Життя суспільства - складний, цілісний процес активно-творчої діяльності людей, яка спрямована на засвоєння та перетворення світу, створення, збереження, примноження, засвоєння культури, у ході чого задовольняються, виробляються, розвиваються людські потреби. Світ культури - це світ предметів, наповнений ідеальним змістом та значенням, у яких закодована, акумульована соціальна інформація, досвід багатьох поколінь. У світ культури, в якому розгортається життя суспільства, входять цінності та норми, ідеї та образи, звичаї та традиції. У реальному суспільному житті щільно переплетені та рівно необхідні матеріальне, речове та ідеальне, духовне. Духовне просякає усі сфери суспільного життя - економічну, соціальну, політичну, суто духовну. Адже у будь-якому виді діяльності людина прагне задовольнити не тільки матеріальні, але й духовні потреби, переслідує ту чи іншу мету, реалізує конкретні плани, використовує певні ідеальні схеми діяльності, спирається на ціннісно-нормативну інформацію, що закодована у ідеальних образах. Цей процес виробництва та використання закодованої інформації і є духовним життям суспільства.
Духовне життя суспільства — це активно-творча діяльність людей - засвоєння та перетворення світу, яка є у виробництві, зберіганні, розподілі, споживанні духовних цінностей та ідеального змісту. Духовне життя суспільства зв'язане з задоволенням духовних потреб, функціонуванням свідомості (суспільної та індивідуальної), стосунками між людьми, багатоманітними формами їх спілкування. Духовне життя суспільства охоплює не тільки ідеальні явища, але й суб'єктів духовного життя, які мають певні. потреби, інтереси, ідеали, а також соціальні інститути, що займаються виробництвом. Розподілом та зберіганням духовних цінностей (клуби, бібліотеки, театри, музеї, навчальні заклади, релігійні та суспільні організації тощо). Ось чому не можна зводити духовне життя суспільства лише до функціонування суспільної свідомості. Стан духовного життя визначається усіма його складовими.
Духовне життя суспільства має і другий аспект. Воно виступає і як відносно самостійна сфера суспільного життя. Розподіл праці та соціальна диференціація суспільства привели до того, що духовна діяльність відокремилася в самостійний вид виробництва і стала заняттям окремих спільностей людей. Так виникла духовна сфера суспільного життя - один з рівнів духовного життя суспільства, що зв'язаний з спеціалізованим духовним виробництвом, спрямованим на задоволення переважно духовних потреб, з функціонуванням спеціалізованих соціальних інститутів, що професійно зайняті створенням, зберіганням та поширенням духовних цінностей. Зрозуміло, що і в таких умовах зберігаються непрофесійна духовна діяльність та стихійна система розподілу, споживання духовних цінностей.
Отже, духовна сфера - це духовне життя людей, яке цілеспрямовано організується суспільством. Духовна сфера має певну структуру та включає такі компоненти: духовне виробництво, духовні потреби, духовне споживання, духовні цінності, суб'єкти духовного життя і соціальні інститути, що забезпечують його протікання. [13: 514-515].
Духовне життя суспільства – одна з головних сфер суспільного життя. Воно охоплює світ ідеального ( сукупність ідей, поглядів, гіпотез, теорій тощо ) разом з його носіями та матеріальними засобами виробництва і поширення. Це не тільки ідеї, але й їхні носії; не тільки свідомість, а й засоби її трансформації, накопичення, поширення виробництва. Соціальна філософія не уявляє існування ідей без її суб’єкта. Є суб’єкт – є ідея; немає суб’єкта – немає ідеї. Звичайно ідеї отримують і автономне існування. Суб’єкт – люди смертні істоти. Ідеї ж опредметнюються у речах, процесах, традиціях, відносинах. Вони продовжують існування завдяки історичній пам’яті, що передається від покоління до покоління через культуру, освіту, виховання. Але справа не в цьому. Жодна ідея не з’явилась на світ поза суб’єктом. Наприклад, наукова ідея народжується в голові вченого як результат наукового пошуку, дослідницької діяльності. Обмеження кордонів наукового пошуку обмежує виникнення і існування наукових ідей, гіпотез, теорій. Прикладом тому є доля генетики, кібернетики, соціології за часів сталінізму або теоретичної фізики під час панування фашизму в Німеччині. Заборона досліджень в цій галузі, репресії вчених негативно позначилися на рівні науки, і наукове життя набуло спотвореного характеру; багато конструктивних наукових ідей загинуло разом з їхніми носіями в ГУЛАГах, концтаборах і в’язницях.
