Поняття „людина” означає у біологічній класифікації вид, розумну істоту, що має принципові відмінності від усіх інших істот [5; 288.

Досвід осмислення людини з боку її позитивних засад, достотного ґрунту її буття надзвичайно розмаїтий і навіть суперечливий. У цьому неважко пересвідчитися, достатньо лишень ознайомитися з наступними найвідомішими визначеннями людини:

• Людина — мірило всіх речей (Протагор).
• Людина — це політична істота (Арістотель).
• Людина — це образ Божий і вмістище гріха (загальна християнська традиція).
• Людина — це істота, здатна на неможливе (Гете).
• Людина — це істота, що соромиться (Соловйов).
• Людина — це істота, укорінена в надлюдському грунті (Франк).

Розмаїтість і розбіжність набутих філософською думкою визначень людини є свідченням численності та інтенсивності спроб осягнути людину в її сутності. Й чим більше взнавали філософи про людину істотного, тим менш категоричними ставали їхні судження про неї, тим більш загадковою й гідною мисленого зусилля ставала для них людина.

Чим більше людина дізнається про себе, тим ясніше вона усвідомлює, що не хотіла б (а може і не здатна) знати про себе все [4;146].

На користь ґрунтовності цієї ідеї говорить не тільки наявність взаємодоповнювальних мислених побудов, а й успішність практичного застосування похідних від неї ідей (в медицині, педагогіці, в організації пропаганди, в рекламній справі тощо).

Ідея про те, що людина є чимось більшим, ніж вона сама знає про себе, не виникла на порожньому місці. Її коріння можна віднайти у Августина, отців церкви VII-VIII сторіч, у західноєвропейських містиків пізнього середньовіччя. Але органічною ця ідея стала лише для так званої неокласичної філософії (К. Маркс, С. Кіркегор, А. Шопенгауер).

Маркс проголосив пріоритет матеріальних інтересів людей у життєвому процесі. При цьому він підкреслював, що в реальному житті матеріальні інтереси трансформуються й усіляко маскуються. Тому людина аж ніяк не збігається з тим, що вона про себе гадає, а тим паче говорить. Сутність людини залишається прихованою за різного роду ситуаціями [4;146].

ХХ століття внесло багато нового в розуміння людини і її меж. Це й ідея цілісного знання про людину, що поєднує конкретно-наукове і філософське начала і що породила філософську антропологію, й ідея споконвічного існування сутності людини, що стала однією з основ філософії екзистенціалізму, й ідеї рівної цінності особистості та суспільства, а також співтворчої єдності людини і Бога, на основі яких розвивається персоналізм [10; 215].

Філософська антропологія ХХ століття грунтується на принципі, що все буття світу визначається через людське буття. Її представниками є:

• Макс Шелер (розробка цілісного вчення про людину);
• Гельмут Плеснер (вчення про людину як ексцентричну особу);
• Ернст Кассірер (проблема людини як символічної тварини);
• Хосе Ортега-і-Гассет (у своїх пошуках розуміння людини приходить до ідеї, що людину можна визначити лише осмисливши специфічну життєвість людини, людську відсталість, що лежить за межами культури) [11; 183].

У тому ж ХХ сторіччі ідея Маркса про „непрозорість” людини, про принципову хибність ідеологій була відроджена і продовжена в межах так званої Франкфуртської школи, передусім у працях Г. Маркізе та Т. Адорно [4;147].

Екзистенціалізм – філософія існування людини – на відміну від філософської антропології, яка намагається визначити людину через її відмінність від тварини, трактує людину через її відмінність від самої себе. Представниками екзистенціалізму на початку ХХ століття були:

• Мартін Гайдеггер;
• Альбер Камю;
• Карл Ясперс;
• Габріель Марсель [6; 349].

Екзистенційне знання зробило досяжними для осмислення нові боки людської суб’єктивності.

Екзистенційне знання засвідчило неостаточність будь-якого осягнення людини. Й для усієї екзистенційної традиції у філософії це є принциповим. „Екзистенцій на філософія одразу ж загинула б, якби вирішила, ніби знає, що таке людина”. „Вона пробуджує те, чого не знає: прояснює і хвилює, але не фіксує.

Екзистенційна традиція підкреслено уникає предметного, фіксованого в знаннях розгляду людини.

Персоналізм є спосіб людського буття у світі, що утверджує головною цінністю буття – вільну особистість, яка творить. Представниками персоналізму на початку ХХ століття були:

• Микола Бердяєв;
• Лев Шестов;
• Емманюель Муньє;
• Мартін Бубур;
• Віктор Франкл [10; 247].

