`єктом суспільного розвитку. Не вписувалася вона і в поняття “нація”.

М. Драгоманов постійно наголошує на тому, що характер суспільної думки часів Т. Шевченка варто обов`язково співставляти з тогочасним рівнем європейської науки. М. Драгоманов не хоче зрозуміти, що історія України цікавить Т. Шевченка не як ученого, він не претендує на вичерпну наукову достовірність у висвітленні подій минулого. Історія України його цікавить не як низка тих чи інших подій минулого, а як скарбниця духовних потенцій народу. Звертаючись до минулого, Кобзарева муза якраз проривалася у той підземний склеп народного духу, без освітлення якого неможливе відродження національної самосвідомості. А без останньої ніяка воля народу не може бути досягнута навіть за умови, що вона буде оперта на найдосконалішу науку про майбутнє.

Як бачимо, спроби послуговуватися при аналізі поетичної творчості принципами, котрі застосовані лише до творчості наукової, завадили М. Драгоманову зрозуміти справжнє значення Т. Шевченка для України. Він так і не зміг показати, “що таке справді Шевченко сам по собі і в свій час” [29: 425].

Після М. Драгоманова проблема інтелігенції постійно наявна в українській белетристиці, публіцистиці, науковій літературі. Причому ще за життя М. Драгоманова в осмисленні цієї проблеми було зроблено значний крок уперед порівняно з тим, як її розумів останній. Маємо на увазі передусім публіцистику Т. Зіньківського, зокрема йoго статтю, “Молода Україна, її становище і шлях”. Принципово новою була теза Т. Зіньківського про те, що інтелігенція має найбільшу вагу в історії народу. Т. Зіньківський виходить із того, що однією з найвеличніших ідей його часу є ідея національна. Підняв же її на таку височінь Фіхте, підвівши під неї філософську основу.

Філософія історії, вважає Т. Зіньківський, вбачає в національній ідеї не вузький партикуляризм. Вона сприймає народність насамперед як живу колективну одиницю, яка відрізняється від інших прикметами свого інтелекту, складом своєї вдачі, моральними рисами. Філософія історії показує народам шлях, що не веде ні до відмежування від інших народів, ні до сліпого слідування за ними. Т. Зіньківський формулює дві принципово важливі для всієї його концепції тези, а саме: кожен індивід може виховатись для справді творчого духовного життя тільки на національному грунті: людина без національного почуття не здатна до розумного духовного життя. З цими критеріями він підходить до оцінки української інтелігенції.

Немає жодного народу, вважає Т. Зіньквський, де б інтелігенція була б в таких неприродних стосунках з ним, як в Україні. Тут, на відміну від інших народів, потоки інтелігенції течуть у різні моря, доповнюють здебільшого чужі води, лишаючи Україну без усякого духовного напою. Залежно від обставин українська інтелігенція швидко польщилася і московщилася. І це особливо дивно, коли зважити на те, якою мірою український народ “визначається яко цілком відрубна, оригінальна й пишно багата на духовні сили національна цілісність як супроти Поляків, так ще найбільш супроти Москалів” [14: 85].

Т. Зіньківський акцентує увагу на відмінності устрою російського та українського життя і показує, що громадське життя українського народу грунтувалося на діаметрально протилежних основах, на принципі громадської та індивідуальної автономії. Українська громада – зовсім не те, що російський “мир”, її авторитет більше моральний, підлеглість громаді залежить від того, що індивід вільно визнає її авторитет. Українському народові зовсім чужі централізм і асиміляторський націоналізм. Його націоналізм – оборона свого національного життя. Що ж до Великоросії, то “не треба забувати, – писав Т. Зіньківський, що уряд державний, котрий не вчорашнім випадком зробився, а цілі сотні літ живе, – се органічний витвір історії народу, і російський уряд гармонійний і логічний витвір московського народу історія має свою неминучу логіку” [14:85].

Ось чому, переконаний Т. Зіньківський, російські радикали дуже помиляються, коли нехтуючи національним питанням, за економічними проблемами нічогісінько більше не бачать.

Національне визволення – це логічне продовження ідей про свободу людської особистості. Нація, національність, доводить Т. Зіньківський, – це колективна одиниця, природний, а не штучний витвір історії.

Виходячи з цих міркувань Т. Зіньківський формулює завдання української інтелігенції. Перш ніж розв‘язати економічні та культурно-просвітницькі завдання і на цьому грунті створювати політичні партії українство мусить спочатку працювати біля справ чисто формальних тобто національних. Доки національне питання не буде розв‘язане, доти воно звертатиме на себе найбільшу увагу.