Суб’єктами духовного життя суспільства є люди – індивіди та соціальні спільності ( класи, нації, народи ). У цьому зв’язку можна говорити про особисте духовне життя людини ( її духовний світ ), про духовне життя класу ( класова самосвідомість ), нації, ( національний характер, національна психологія і культура ), народу ( традиції, звичаї тощо ).
Окрім цього окремо виділяють та досліджують стани духовного життя суспільства, де можуть фігурувати: активний стан ( зумовлений, наприклад, бажанням більшості суспільства включитися у виконання якихось соціальних програм ), акцентований стан ( наприклад, масового патріотизму або військової агресивності ), пасивний стан ( суспільної апатії або скепсису ) та збалансований стан ( що передбачає наявність моментів усіх можливих станів без очевидного переважання якогось окремого ). Між всіма названими структурними одиницями духовного житя спостерігаються взаємні впливи та взаємні кореляції [8: 463].
Духовний світ людини - це її почуття, духовні орієнтації та світогляд. Він не існує поза духовним життям суспільства і разом з тим виходить за його межі. Філософська традиція позначила духовний світ людини терміном “мікрокосмос”, обгрунтувала його таку саму гігантську безмежність, як і безмежність макрокосмосу – життя Природи як Всесвіту.
Вихідним моментом формування змісту і структури духовного світу людини є знання. На основі їх формується розум – здатність до самостійного мислення, проникнення в сутність речей і процесів, до охоплення, освоєння, усвідомлення життя в його складності, багатогранності, суперечливості. Всесильність розуму констатував кожен філософ не залежно від доби, в якій він жив і створював своє філософське вчення. Наприклад, Арістотель обгрунтував логічні закони функціонування розуму; М. Кузанський і Дж. Бруно виявили його суперечливу архітектоніку; І. Кант проаналізував можливості розуму в пізнанні світу і самого себе; Г. Гегель показав розум як єдино реальний і субстанційний, кінцевий етап розвитку світового духу, де самосвідомість ( людське мислення ) осягає свою єдність з абсолютною ідеєю.
На допомогу розуму приходить почуття – наступний суттєвий елемент духовного світу людини. Почуття не помиляються, писав І. Кант, не тому, що вони завжди мислять істино, а тому, що вони не мислять взагалі, вони почувають. Підкреслюючи позитивне значення почуттів, Арістотель розпочав їхній аналіз з подиву, Р. Декарт – з сумніву, К. Ушинський – з успіху. Б. Спіноза зазначав негативні прояви людського почуття, коли вони дезорганізують пізнавальний процес, перешкоджають наближення до істини.
Усі елементи духовного світу людини органічно взаємозв’язані. Духовно багата людина має проникливий розум, гармонійні почуття, тверду волю. Будь – яка розбіжність між зазначеними феноменами духу деформує життєдіяльність людини як цілісної істоти. Тупа, нерозумна, нечуттєва воля, що стверджує себе як самоціль, намагається підкорити собі все заради ствердження своєї самості. І навпаки, відсутність волі не дозволяє реалізувати добрі почуття і думки в практичних діях. Почуття, розум і воля лише тоді стають власне людськими, коли доповнюють і пронизують одне одного, поєднують свої зусилля в цілеспрямованому прагненні духовного освоєння світу і практичної реалізації [1: 295 – 296].
Дослідження різних часів і епох засвідчують, що народження льдського духу відбулось у далекі доісторичні часи, коли свідомість ще мало чим відрізнялася від інстинкту й існувала як інстинктивна свідомість, або як усвідомлений інстинкт.
Вчені зазначають органічний зв’язок свідомості й інстинкту і водночас наголошують на їх суттєву відмінність. Інстинкт, як відомо, є природженими складними актами поведінки, що властиві тваринам даного виду і виникають як реакція на зовнішні і внутрішні подразнення. Інстинкти формувалися в процесі еволюції видів. Завдяки інстинкту кожна істота пристосовується до умов існування Інстинкти людини значною мірою підпорядковані її свідомій діяльності.
Свідомість має якісно іншу форму – соціальну. Вона формується на засадах діяльності і спілкування, що разом з тим не заперечує глибинного зв’язку з інстинктом як біологічним механізмом взаємодії індивіда з середовищем. Людям, як і тваринам, властиве біологічне почуття страху, радості, розгубленості тощо. Водночас людські почуття та якості не є прямим і безпосереднім продовженням тваринних. Вони мають якісно іншу – соціальну – основу, хоч прірви між людським і тваринним світом, ясна річ, не існує [1: 268 – 269].
