На шляху до трансцендентного людина зустрічається з чимось спорідненим з її власним буттям. Це — буття іншої людини. Й коли це дійсно „зустріч”, а не зовнішнє зіткнення, тоді відбувається взаємний обмін смислами, взаємне збагачення й взаємне піднесення. Отже, дійсне людське буття здійснюється як співбуття.

Ідея співбуття як дійсно достотного стану людського буття викристалізувалася якраз у межах екзистенційної філософської традиції. Вихідним тут завжди було наголошення на винятковій специфічності людського існування як особливого типу реальності, на своєрідності й неповторності кожної окремої людини. Відповідно предметом філософської думки ставали передусім окремішність людини, її відособленість від інших людей і від світу взагалі. Але справді продуктивними для подальшого культурного розвитку виявились ідеї про необхідність для людини виходити за межі свого індивідуального існування, вступати в смислову взаємодію, в комунікацію з іншими людьми.

Істина є те, що нас сполучає, і — в комунікації містяться витоки істини. Людина знаходить у світі іншу людину як єдину дійсність, з якою вона може об’єднатися в розумінні й довірі. На всіх щаблях об’єднання людей попутники по долі, люблячи, знаходять шлях до істини, який губиться в ізоляції, у впертості й у самоволі, в замкненій самотності [4;232].

Проблема комунікації стала від кінця 70-х років своєрідною точкою перетину кількох ліній розвитку філософської думки, що йшли від різних джерел — від екзистенційної традиції, психоаналізу, неопротестантизму, структуралізму, лінгвістичної філософії, нарешті, від неомарксизму, репрезентованого передусім філософами Франкфуртської школи. Незабаром з’ясувалося, що поняття комунікації є надзвичайно змістовним і продуктивним. Воно додає нових можливостей щодо філософського осягнення людини й особливо її співбуття з іншими людьми. Поняття комунікації вказує на безпосередність та опосередкованість як однаково необхідні моменти здійснення людського буття в його достотності.

Сучасна комунікативна філософія займається насамперед дослідженням умов здійснення достотного співбуття людей.

Реальне сумісне буття людей є таким, що між ними далеко не завжди відбувається безпосередній обмін смислами. Багато частіше і старіше вони пов’язані між собою через обмін.

Людина виявляється суцільно оточеною речами і знаками — продуктами діяльності інших людей. Її буття виявляється суцільно опосередкованим, але саме тому — суцільним співбуттям з іншими людьми.

Безпечним творцем, власником і розпорядником усіх цих існуючих форм і способів опосередкування, абсолютним посередником між усіма людьми виступає суспільство. Отже, і буття людини в остаточному підсумку є, згідно з марксистською традицією, суспільним буттям [4; 233].

Ця логіка, як і в екзистенційній традиції, за свій вихідний пункт має індивідуальне буття. У марксистській традиції суспільство розглядається як остаточний гарант достотного співбуття людей —як абсолютний їх посередник, як суб’єкт сукупної діяльності, виробництва й відтворення. Це також і система відносин і зв’язків, в якій здійснюється життєдіяльність індивідів.

В античності терміном, відповідним до українського „суспільство”, позначали спочатку родинний союз, а потім товариство співспадкоємців або деяку спільноту, як виникає на грунті торговельної угоди. Суспільство мислиться як об’єднання людей на грунті безпосередніх зв’язків між ними — родинних, родинно-майнових або викликаних добровільним узгодженням інтересів.

У класичний період розвитку античної цивілізації суспільство було гарантом держави.

З виникненням великих державних утворень держава стає провідним началом суспільного життя й підпорядковує собі суспільство аж до його майже повного зведення до форм організації суто приватного життя. Щоправда, з виникненням християнських общин, а потім і розгалуженої церковної організації суспільство знаходить новий грунт для свого відродження і зміцнення. Й надалі вся історія середньовіччя пройнята боротьбою світської та церковної влади. Це була нова, відповідна до нових соціально-історичних і культурних умов форма взаємодії суспільства та державного начала.

Коли мислителі Нового часу (Гоббс, Локк, Руссо) намагалися побудувати на суто раціональних засадах теорію держави, здатну обґрунтувати права на владу нового класу буржуазії, вони звернулися до ідеї добровільної угоди між людьми як вихідного принципу влаштування їхнього громадського життя. Суспільна угода — це стало ідейним стрижнем ідеології Просвітництва. Тим самим було заявлено право людей як самочинних суб’єктів самим улаштовувати своє громадське життя. Було відроджене і саме поняття громадянина як відповідального члена соціального цілого, який переймається спільними турботами та інтересами [4;235].