Але, щоб до кінця з’ясувти сутність поняття „людина”, варто повернутися до античної філософії.

Відомий поет Стародавньої Греції Евріпід говорив, що в світі багато дивних див, та найдивніше з них – людина. Унікальне творіння природи, суспільства і самої себе – ось що таке людина – найдивніше з дивних див – з її неповторністю, з багатоманітними біологічними рисами. З давніх давен філософи прагнуть розкрити суть людини, її світ, зміст, її життя. Ще філософ Сократ заклав основи філософії людини. Загально визнано, що людина – продукт біологічної еволюції. Виділення людини з тваринного світу – настільки грандіозний стрибок, як і виникнення живого з неживого. Адже мова йде про створення такого виду живих істот, усередині якого з певного моменту припиняється процес видоутворення і починається творча еволюція людства зовсім іншого типу. Та передісторія людства досі залишається такою ж загадковою і таємничою, як і виникнення життя. І справа тут не просто в нестачі фактів. Справа ще в нових і нових відкриттях, що хитають основи теорій [8; 470].

Суть людини в тому, що людина – істота розумна, людина – істота, яка має самосвідомість, людина – істота моральна і вільна та ін. Поняття дюдини, насамперед, охоплює загальнородові риси, що відрізняють людину від інших живих істот. Поняття людини в такому визначенні стосується не якоїсь конкретної людини, а людини як представника роду людського. Основними ознаками людини є якісні характеристики людини, які виділяють її з тваринного свту, є її біологічна структура, а також загальні пряви соціальної суті: свдомість, мова, здатність до праці і творчрсті. Анропологи і філософи підходять до питання походження людини з різних і зовнішньо навіть протилежних одна одній позицій. Антропологи стурбовані пошуками недостаючої ланки в біологічній еволюції від мавпоподібного предка людини до людини розумної. Філософи прагнуть виявити і змалювати сам перерив поступовості – революційний стрибок, що є в процесі становлення людини. Це сприяє правильному розумінню прблеми масштабів світогляду. Давно визнано, що перетворення тварин в людей не могло бути якоюсь миттю, одноактною подією. З неминучістю має існувати тривалий період становлення людини (антропогенеза) і становлення суспільства (соціогенеза). Це дві нерозривно зв’язані сторони одного за природою процесу – антропосоціогенеза, що тривав майже 3-3,5 мільйонів років, тобто майже в тисячу разів далі, аніж вся „писана історія” [3; 168].

У з’ясуванні загального змісту анторпосоціогенеза важливу роль відіграла і відіграє трудова гіпотеза, яка визначала значення праці в процесі антропосоціогенеза. Та значення праці в процесі становлення людини і суспільства не можна перебільшувати, тлумачити в дусі натуралістичних (а тим більше механістичних) уявлень про причини і залежності. Важлива риса антропосоціогенеза – комплектність, і тому неправильно твердити, що спочатку виникла праця, потім суспільство, а ще пізніше – мова, мислення, свідомість. Та праця і сама має історію походження, перетворюючись в повноцінну предметно-практичну діяльність лише у взаємодії з факторами соціалізації: мова, свідомість, моральність, міфологія, ритуальна практика та ін. Людина з самого початку діяльна, і всі її специфічні властивості формуються в ході розвитку предметної діяльності, а отже історично. Самі потреби людей сформовані історично і при визначальному впливі праці. Людина, виштовхана з суспільства в природу (окремо від інших людей, від знарядь, знань і навичок), виявляється ні до чого не здатною твариною, бо специфічно людський спосіб життєдіяльності – праця – уже за походженням є колективною, спільною діяльністю [9; 256].

Отже, можна зробити наступний висновок, що людина - це:

• вид живих істот, що займає певне місце в ієрархії (сукупності) живих організмів (homo sapiens);
• особлива – розумна істота, що має принципові відмінності від усіх інших живих істот;
• характеристика того, наскільки людина є людиною, ступінь відповідності певної конкретної людини нашим уявленням про сутність людини [5; 289].

Практично універсальність людини проявляється саме в тій універсальності, яка всю природу перетворює в її неорганічне тіло, оскільки вона служить, по-перше, безпосереднім життєвим засобом для людини, а по-друге, матерією, предметом і знаряддям життєдіяльності. Лише членами суспільства люди можуть відчути себе господарями природи або істотами, захищеними від її стихійних сил [8; 471].