У давньоруській культурній спадщині простежується протистояння двох філософських тенденцій у поглядах на буття. З одного боку, язичницька модель світу малювала світ людини як світ природи, природа не просто протиставлялась божественному. Сили природи, природні стихії для носіїв міфологічної свідомості, власне, і виступають як божественні. Божественне, згідно язичницької міфології, не творить, а оформляє матерію, переводячи її з первинного, хаотичного у впорядкований стан. З іншого боку, в християнській моделі світу природа не має самостійної цінності, оскільки твориться вона з ні чого і в ніщо перетворюється. Людина ж мислиться як господар природи, подарованої їй Богом.

Принципова різниця між найдавнішими міфологічними уявленнями і християнським поглядом на світ природи достатньою мірою усвідомлювалась у давньоруській культурі. У “Повісті минулих літ” християнин-варяг, відмовляючись віддавати свого сина язичникам, що мають намір принести його в жертву своїм богам, заявляє: “Несуть то бози,но древо,днеєь єсть,но утром изьгнееть… а Бога єсть единь…иже створиль небо, и землю, и звезды, и луну, и солнце, и человека, и далєстьемужитина земли” [22].У”Сказанні про хрещення Русі” літописець підкреслює: “Паки жеиземлю глаголють материю. Да аще имь есть земля мати, то отець имь єсть небо, искони бо створи Богь небо, тоже землю”[22]. У дусі християнських постулатів розв'язується в давньоруській філософії проблема єдності світу. Матеріальний світ сприймається як світзла, уякому відбулося гріхопадіння людини, тому необхідно, як сказано в “Синайському патерику”, “отбегати плотьского життя” [17]. Феодосій повчає:“Подвизаемься и вьзненавидим мира и я же вмире”. Але ця канонічна точка зору не була панівною в давньоруській науці. У літературі Київської Русі розробляється ідея сходження потойбічного в посейбічне (кеносис).Так, у4 повчанні ВолодимираМономахазвучить хвала Творцю, щостворив такий прекрасний земний світ.Иже кто непохвалить,ни прославляетьсили твоеяи твоихвеликих чудеси доброт, устроеных на семь свете: како небо устроено, како ли солнце, како ли луна, како ли звезды, и тма и свет, и земля на водах положена, Господи, твоим промыслом. Зверье различнии и птица, и рыбы украшено твоим промыслом, Господи!”[22]. Зло ж, згідно цієї тенденції розглядається, як “казни Божьи” за гріхи людські. Таким чином, зло втрачає не лише свою субстанційну основу, а й перестає бути злом, перетворюючись у власну протилежність - найвищий зразок любові Бога до людей, звільнення людей від відповідальності за вчинений гріх у потойбічному світі. Звідси логічно випливало, що найбільше покарання Бог має посилати тим, хто користується в нього найбільшою прихильністю. Кажучи про важкудолюрусичів, літописець пояснює:“Им же паче свою ярость воздвижена ньі, яко пачевсех почтении бывше, горее всех сдеяхом грехи. Яко же паче всех просвещении бывше, Владичию волю ведуще и прозревше, в лепоту паче иных казними есмы”[22].Узв'язку з ідеями кеносиву в давньоруській літературі інтенсивно розвивається культ персонажів так званого “серединного (між Богом і людьми) шару”: Богородиці Марії, ангелів. Саме в цьому культі особливо яскраво відчуваються спроби синтезувати християнські постулати та елементи язичницької міфології.Так, заспостереженнями мистецтвознавцяВ. Н. Лазарева,Богоматір у пам'ятках Київської Русі, як правило, зображувалась схожою на “велику богиню” землі у східних слов'ян, а ангелам відводилась роль, яку раніше виконували міфологічні обереги. У числі факторів, які реалізовували зв'язок земного з Божественним, давньоруські вчені називають вже згадувані вище чудо, слово.