Громадянське суспільство і держава в їх взаємодії складають смислову структуру суспільства як соціального цілого, як реального вияву й ствердження співбуття людей. Поняття громадянського суспільства за своїм змістом близьке до поняття суспільства, як його розуміли в античності. Це певна сукупність відносин між людьми й форм організації їх спільного життя, в яких вони беруть безпосередню участь, добровільно вносять у них свою ініціативу й свою відповідальність. Наявність громадянського суспільства забезпечує індивідам простір для самореалізації поза державними структурами. Понад те, воно сприяє виникненню й конденсації громадських ініціатив, які живлять підтримують і коригують діяльність державного організму. В смисловому плані громадянське суспільство виступає як достотне співбуття, а отже, дійовий механізм укорінення людини в бутті взагалі [4;236].

Поняттям „індивід” позначають окремо взятого представника людського роду, якому властиві унікальні і неповторні природні і соціальні якості, представлені далеко не у всій родовій повноті і яскравості. Тобто в кожному конкретному індивіді представлені далеко не всі можливі прояви родових якостей людини. Тому не можна прямо і безпосередньо переносити всі характеристики роду на індивіда, як і навпаки. Таку діалектику одиничного і загального в індивіді часто позначають висловами: „типовий індивід”, „дуже своєрідний індивід” і т. ін [5; 288].

Людина в її конкретному прояві є оригінальна і неповторна істота. Індивід означає окреме існування людського, поєднує прирродне, біологічне, психологічне і соціальне, тобто відтворює в одній особі всі людські якості. Як соціальний атом індивід виник в історії не випадково і не відразу. Тривалий період існували своєрідна цілісність суспільства, злиття окремих одиниць в ціле. Ніхто не гадав і не почував себе окремо. Спільний уклад життя, виробництво, споживання, побут, традиції підкоряли кожного члена суспільства родовій цілісності. Поділ праці та обмін продуктами внесли тоді перші елементи нерівності, та приватна власність остаточно розколола цілісність суспільства. На руїнах родоплемінного устрою з виникненням класів формувалося й усвідомлення окремою людиною своєї відмінності від інших, насамперед як суб’єкта приватної власності. Індивід відчув себе окремим власником, як господар власного майна, знарядь праці, суб’єкт сім’ї та ширших спільностей. Кожен індивід існує окремо і разом з іншими, із своїм власним життям і спільними потребами, інтересами, метою, справами. Його єдність з суспільством коливається у широкому діапазоні: від повного злиття (наприклад, буржуа ХVІІІ століття повністю ототожнює себе з усіма проявами громадянського суспільства) – до відчуження (пролетарі того ж періоду відчували себе знедоленими, ізгоями). У такій єдності індивід розвивав і зміцнював свою особливість – складової цілісної природи індивіда як окремої людини [8; 472].

Індивід являє собою одночасно і соціоприродну, і соціальну істоту. А це означає, що одиничний, окремий представник людського роду втілює в собі єдність індивіда соціобіологічного та індивіда соціального. Скажімо, природні задатки даної людини, вроджені анатомо-фізіологічні особливості її нервової системи, мозку являють собою біологічну суть індивіда. Участь же даної людини, наприклад, у суспільно-політичному житті характеризують вже її як сусупільного індивіда. Зрозуміло, що відзначені дві сторони людського індивіда тісно пов’язані, являють собою природну основу його здібностей. Ці здібності – вельми важлива умова високоефективної, продуктивної діяльності індивіда. Не можна відкидати ролі, наприклад, пам’яті чи музичного слуху індивіда у певних сферах людської діяльності. Адже природні задатки індивіда та його здібності можуть розвиватися у процесі пізнання (у тому числі і навчання) та практичної діяльності. Недарма генія визначають як поєднання краплини здібності та моря поту (тобто як результат напруженої праці) [7; 462].