Публіцистика Т. Зіньківського, безсумнівно, відіграла значну роль у становленні національної ідеї. Її поява засвідчувала про перехід інтелігенції від стадії українофільства на більш високий рівень національної самосвідомості – на рівень свідомого українства. Принципово важливим і новим у поглядах Т. Зіньківського було те, що він пріоритет соціального питання замінив на пріоритет питання національного, що мало вирішальне значення для подальшої долі українства взагалі, української національної ідеї зокрема.

Публіцистичні виступи Т. Зіньківського варто розцінювати, з одного боку, як завершення цілого етапу в історії української інтелігенції, в центрі якого стоїть постать М. Драгоманова, а з другого – як початок етапу нового, що характеризувався формуванням національно-свідомої, власне української інтелігенції з достатньо вираженими, науково обгрунтованими програмами національного відродження. Процес цей, зрозуміло, довготривалий і відбувався в непростій ситуації, оскільки політики русифікації ніхто не відміняв і тому проблема інтелігенції в Україні на зламі століть є такою самою актуальною і складною, як і в середині XIX ст. Недарма Л. Українка писала в 1897 p., що “у нас, на Україні, перш усього треба здобути собі інтелігенцію, вернути нації її “мозок”, – аби не було так, що є над чим робити, та нема кому. ” [25: 32]. До цього закликав і М. Грушевський, коли в 1906 p. з гіркотою писав про тип “самоотверженного малоросиянина”, про те, що “велика маса українців, не даючи нічого для просвітньої чи культурної роботи, і тепер, під той гарячий час, “самоотверженно”, а працює на культурній ниві російської науки, літератури, освіти, публіцистики і т. д. ” [8: 1].

М. Грушевський застерігає українську інтелігенцію від подальших спроб все відносити на рахунок урядових заборон, бо може так статися, що заборони зникнуть, а замість солідної роботи, яка б відповідала сучасним культурним вимогам, будуть на ній пробавлятися лише різними “пробами пера от гусиного крыла”. Це було б страшним моральним ударом, котрий би дискредитував усі домагання і прагнення українців чи то в сфері культурній, чи то в питаннях політичних та привалив би українське питання каменем, можливо, навіть важчим від усяких репресій.

У цей же час І. Франко звертає увагу на інший бік справи, а саме: закликає українство пильніше придивитися до російської інтелігенції, зокрема до її ліберального крила, яке, на його думку, неодмінно має прийти до влади після повалення абсолютизму.

Найнебезпечніше те, що в російській інтелігенції все частіше стали виявлятися риси доктринерства, а доктринери, навіть ліберальні, за переконанням І. Франка, завжди і всюди були найгіршими й найшкідливішими політиками. “Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм, озброєний трьома доктринами: православіе, самодержавіе і обрусеніе. Ці доктрини увійшли занадто глибоко в тіло і кров російської суспільності, щоб тепер, коли при кермі замість всевладного чиновника стане всевладний російський ліберал, ми могли надіятися наглої і основної зміни в самім режимі” [28: 402].

Звичайно, ліберал може, гадає І. Франко, відмовитися від доктрини православ`я чи, принаймі, бути байдужим до неї, але доктрина самодержавства й обрусіння дуже легко може зжитися з ліберальним доктринерством. Для цього достатньо поставити замість самодержавної особи самодержавну ідею – ідею нероздільності та єдності Росії, непорушності російського великодержавного становища і фундаментального державного становища великоруського народу. Як наслідок ми знову будемо мати продовження політики руйнування, визискування та оглуплювання окраїн для “добра” центру, будемо мати національний автократизм у ліберальному й конституційному одязі. А задатків для такого ліберального автократизму в російському суспільстві дуже багато, бо їx систематично плекала вся дотеперішня чиновницько-автократична школа, привчаючи суспільність ігнорувати все органічно виросле, своєрідне, партикулярне й індивідуальне, погорджувати ним як дрібним і ретроградним або ламати його як негідне з одноцільним характером Росії.

Для України всі ці питання були особливо актуальні, оскільки тут, послуговуючись термінологією І. Франка, “автократичний доктринатизм” зустрічав найменше опору, тому що велика частина українців сама ігнорувала свій український партикуляризм, соромилась його і дорожила фантомом “великої і неподільної Росії”. Зважаючи на все це, І. Франко доходить висновку, що найголовнішим для української інтелігенції початку ХХ ст. є завдання “витворити з величезної етнічної маси українського народу українську націю, суцільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відновлений на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайширшій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація, жодна хоч і як сильна держава не може состоятися” [28: 403]. “Інакше наша Україна готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодіїї, або в ролі крілика, на якому різні прихильники вівісекції будуть докопувати своїх експериментів” [28: 404].

Сказаного, мабуть, досить, аби переконатися в нетотожності завдань, які стояли перед російською інтелігенцією й інтелігенцією українською у другій половині XIX – на початку XX ст. І та і інша переживала в цей період світоглядну кризу, яка, одначе, в Україні мала свою специфіку, що зумовлювалося становищем українського народу в російській імперії.