Культура (від лат. cultura — оброблення, виховання, утворення, розвиток, шанування) - специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений у продуктах матеріального я духовної праці, у системі соціальних норм і заснувань, у духовних цінностях, у сукупності відносин людей до природи, між собою і до самих себе. У понятті Культура фіксується як загальна відмінність людської життєдіяльності від біологічних форм життя, так і якісна своєрідність історично-конкретних форм цієї життєдіяльності на різних етапах суспільств, розвитку у рамках визначених епох, суспільно-економічних формацій, етнічних і національних общин (напр., антична Культура, соціалістична Культура). Культура характеризує також особливості поводження, свідомості і діяльності людей у конкретних сферах суспільств, життя. У Культурі може фіксуватися спосіб життєдіяльності окремого індивіда (особиста Культура)

Первісне поняття Культура мало на увазі цілеспрямований вплив людини на природу (обробка землі й ін. ), а також виховання і навчання самої людини. Хоча саме слово «Культура» увійшло в європейську соціальну думку лише з 2-ї пол. 18 ст., більш-менш подібні представлення можуть бути виявлені на ранніх етапах європейської історії і за її межами. Элліни бачили в «пайдейї», тобто «вихованості», головну свою відмінність від «некультурних» варварів. У пізньоримську епоху, поряд із представленнями, переданими основним змістом слова «Культура», зародився, а в середні століття одержав поширення інший комплекс значень, що позитивно оцінював міський уклад соціального життя і більш близький до виниклого пізніше поняття цивілізації. Слово «Культура» стало асоціюватися з ознаками особистої досконалості. В епоху Відродження під досконалістю Культури почали розуміти відповідність гуманістичному ідеалу людини, а надалі — ідеалу просвітителів.

Для буржуазної філософії характерне ототожнення Культури з формами духовного і політичного саморозвитку суспільства і людини, як вони виявляються в русі науки, мистецтва, моралі, релігії і державних формах правління. Так, французькі просвітителі 18 ст. (Вольтер, Тюрго, Кондорсе) зводили зміст культу процесу до розвитку людського «розуму». «Культурність», «цивілізованість» чи нації країни (на противагу «дикості» і «варварству» первісних народів) складається в «розумності» їх суспільних порядків і політичних заснувань і виміряється сукупністю досягнень в області науки і мистецтва. Ціль Культури, що відповідає вищому призначенню «розуму», — зробити всіх людей щасливими, тобто такими, що живуть в згоді з запитами і потребами своєї «природної» природи.

Разом з тим уже в рамках Освіти виникала «критика» Культури і цивілізації (Руссо), що протиставляє зіпсованості і моральній розбещеності «культурних» націй простоту і чистоту вдач народів, що знаходилися на патріархальному ступені розвитку. Ця критика була сприйнята німецькою класичною філософією, що додала їй характер загальнотеоретичного осмислення протиріч і колізій буржуазної цивілізації. Вихід з цієї ситуації німецькі філософи шукали в сфері «духу», у сфері морального (Кант), естетичного (Шиллер, романтизм) чи філософської (Гегель) свідомості, що і видаються ними за область справді культурного існування і розвитку людини. Культура з цього погляду з'являється як область духовної волі людини, що лежить за межами її природного і соціального існування. Німецькій філолофсько-історичній свідомості властиве визнання безлічі своєрідних типів і форм розвитку Культури, що розташовуються у визначеній історичній послідовності й утворюють у сукупності єдину лінію духовної еволюції людства.

Так, Гердер розглядає Культуру, як прогресивне розкриття здібностей людського розуму, але користується цим поняттям і для визначення етапів відносин історичного розвитку людства, а також для характеристики цінностей освіченості. Німецькі романтики (Шиллер, А. і Ф. Шлегелі, пізній Шеллінг) продовжили гердерівску лінію двоякого тлумачення Культури. З одного боку, вони створили традицію порівняльно-історичного вивчення Культури (Гумбольдт і школа компаративної лінгвістики), з іншого боку — поклали початок погляду на Культуру як на приватну антропологічну проблему. У трохи іншому аспекті подібний погляд сформувався в «теорію культурних кіл» (Л. Фробеніус, Ф. Гребнер), розповсюджену до поч. 20-х р. 20 ст.

