“Критику чистого розуму” Кант опублікував у двох виданнях: перше з’явилося в 1781 р., друге – в 1787 р.

“Критика чистого розуму” – велика подія не лише в історії філософії, але і в історії людської цивілізації і культури. Кант цікаво ставить такі запитання, які відносяться до культури в широкому розумінні слова. Він досліджує проблеми, які належать до самої серцевини творчості, новаторства в культурі, у філософії та науці.

Кант висловлює судження, які мають відношення і до деяких вічних вимірів людського духу і людської культури. Не втрачає своє значення і головне кантівське запитання “Критики” – питання про те, чи можливе нове знання. Коли можна стверджувати, що щось, щойно отримане є дійсно нове – в людській культурі, в сферах науки, філософії, мистецтва?

Першою і головною темою, яку Кант розглядає вже в передмові роботи є доля людського розуму – свого роду протиріччя, драма. Розум базується на людських знаннях, які беруться з досвіду. Але фатальна доля людського розуму в тому, що він постійно ставить собі запитання, формує такі проблеми і створює такі поняття, розібратися в яких лише з допомогою досвіду не можна. Люди також роздумують про різні духовно-моральні сюжети, користуючись поняттям “душа”. І хоч серед піддослідних предметів такого, що називається душею немає – людина все одно розмірковує про неї і навіть постулює її безсмертя.

Друга тема – ескіз дуже великого інтелектуально-морального полотнища. Завдяки цій темі Кант опиняється в гущі ідейних дискусій людей наступних епох, в тім числі і тих, що відбуваються на наших очах. Він стверджує, що у філософії постійно є суперечка між догматиками і скептиками і наголошує на тому, що протиборство догматиків і скептиків – спір двох протилежностей. А між ними завжди є третя сила – “індиферентисти”, ті хто не хоче приєднатися до двох вище названих сил.

Кант наголошує на тому, що не можна відкинути загальні положення філософії, якщо не хочеш бути цілком байдужим до проблем людини та людської природи. А якщо виникає завдання знову звернутися до людини, а не лише до мови та логіки, звернутися до таких запитань як місце людини у світі, людська моральність, людська сутність, людина і космос – всі загальні метафізичні проблеми залишаються важливими та цікавими. Кант каже так: “Цілком очевидно, що ця байдужість (до загальних філософських проблем) є результатом не легковажності, а зрілої здатності суджень нашого століття, яке не має наміру більше обмежуватися уявним знанням і вимагає від розуму, щоб він знову взявся за одне із найважчих своїх завдань – за самопізнання і встановив би суд, який би підтвердив справедливі вимоги розуму, а з іншого боку – міг би ліквідувати всі другорядні претензії – не шляхом наказу, а, спираючись, на вічні та незмінні закони самого розуму. Такий суд є не щось інше як критика самого чистого розуму. ” [2; с. 75-76].

Філософ ставить запитання про чистий розум у двох формах: про чистий теоретичний розум та про чистий практичний розум. Для нього це є дві здатності розуму. Одна входить у властивість мислити і пізнавати які-небудь предмети, – це і є теоретичний розум. А практичний розум – здатність деякі предмети створювати. Критика чистого розуму для Канта не щось інше як критика теоретичного чистого розуму. Її головні моменти – людське пізнання та людське мислення [3; с. 346].

Кант вбачає завдання філософії саме в тому, щоб здійснити критику чистого розуму. Це означає: не критику яких-небудь окремих положень чи, як він каже, “не критику книг та систем”, хоча таку критику також можна і необхідно здійснювати. Але критика щодо окремих людей, тих чи інших творів, навряд чи може бути, згідно Канта, по-справжньому основною. Він пояснює так: “Я розумію під цим (під критикою чистого розуму) не критику книг та систем, а критику здібності розуму взагалі по відношенню всіх знань, до яких він може прагнути незалежно від будь-якого досвіду, тобто розв’язання проблеми про можливість чи неможливість метафізики взагалі та визначення джерел, а також об’єму та меж метафізики на основі принципів” [2; с. 76]. Він вважає, що критика чистого розуму – це дуже широка, багатоярусна і багатовимірна система. Його намір – дати в “Критиці чистого розуму” лише так званий вступ, пропедевтику до виконання широкого, величезного завдання.

Думки, які висловив Кант в передмові до першого видання “Критики чистого розуму”, прояснюються та відточуються (удосконалюються) в передмові до другого її видання. Тут можна зустріти такі поняття, які, як вважають наші сучасники, з’явилися лише в ХХ ст. Так, Кант оперує таким поняттям як “наукова революція” чи “революція в науці”. Він вважає, що виникнення математики як науки в глибокій давнині мало, згідно філософа, характер революційного вибуху, тобто революції в науці.

Щодо природознавства, то Кант думає, що воно ступило на шлях наукової революції значно пізніше. Фіксуючи цю “революцію в способі мислення”, він стверджує, що сучасна філософія ще не стала на її шлях. Вона ще не пережила революційного перевороту. А “Критика чистого розуму” і всі наступні вчення Канта саме вміщують у собі спробу вивести філософію на аналогічний шлях, завершивши тим самим у ній таку необхідну “революцію в способі мислення”.

Отже, суть науки, суть людського пізнання, за Кантом, зводиться до того, що людина не залежить від природи. Філософ вбачає революційну зміну, яка повинна відбутися в філософії, в метафізиці у тому, щоб розкрити творчий, конструктивний характер людського пізнання, людського мислення, діяльності людського розуму [3; с. 350].

У передмові до другого видання “Критики чистого розуму” Кант з самого початку прагне виразити своє відношення до корінної проблеми: світ і пізнання, світ і людина, не залишаючи при цьому жодних сумнівів у тому, чому його так цікавить подана проблематика. Він показує, що тут вміщується єдиний спосіб теоретично дослідити витоки людської волі, зрозуміти людину як вільну істоту, тобто свобода – так званий стрибок з царства природньої необхідності. А значить – між науковою революцією і прогресом людської активності в напрямку більшої свободи є зв’язок.

Потрібно звернути увагу також і на те, що одне із центральних понять, без якого “Критику чистого розуму” неможливо зрозуміти, – поняття апріорного (a priori). Кант розрізняє два види знання (і пізнання): досвідне, яке базується на досвіді або післядосвідне (від a posteriori – апостеріорне) і те, що існує за межами досвіду або переддосвідне (від a priori – апріорне). Спосіб утворення обох видів знання відрізняється між собою.

Аналітичні судження, за Кантом, є всі апріорні: вони не вимагають апелювання до досвіду, а отже, не дають нового знання. А систематичні судження можуть бути емпіричними та апріорними. “Всі емпіричні судження, як такі, синтетичні” [2; с. 112]. Вони завжди дають нове знання.

Кант прагне об’єднати дослідження пізнання і знання, теорію пізнання та логіку; одночасно його дослідження має на меті загальні пізнавальні здібності людини і можливість їх застосування до наук.

Кант, виходячи із матеріалістичних і сенсуалістичних посилань, фіксує цивілізаційні стадії розвитку людського пізнання, які вміщують наступні факти [3; с. 359].

• Факт перший: загальне знання, яке стосується саме всіх речей, предметів, станів, можливостей, які є в безмежному універсумі, в принципі неможливо набути лише шляхом дослідних підсумків.
• Факт другий: загальна значимість цілої низки понять, категорій, пізнання, якою людина цивілізації часто користується майже автоматично.

Ці роздуми спонукають нас дослідити загальні форми чуттєвості.