Варто зауважити, що душа була і залишається не тільки предметом віри, а й предметом наукового аналізу. Причому це невичерпний предмет: пізнати душу людини – значить пізнати не тільки людину, а й Бога, Святу Трійцю і, отже, пізнати основи світобудови. А це людині повною мірою не дано. Душа при будь – яких посуваннях у її пізнанні завжди міститеме в собі елемент таємниці. Так говориться у різних трактатах про душу. За багато століть нагромадилася величезна література про душу [5: 45].
Таким чином, душу можна трактувати як феномен інформаційної природи. Жива душа (субстанція життя) має біологічну (інформаційно–генетичну) природу, а «людська» душа (субстанція духу) – соціальну (інформаційно–семантичну) природу. Людська душа простежується в характері зв’язків людини з Духом ( Богом ), іншими людьми і з природою. Вираз «Душа людини світиться в її очах» – всього лише метафора. Душу людини можна «побачити розумом» і «відчути серцем», тобто зрозуміти і оцінити, знаючи її помисли і вчинки.
З безсмертям пов’язаний ще один, мабуть, найважливіший момент вчення про душу. Йдеться про найважливіший принцип християнства, основу його величі – про особистість як вищу цінність, її автономність і повну відповідальність за свої помисли і вчинки, тобто за свою душу. Сама людина може спустошити і загубити ( умертвити ) свою душу, а може збагатити, піднести, звеличити ( обезсмертити ) її. Усе залежить від “Богосвідомості” людини, її віри, почуттів, інтелекту, сили волі – від того змісту, яким вона наповнює своє житя.
Безсмертна не сама по собі душа, не інформаційна оболонка духу, безсмертний дух, закладений в душі людини.
Отже, людська душа – вмістилище духу, “Божеського в людині”. Дух і душа – не одне і теж. Дух вічний і неосяжний. Душа ж – інформаційно виражена ( охоплююча ) частина Духу, представлена в помислах, почуттях, вчинках, справах людини, тобто в різних “знаках”. Ця частина Духу, яку людина утримує у своїй свідомості, а отже, і в душі, коливається в дуже великих межах, “неомірно”, як говорить Ф. Затворник [5: 47 – 48].
Структура душі людини і суспільства, механізм її функціонування в науковому плані фактично ніким не розроблялася. Образно кажучи, вчені не могли підступитися до душі, оскільки вона є інформаційним феноменом, а теорія інформації визначилась тільки в середині XX ст. Лише інформаційний підхід дає змогу структуризувати внутрішній світ людини і соціуму, зрозуміти механізм його функціонування і навіть застосувати тут кількісні оцінки основані на факторному аналізі.
Людська ( духовна ) душа включає чотири елементи: розум, волю, емоції, житєві установки (цінності, інтереси). Елемент “Розум”, у свою чергу поділяється на три компоненти: підсвідомість ( інстинкт ), власний розум і надсвідомість ( яснобаченя, ”откровення” ). Перший з них становить інфраструктуру розуму, другий – його основну структуру, третій – супер структуру. Основна структура ( власне розум ) включає два елементи: розум та інтуїцію [5: 50].
В плані переосмислення поняття “ духовність “як характеристики діяльності людини, а не тільки як визначеної якості стану свідомості є стаття Федотової В. Г. “Душевное и духовное” в якій духовність розглядається як “ценностное содержание сознания”. Саме цей методологічний принцип приводить автора до виділення чотирьох типів духовності: естецизму, етизму, теоретизму і релігійності. Принципове значення має її думка, що “духовное – это характеристика практики, а не только сознания”. [12: 58].
В свою чергу автори роботи “ Духовность и рациональность“ Бурбулис Г. Є, и Кемеров В. Е. одноголосно визначають духовність як здібності людини. Ними була використана спроба дослідити духовністьчерез аналіз предметного змісту діяльності людини. Висновком даного аналізу було наступне: ”Духовность… может определятся как способность обнаруживать в предметах социальные качества, открывать человеческое назначение вечей и устанавливать их связь с действиями людей, удовлетворяющих определенные потребности и интересы “. [2: 28].
Слід сказати, що особливості проблеми духовності заключається в поєднанні її гострої актуальності і багатовікової стійкої культурної значущості. Дійсно, слово “дух” і його похідні – понятійні символи стародавніх культур світу. Дослідження духовності, як однієї із здібностей людини, природньо вплетено в загальний проблемний вузол сучасної філософії. В умовах кризового становища нашого суспільства проблема духовності людини є рівноцінною проблемам власності, організації демократичних форм влади. Оволодіння людиною своєю волею і свободою на основі усвідомленння гуманних цінностей і ідеалів – процес безпосередньо зв’язаний з проблемою духовності [9: 100 – 101].