У давньоруській літературі спостерігаються спроби більш широкого, вільнішого трактування християнських канонів саме в плані узгодження їх з міфологічними давньослов'янськими уявленнями про природу. У пролозі до “Шестиднева” сад, або “вертоград”, з одного боку, символізує непорочність Богоматері, а з іншого, служить образом раю як символу весни, вічного щастя, достатку,безгріховного стану людства.У той же час садяк філософськи осмисленийсимволзавжди виступає фоном для людського життя, чим підкреслювалась підпорядкована людині роль природи. Світ природи в цілому мислиться гармонійним. Центральним регулятивним принципом його вважається Бог, як вище благо і досконалість. Таким чином, природа, за уявленням давньоруських філософів, є законовідповідною.

Космологічний принцип впорядкованості Всесвіту виявляється аналогічним принципу церковної організації, а церква — своєрідною “моделлю” космосу:“Церковь же разоумеваи небо соуште, олтарь же - престол Вьшньняаго, слоужителя же -ангелы Божия” [10]. Спираючись на філософію Арістотеля, суттєво розвиває християнські уявлення про Всесвіт автор “Шестоднева” Іоанн. Він вважає, що земля має кулеподібну форму і розташована в центрі сферичного небозводу, з яким зв'язані кілька концентричне розміщених рухомих кіл. До кіл прикріплені два “світильники” -Сонце і Місяць, п'ять “плаваючих зірок”, куди Іоанн включає і планети. У “Шестодневі” містяться також відомості про першоелементи світу матеріальних речей - воду, повітря, землю і вогонь (автор критикує Арістотеля за визнання п'ятого елемента — ефіру як “соупротивно соуть твоему учителю Платону и привыми философамь”[21]. Разом з тим першоелементи ці також створені Богом, не є рівноправними, а розміщені філософом в ієрархічній послідовності. Вища сходинка в цій системі — вогонь.

“Что єсть кадило именуеться? — пояснює Іоанн християнську символіку. — То єсть утроба Богородице.Что єсть углие в кадиле? То єсть Христос Бог нам”. Співзвучне трактування ієрархічної ролі вогню зустрічаємо і в апокрифі “Бесіда трьох святителів”, де на запитання: “Отчего суть ангелы сотвораны?” - дається відповідь: “Оть Духа Господня: отьсвета и оть огня, - а на питання “Протолкуй ми Троицу в трехь коморехь”,- подається роз'яснення: “Отець, Сын и Святый Духь единь светь, а трое-огнь” [2]. Друге місце серед першоелементів відводиться в “Шестодневі” воді. У пам'ятці”Прение Земли і Моря” на ствердження Землі, що вона мати всьому: людині, Богородиці, апостолам, пророкам і раю, ще “плодить цвіт і овоч”, Море відповідає, що воно мати самої Землі, бо земля, не напоєна вологою, є ніщо (цит. з кн.: 4). Теорія першоелементів у “Шестодневі” та інших давньоруських пам'ятках є одним з найвиразніших зразків творчого осмислення ідей античної натурфілософії.

Цікавими є погляди давньоруських мислителів на категорію простору. Останній — така реальність, як і інші створені Богом речі. “Простір” у протиставленні до “тісноти” сприймається як безперечна позитивна цінність. Він уявлявся у вигляді замкнутої системи із священними центрами і мирською периферією. Просторові координати співвідносяться з моральними ціннісними орієнтирами. Так, схід мав перевагу над заходом, а отже, правий (“праведний”) бік - над лівим. Оскільки філософські концепції носили, в основному, антропоморфічний характер, просторові виміри пов'язувалися з частинами людського тіла, предметами побуту. Моральні критерії застосовувались і для характеристики географічного простору (звідси паломництво праведників з “грішних” земель у “праведні”). Конкретними географічними пунктами уявлялися рай і пекло, особливо в апокрифах.

 
давньоруська.філософія/проблеми.буття.в.давньоруській.філософській.спадщині.txt · В останнє змінено: 26.12.2010 20:07 (зовнішнє редагування)
 
Recent changes RSS feed Donate Powered by PHP Valid XHTML 1.0 Valid CSS Driven by DokuWiki

(c) Українська філософія. Використання матеріалів дозволяється лише з посиланням на ресурс. Створення Majesty.