Теорія єдиної лінійної еволюції Культури була також піддана критиці з ірраціоналістичних позицій філософії життя, і їй була протипоставлена концепція «локальних цивілізацій» — замкнутих і самодостатніх, неповторних культурних організмів, що проходять подібні етапи росту, дозрівання і загибелі (Шпенглер). Для цієї концепції характерне протиставлення Культури і цивілізації, що розглядається як останній етап розвитку даного суспільства. Подібні представлення розвивалися в Росії Данилевським, пізніше Сорокіним, а у Великобританії — Тойнбі. У деяких концепціях критика Культури, почата Руссо, доводилася до повного її заперечення; висувалася ідея «природної антикультурності» людини, а будь-яка Культура трактувався як засіб її придушення і поневолення (Ніцше).

З останньої третини 19 ст. вивчення Культури розвивалося й у рамках антропології й етнографії. При цьому складалися різні підходи до Культури. Поклавши початок т. зв. культурної антропології, англійський етнолог Тайлор визначав Культуру шляхом перерахування її конкретних елементів, але без з'ясування їхнього зв'язку з організацією суспільства і функціями окремих культурних інститутів. Американський учений Боас на поч. 20 ст. запропонував метод детального вивчення звичаїв, мови й ін. характеристик життя примітивних суспільств і їхнього порівняння, що дозволяв виявити історичні умови їхнього виникнення. Американський антрополог А. Кребер перейшов від вивчення культурних звичаїв до поняття «культурного зразка»; сукупність таких «зразків» і складає систему Культури. У функціональних теоріях Культури, що ведуть свій початок від англійських етнологів і соціологів Маліновського і Радкліфф-Брауна (т. зв. соціальна антропологія), основним стає поняття соціальної структури, а Культура розглядається як органічне ціле, аналізоване за складовими її інститутів. Структуру соціальні антропологи розглядають як формальний аспект стійких у часі соціальних взаємодій, а Культура визначається як система правил утворення структури при таких взаєминах. Функції Культури складаються у взаємному співвідношенні й ієрархічному упорядкуванні елементів соціальної системи. Постулати цієї теорії були піддані критиці Парсонсом, Мертоном, що використовували поняття Культура для позначення системи цінностей як органічної частини соціальної системи, що визначає ступінь її упорядкованості і керованості (див. Структурно-функціональний аналіз).

У вивченні культури одержують розвиток і ін. підходи. Так, на основі виниклої в рамках культурної антропології тенденції розглядати роль Культури при передачі соціальної спадщини від покоління до покоління було розвинуте представлення про комунікативні властивості Культури. При цьому мова стала вважатися основою для вивчення структури Культури, що сприяло впровадженню в культуроведення методів семіотики, структурної лінгвістики, математики. Однак структурна антропологія неправомірно розглядає Культуру як надзвичайно стабільну конструкцію, не враховує динаміки історичного розвитку Культури, зв'язок Культури з актуальним станом суспільства, роль людини як творця Культури. Зі спробою вирішити проблему «Культура — особистість» зв'язане виникнення особливого напрямку психології Культури. [Р. Бенедикт, М. Мід, М. Херсковиць (США) і ін.. Спираючись на концепцію Фрейда, що тлумачила Культуру, як механізм соціального придушення і сублімації несвідомих психічних процесів, а також на концепції неофрейдистів Г. Рохейма, К. Хорні, X. Саллівана (США) про Культуру як знакове закріплення безпосередньо психічних переживань, представники цього напрямку інтерпретували Культуру як вираження соціальної загальзначимості властивих людині основних психічних станів. «Культурні зразки» стали розуміти як реальні механізми пристосування, що допомагають індивідам вирішувати конкретні задачі соціального існування і навчання, у процесі якого загальні зразки переходять в індивідуальні навички [Мід, Дж. Мердок (США) і ін.].

