Християнські філософи вказували на етично-вольову сутність духовності, її діяльний характер та провідну роль у процесі самоактуалізаціі особистості. Смислове навантаження поняття “духовність” вони розкривали в річищі розв'язання проблеми управління та самоуправління поведінкою та психічною діяльністю людини.

Розвиваючи ідеї попередників, сучасні філософи намагаються дослідити сутність духовності у взаємодії таких загально-гуманістичних категорій, як добро, істина, краса. В їхніх працях простежуються психологічні тенденції у тлумаченні духовності як “прояву якості особистості”, як “підґрунтя моральної зорієнтованості” та “міри репрезентованості в структурі її мотивів двох фундаментальних потреб людини: потреби пізнання та соціально-альтруїстичної потреби”, як різновиду творчості, оскільки вона, безперечно, є пізнанням особистістю своєї природи.

Наведені погляди якнайбільше наближаються до психологічного визначення змісту поняття “духовність”.

Духовність розглядається як творча здатність людини до самореалізації та самовдосконалення, зумовлену такими особливостями когнітивно-інтелектуальної, чуттєво-емоційної та вольової царин, які сприяють успішному формуванню та реалізації потреби у цілеспрямованому пізнанні та ствердженні в її життєдіяльності істини, загальнолюдських етичних та естетичних цінностей, усвідомленню єдності себе та Всесвіту.

З такого визначення випливає, що духовність як філософсько-психологічний феномен має складні структурні характеристики, особливості прояву яких залежать від специфіки різних царин психіки індивіда.

Головними психологічними характеристиками духовності є потребово-ціннісні, вчинкові-поведінкові, когнітивно-інтелектуальні, вольові, чуттєво-емоційні, гуманістичні та естетичні характеристики, які ми зараз коротко розглянемо.

Потребово-ціннісні характеристики включають духовні потреби та духовні ціннісні орієнтації.

Духовні ціннісні орієнтації розглядаються як відносно стійка система спрямованості інтересів, потреб особистості, націлену на процес інтеріоризації духовних цінностей.

Духовний саморозвиток розглядається як процес здійснення суб'єктом свідомого управління своєю діяльністю та поведінкою відповідно до духовних ціннісних орієнтацій, метою якого є психічне самовдосконалення та самореалізація.

Когнітивно-інтелектуальні характеристики визначені такими особливостями інтелектуальної царини, як спостережливість, допитливість, глибина, самостійність, критичність мислення.

Вольові характеристики духовності виявляються в таких якостях особистості, як цілеспрямованість, наполегливість, самовладання, саморегуляція, а також відрізняються специфікою. Головна мета духовного розвитку -становлення людини як особистості шляхом удосконалення та самовдосконалення духовних характеристик, розкриття духовного потенціалу.

Духовний розвиток визначається як процес розкриття когнітивно-інтелектуального, чуттєво емоційного, вольового, креативного потенціалів, здійснення якісних та кількісних змін у ціннісних орієнтаціях суб'єкта шляхом самопізнання та світопізнання, результатом якого с досягнення гармонії психічної царини, подолання відчуження від природи, соціуму, самого себе через усвідомлення їхньої всезагальної єдності.

Головні критерії духовного розвитку:

  1. наявність у людини активної потреби пізнання світу, себе, сенсу життя, переживання процесу світопізнання як невід'ємної частини життя;
  2. становлення особистості як суб'єкта духовної діяльності;
  3. активне прагнення людини до сприймання та створення краси;
  4. усвідомлення суб'єктом життя як вищої цінності, єдності себе та Всесвіту, екоохоронний тип поведінки;
  5. якісні зміни у системі ціннісних орієнтацій (прийняття духовних потреб та цінностей як мотиву поведінки, вчинків та діяльності).

Для оптимізації процесу духовного розвитку людини з наймолодшого віку необхідні як зовнішні (соціальні), так і внутрішні (психологічні) умови.

Серед зовнішніх умов духовного розвитку найбільш значущими є такі дві:

1. наявність референтного мікросоціального середовища, яке здатне забезпечити дитині:

2. забезпечення взаємодії індивіда та соціокультурного середовища як компонентів єдиної функціональної системи.

Засвоєння духовних цінностей відбувається переважно в результаті процесів соціалізації та інкультурації індивідів.

Соціалізація - процесу різнобічного пізнання індивідом соціальної дійсності та опанування актуалізованої частини соціального досвіду (норм поведінки, засобів спілкування та спільної діяльності тощо).

Інкультурація - процес формування особистісних якостей у ході засвоєння індивідом культурної спадщини залежно від соціопсихічних регуляторів цього процесу - потреб, цілей, засобів реалізації потреб.

Слід підкреслити, що функції соціалізації та інкультурації людини виконує соціокультурне середовище, тому його можна вважати одним з провідних чинників духовного розвитку.

Головними з внутрішніх умов духовного розвитку є:

 
дух.духовність/психологічний.феномен.духовності.-.структура.та.чинники.розвитку.txt · В останнє змінено: 06.01.2011 23:08 (зовнішнє редагування)
 
Recent changes RSS feed Donate Powered by PHP Valid XHTML 1.0 Valid CSS Driven by DokuWiki

(c) Українська філософія. Використання матеріалів дозволяється лише з посиланням на ресурс. Створення Majesty.