Позитивізм – філософія позитивного знання, що відкидає теоретичні спекуляції й погляди, як засоби одержання знання. У загальному сенсі бути позитивістом означає не більше, ніж бути свідомим науковцем.

Позитивізм – скорочена форма поняття “позитивна філософія” – термін, що його вжив Конт, здійснюючи повну системну реконструкцію історії наукових знань. У другій половині XIX ст. позитивізм стає найбільш впливовим рухом західної філософії. Позитивізм оголосив єдиним джерелом конкретні знання і виступив проти філософії як метафізики, але за філософію як особливу науку. Під метафілософією розуміли погляди філософії буття (онтологію, гносеологію).

Поняття філософії (про буття, сутність, причини), що в силу їхньої високої абстрактності не можуть бути перевірені за допомогою досвіду, позитивізм оголосив помилковими і позбавленими змісту. Позитивізм почав спробу осмислення істини на основі точного експериментального знання. Ідея знати – щоб передбачити, передбачати – щоб мати силу. Фактично виявилося, що позитивісти заперечували сутнісне пізнання світу, тому що орієнтувалися тільки на почуттєве пізнання.

В еволюції позитивізму виділяють 3 етапи:

1. Власне позитивізм (30-ті рр. XIX) – Огюст Конт, Дж. Ст. Міль, Спенсер.
2. Емпіріокритицизм (кінець XIX) – Мах, Авенариус.
3. Неопозитивізм (із середини 20-х рр. XX ст. ) Шлік, Нейроз, Вітгенштейн. Б. Рассел.

Огюст Конт(1798-1857) французький мислитель – засновник позитивізму. Його головні праці: шеститомний “Курс позитивної філософії” (1830-1842 р. ) і чотиритомна “Система позитивної політики” (1851- 1854 р. ). О. Конт та інші позитивісти заперечують можливість пізнати сутність речей. Наука з цього погляду повинна обмежитися описом явищ, їхнього співіснування (статика) і послідовності (динаміка). Дослідження сутнісних і причинно-наслідкових зв'язків повинно бути виключене як “метафізичне”, “ненаукове”.

На основі позитивістської методології О. Конт розробив класифікацію наук. Дане питання в ті роки отримало особливу актуальність, різко збільшився потік нових фактів, зросло значення емпіричних прийомів дослідження й у цьому зв'язку гостро постали проблеми диференціації наук, їх субординації й інтеграції. Центральну ланку контівської класифікації складають “загальні, чи абстрактні, теоретичні науки”, розташовані за принципом спадаючої ступені простоти й абстрактності та зростаючої ступені складності і конкретності: математика, астрономія, фізика, хімія, біологія і “соціальна фізика”, чи соціологія (термін запроваджений О. Контом). Кожна наступна наука, з одного боку, спирається на попередні, а з іншого боку – до змісту останніх не зводиться і розробляє свої власні закони. Логічна послідовність наук у цілому збігається з історією їхнього виникнення і розвитку.

Основні ідеї роботи О. Конта “Курс позитивної філософії”:

1. Спроба класифікації наук. Ієрархія наук повинна бути вибудована від простого до складного, при якій логічне робить історичне. Нижча ступінь – наука найбільш абстрактна, яка володіє найбільшою загальністю (математика, далі: астрономія, механіка, фізика, хімія, фізіологія, соціальна фізика – соціологія).
2. Намагання визначити науку за змістом її предмета.
3. Намагання виявити закон 3 стадій розвитку пізнання і, відповідно, виділяв три типи світогляду: а) гелеологічний, коли поводження визначається буйством фантазії, вірою в богів; б) метафізична – бій стає субстанцією; в) позитивна стадія – це стадія становлення наукового погляду на речі. Починається з з'єднання досвіду з абстрактним мисленням.
4. Позитивні науки – спроба створення наукової релігії. Вище поняття цієї релігії – людство як ціле. Минуле, сьогодення і майбутнє людства об'єднані містичним зв'язком.

Англійський мислитель Герберт Спенсер (1820–1903) – один з ведучих представників соціологічного позитивізму й органічної теорії держави. Ця теорія одержала широке поширення в другій половині XIX століття під впливом успіхів біології і зоології. Основою політичного навчання Г. Спенсера була аналогія держави з біологічним організмом держава (“політичний агрегат”, “політичне суспільство”). Як і всяке живе тіло, “політичний агрегат” включає два основних процеси: диференціацію і спеціалізацію. Диференціація складається з розвитку від однорідного до різнорідного: держава росте, збільшується в розмірах, ускладнюється будівля; подальша диференціація припиняється тільки з “завершенням типу” держави, досягненням зрілого віку, перед тим, як прямує до занепаду. Подібно біологічному організму, держава народжується, розмножується, старіє і гине. Спенсер виділяв дві стадії розвитку (типи) держави: 1) примітивний, військовий, чи хижацький; 2) вищий, чи індустріальний. Він, подібно Конту, поставив завдання створити синтетичну філософію без самої філософії. За Спенсером, це уся філософія, але без метафізики, (так, як метафізика – це спроба судити про світ речей, що непізнаваний). Стрижнем єдності знань людей є ідея еволюції. Процес еволюції означає зростання визначеності виду. Спенсер виводив еволюцію з закону збереження і перетворення енергії, а останній із закону свідомості, тобто психічної звички людини. Людина має справу із суцільним потоком вражень – цей потік – основа закону збереження. Спенсер намагається застосувати ідею еволюції при розгляді теорії пізнання. На його думку, наша ілюзія уроджених ідей є результатом накопиченої спадковості. Тобто в історичному розвитку досвід приводить до виникнення нових знань, а потім це нове підсилюється і передається як апріорне.