Ідеалістичні навчання неокантианця Кассирера і швейцарського психолога і філософа культури Юнга лягли в основу представлення про символічні властивості Культури. Ряд представників психології Культури, що спираються на концепцію «локальних цивілізацій», прагнули відшукати набір «культурних інваріантів» таких, що не зводилися один до одного, і не мали під собою реального загального субстрату. Навпаки, прихильники феноменологічного підходу до Культури, а також деякі представники екзистенціалізму висувають припущення про універсальний зміст, схований в будь-якій приватній Культурі, виходячи або з твердження про універсальність структур свідомості, або з постулату про психо-біологічну єдність людства (Юнг), або з впевненості в наявності деякої «фундаментальної підстави», «осьової початковості» Культури, стосовно яких усі її різновиди — лише «частковості» чи «шифри» (Хайдеггер, Ясперс).

Філософія розглядає культуру не як особливий об'єкт, що підлягає дослідженню поряд із природою, людиною, суспільством, а як загальну характеристику світу як цілого. З погляду філософії культура є увесь світ, у якому людина знаходить себе.

Слово «культура» - одне з найбільш популярних у міркуваннях про вічні філософські проблеми. Вивченням культури займаються багато наук (історія, археологія, мистецтвознавство… ). Існують кілька різних визначень того, що можна називати культурою, безліч підходів до її вивчення, моделей культури. Отже, відмова від ідеї пошуку і утвердження якого-небудь осмислення культури як єдино вірного.

В основі становлення поняття «культура» лежить потреба у теоретичному осмисленні суттєвих зрушень у суспільному бутті людини, що почалися в новий час і викликали глибокі зміни у відношенні людини до природи, суспільства, до самої себе.

Друга половина 18 ст.: культура виражала ступінь розвиненості розумного початку, поступального історичного розвитку, втілення в релігії, і науці, мистецтві, праві, у моралі.

Основні моделі культури в історії філософського осмислення культури:

• натуралістична: бачила в культурі людське продовження природи. Завдяки культурі людини не виключається з природи, а утворюється вища ланка (Вольтер, Руссо)
• класична (19 ст. ): людина як суб'єкт культури виступає творцем культури. Твердий поділ об'єкта і суб'єкта пізнання. Предмет пізнання - надіндивідуальна реальність, з якої виводиться культура окремої людини. Ця модель ідеалістична, тому що головна визначальна сфера розвитку - духовна творчість. Культура - чисто духовне утворення
• некласична (модерністська): орієнтується на повсякденне життя людини. Культура особистості, етносу, соціуму розглядаються як елементи культурної реальності, що взаємодіють між собою і сприймаються людиною в процесі переживання, а не раціонального осмислення свого буття.
• постмодерністська.

Філософське осмислення культури - без суб'єкта. Поняття «культура» як гранично загальне не може бути виражене через якесь визначення, отримане за допомогою виділення якої-небудь сукупності ознак.

Отже, визначення «культури» виступають як її інтерпретації в залежності від того чи іншого аспекту розгляду культури. Можна виділити ряд досить розроблених підходів до осмислення культури:

• аксеологічний (ціннісний) підхід: виділення сфери буття, що називається світом цінностей. Саме, до цього світу і застосовне поняття «культура». Культура - підсумок усього різноманіття діяльності людини як сукупність матеріальних і духовних цінностей. Головні проблеми цього підходу - розуміння природи цінностей, їхнє походження загальзначимості.
• діяльний: культура виступає специфічним способом людської діяльності. У діяльності реалізується єдність суб'єктивного й об'єктивного. Культура - спосіб регуляції, збереження, відтворення і розвитку суспільства, основа творчої активності людини.
• структуралістичний: культура - сукупність соціальних елементів, носіїв ціннісних відносин, що регулюють людську діяльність (шлюб, родина, звичай, тексти, символи… ), але без обліку особистих факторів.
• соціологічний: культура - соціальний інструмент, що дозволяє розглядати суспільство як стійку цілісність, відмінну від природи.
• гуманітарний: увага акцентується на удосконаленні людини як духовно-морального суб'єкта культури.