Мовна картина світу історично слалась у свідомості даного мовного колективу і відображає в мові сукупність уявлень про світ, певний спосіб концептуалізації дійсності. Поняття мовної картини світу належить ідеям В. фон Гумбольдта і неогумбольдтіанців (Вайсгербер и ін. ) про внутрішню форму мови, с однієї сторони, і ідеям американської етнолінгвістики, так званої гіпотезі лінгвістичної відносності Сепіра – Уорфа, – з другої.

Кожна природна мова відображає певний спосіб сприйняття і організації (= концептуалізації) світу. Виражені в ній значення складаються в деяку єдину систему поглядів, свого роду колективну філософію, яка нав’язується в якості обов’язкової для всіх носіїв мови. Властивий даній мові спосіб концептуалізації дійсності дещо універсальний, дещо національно специфічний, так що носії різних мов можуть бачити світ трохи по-різному, через призму своїх мов. З другої сторони, мовна картина світу являється «наївною» в том смислі, що в багатьох суттєвих відношеннях вона відрізняється від«наукової» картини. При цьому відображені в мові наївні уявлення зовсім не примітивні: в багатьох випадках вони не менш складні і цікаві ніж наукові. Такі, наприклад, уявлення про внутрішній світ людини, які відображають досвід інтроспекції десятків поколінь протягом багатьох тисячоліть і здатні служити надійним провідником в цей світ. В наївній картині світу можна виділити наївну геометрію, наївну фізику простору і часу, наївну етику, психологію і т. д.

І так, поняття мовної картини світу включає дві пов’язані між собою, але різні ідеї: 1) що картина світу, запропонована мовою, відрізняється від «наукової» (в цьому значенні використовується термін «наївна картина світу») і 2) що кожна мова «малює » свою картину, що відображає дійсність дещо по-іншому, ніж це роблять інші мови. Реконструкція мовної картини світу становить одну з важливих завдань сучасної лінгвістичної семантики. Дослідження мовної картини світу ведеться в двох напрямках, у відповідності з названими двома складовими цього поняття. З однієї сторони, на основі системного семантичного аналізу лексики певної мови здійснюється реконструкція цілої системи уявлень, відображених в даній мові, безвідносно до того, являється вона специфічною для даної мови чи універсальною. З другої сторони, досліджуються окремі характерні для даної мови (= лінгвоспецифічні) концепти, що володіють двома властивостями: вони являються «ключовими» для даної культури (в тому значенні, що дають «ключ»до її розуміння) і одночасно відповідні слова погано перекладаються на інші мови: еквівалент перекладу або взагалі відсутній (як, наприклад, для російських слів тоска, надрыв, авось, удаль, воля, неприкаянный, задушевность, совестно, обидно,< b>неудобно ), або такий еквівалент в принципі є, але не містить саме тих компонентів значення, які являються для даного слова специфічними (такі, наприклад, російські слова душа, судьба, счастье, справедливость, пошлость, разлука, обида, жалость, утро, собираться, добираться, как бы).

Мова як відомо, являється виключно атрибутом людини. Одночасно людина являється центральною фігурою на цій картині світу, яку малює мова. Як показали дослідження десятиліть, семантична система мови базується на принципі антропоцентризму: щоб описати розмір, форму, температуру, положення в просторі, функцію і інші властивості предметів, мова в якості точки відліку використовує людину. В залежності від обставин людина в мові фігурує як суб’єкт мовлення (той хто говорить), суб’єкт свідомості, сприйняття, волі, емоцій і т. д. і навіть просто як фізичне тіло, що має певну будову (обличчя, голову, ноги і т. д. ) і займає певне положення в просторі. Фігура людини, що говорить, являється центральною для категорій дейксиса, часу і модальності. Не менш важливу роль відіграє фігура людини в лексиці, в тому числі предметній.

Людина постає перш за все динамічною істотою. Вона виконує три різних типи дій- фізичні, інтелектуальні і мовленнєві. Їй властиві певні стани- сприймання, бажання, знання, думка, емоції і т. п.

Будь-яка мова, акумулюючи досвід життя народу у всій її повноті і різноманітності, являється його свідомістю. Кожне нове покоління, кожний представник конкретного етносу, засвоюючи мову черпає через неї колективний досвід, колективне знання про навколишню дійсність, загальноприйняті норми поведінки, соціальні цінності.

З цього слідує, що мова не може не впливати на досвід конкретного індивіда, його поведінку, культуру.

Мовленнєва діяльність, повязана з використанням мови, одна з важливих в житті людини – істотa, що мислить, думає, пізнає роздумує, пояснює сперечається, переконує. Обговорення ролі мови в становленні (формуванні самоосвіті) особистості неможливе без оперування поняттями “мовна особистість”, “мовна свідомість”, “мовне мислення”. “Свідомість мовна… Особливості культури і суспільного життя певного людського колективу, що визначила його психічну своєрідність відображена в специфичних рисах даної мови… ”