Отже, з усього вище сказаного можна зробити висновок, що індивід – це:

Індивідуальне та соціальне — це ті полюси, між якими виникає смислове поле проблем буття людини в суспільстві. Поняття „індивідуальне” виражає окремішність людей, притаманність кожному з них певної міри буттєвої остаточності, що забезпечує йому безумовну присутність у світі. Поняття ж „соціальне”, навпаки, виражає таку якість людського буття, що виникає на грунті співбуття людей, завдяки взаємній присутності їх у світі.

В осмисленні проблем соціального буття людини впродовж тривалого часу діяли дві головні тенденції. Перша полягала в тому, що індивідуальне розглядалося як неістотний момент суспільного життя, цілком зумовлений суто соціальним началом. Індивідуальне витлумачувалось як похідне від соціального, а це останнє зводилося до окремих його виявів — до класового, національного, групового тощо.

Друга тенденція визначала хід думки в протилежному напрямку: соціальне розглядалося як витвір індивідуального, а індивідуальне зводилося до природного як до свого безумовного базису.

Обидві зазначені лінії міркувань мають деякий „центр симетрії”. Це — індивід.

Спільні людські здібності існують в індивіді без перетину з його природно-буттєвою неповторністю. Коли вони перетнуться й у своїй взаємодії утворять нову буттєву форму, отоді виникне індивідуальне людське буття. Тоді індивід стане на шлях перетворення на індивідуальність. Вирішальною умовою індивідуалізації людини є її соціалізація — прилучення людини до соціального шляхом прийняття в себе й перетворення на свій життєвий світ відповідно до можливостей і вимог своїх індивідуальних рис здобутків соціального досвіду в найширшому його розумінні.

Свого повного вигляду індивідуальне набуває в індивідуальності. Цим поняттям позначають людину як носія неповторних рис, які за своїм змісто переростають прості ознаки несхожості. Це притаманні окремій людині вміння, звички, особливості поведінки, які визнаються іншими людьми як значуща відмінність.

Індивідуальність — це на обов’язково втілення якихось виняткових здатностей і здібностей людини, хоча саме це й мислиться насамперед як її головна ознака.

Індивідуальне становить загальний вимір людського буття, здійснюваного як співбуття. Це певний спосіб взаємодії природно-неповторного з соціальним за переважання першого. Людина включається у співбуття з іншими людьми як індивідуальне буття. Індивід не може цього здійснити через свою „примірниковість”. Він „такий, як усі”, й тому не може бути смисловим центром відношення „людина-світ”. Потрібно бути індивідуальним втіленням соціального, осереддям його смислової трансформації, щоб вибудувати свій світ.

Людське співбуття здійснюється за умови наявності в ньому виміру індивідуального, а тим самим і соціальне породжується лишень у присутності індивідуального.

Певні реальні якості людського індивіда характеризує поняття „особа”. Тому поза індивідом особи немає. Але це не означає, що риси індивіда і є рисами особи; такі характеристики індивіда, як зріст, колір волосся, вага, особливості, наприклад, форма носа, на особу переносити безглуздо. Як звичайно, до поняття особа включають три найважливіші моменти:

Оскільки особа постає як певна якість людського індивіда, то кожна особа постає унікальною і неповторною у своїх характеристиках і уявленнях, але водночас вона постає також представником людської особи взагалі, особи як такої, особи як родової характеристики людини [4; 288-289.]

Отже, суть унікальності особи становить не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а її соціальна якість. Властивості особи не зводяться до її індивідуальних особливостей. Особа тим значуща, чим більше в її індивідуальності є загальних, загальнолюдських особливостей. Індивідуальні особливості і властивості особи – це одне і теж, що особисті властивості індивіда, тобто властивості, що характеризують його як особу. Сучасний європейський релігійний мислитель Мартін Бубер підкреслює, що „особа бачить саму себе. Індивідуальність зайнята своїм моє: мій характер, моя раса, моя творчість, мій геній”. Отже, для особи характерне твердження: я є, а для індивідуальності – я така [2; 215].

Саме таке суспільство, де вищим смислом є людська особистість, і буде справді достотною формою організації людського буття.

 
буття.людини.у.суспільстві/суспільний.характер.людського.буття.txt · В останнє змінено: 07.01.2011 12:32 (зовнішнє редагування)
 
Recent changes RSS feed Donate Powered by PHP Valid XHTML 1.0 Valid CSS Driven by DokuWiki

(c) Українська філософія. Використання матеріалів дозволяється лише з посиланням на ресурс. Створення Majesty.