Насильство, залізна безоглядовість і війна – були методи, якими йшли шляхом поступу вибрані народи. Цю констатацію Донцов підтверджує словами мислителя. На думку Сореля: «Насильство – це одинокий засіб, яким розпоряджаються нації, схудобілі через гуманітаризм, щоб віднайти своє давнє завзяття» [3: 56].
Говорячи про боротьбу Риму з Карфагеном, Вольтер писав, що така вже людська натура, що прагнучи величності своєї країни, це значить прагнути нещастя своїм сусідам. Іншими словами, на його думку, експансії своєї країни зрікається лише той, в кого цілком завмерло почуття патріотизму, хто прагне не розвою, не поступу, лише застою з правилом «не руш мене». Тому-то, нація або ідея, яка стремить розірвати залізні пута індивідуалізації, яка дбає не про конкретне, а про «вічне» – признає величезну роль в житті націй насильства. Без нього не усунути ні змиршавінь, без нього не розчистити площі добудови нового [10: 133].
Інакше й не могло бути, бо коли історія є боротьбою за панування і владу, за взяття в пануванні, то творче насильство мусить грати велику роль у цьому процесі, бо привласнення – це передусім бажання покорити, це формування і перетоплення матерії після свого бажання, волі і сили.
Для підтвердження цієї думки Донцов наводить слова італійського соціолога Вільфредо Парето, він каже, що: «Віра і боротьба різних релігійних доктрин і людей… є неминучий цемент для здорового народного життя». Народ, без віри в свою місію, мусить загинути. А що віра, на думку Донцова, логічно веде до бажання накинути її іншим, то ясною є роль сили в історії. Кожна Церква лише починає тим, що є церквою переслідуваною, але щоб утриматися при житті, вона мусить перейти через стадію завоювання. Таким способом перемагає всяка нова ідея. Цей засіб (насильство) не є з тих, що можуть бути, а можуть і не бути. Агресія, через яку нова ідея приходить до життя, не є випадкова, вона іманентна кожній релігійній або національній ідеї, що прагне зайняти на якійсь території, або в умовах якоїсь маси місце ідеї собі ворожої. Автор «Заратустри» каже: «В кожному учителі, провіднику сидить та сама злоба, що ослаблює загарбника… Нове у кожному разі зле, як таке, що хоче здобувати, валити граничні каміння і старі святощі, валити творчим насильством, про яке говорить і Сорель, і Енгельс, і Паретто, і Дарвін, і Спенсер під різними назвами, і якого приклади дає нам історія». Агресивність, не компроміс – такий гімн кожної нової ідеї, яка протиставляє себе другій, яка разом з цією другою себе взаємно виключають [2: 194].
Ця відповідь є відповіддю на питання – «як?». Разом з тим, – каже Донцов, стоїть ще вагоміше питання – «хто?».
Хто впроваджує в світ і здійснює якусь ідею. Провансальці, демократи та інші народолюбці відповідали – завжди народ. Ми (Донцов) відповідаємо – ніколи народ! Народ є для всякої ідеї чи в її симпатичному, чи в динамічному стані – чинник пасивний, той, що приймає. Чинником активним, тим, що несе ідею; тим, де ця ідея зароджується – є активна, або ініціативна меншість. Називають її по-різному: «Класово свідомий пролетаріат» (на перевагу до переважаючої маси «несвідомого»), «національно свідома інтелігенція», «аристократія», «правляча кліка», «тирани». Це група, яка формує неясну для «неусвідомленої маси» ідею, робить її приступною цій масі і, нарешті, мобілізує народ для боротьби за цю ідею [3: 140].
Про національну долю ідей Шопенгауер каже: «Нація, як усі великі символи культури, це внутрішнє посідання небагатьох людей». Ле Бон констатує: «Єгипетська, європейська, середньовічна, ісламська культура арабів, вивели себе з невеличкого числа релігійно переконаних, які витиснули свою печать на найближчих елементах цих культур».
Ворд пише: «Коли якась культурна держава, скажімо Англія, Франція, США, втратила б зненацька всякий уряд і на той час впала в стан дійсної анархії, чи можна припустити, що формування уряду при таких обставинах завдячувано народові? Напевне, ні… Як швидко такий уряд зложила би жменька одиниць, що мала б впливи в країні, та який головний мотив при стремлінні привернути якийсь уряд, було б бажання до влади. В історії народів ще ніколи не сталося, щоб народ підняв початкові кроки до формування уряду. Уряди завжди встановлювалися меншістю, що шукала влади, але ніколи більшістю, що шукала охорони». Отож, на думку Донцова, ніколи пасивна юрба, лише активна меншість є суспільно-творчою силою. Роль цієї меншості величезна, особливо як повитухи нових ідей [9: 58].
Творче насильство – як «що» ініціативна меншість – як «хто» у Донцова – ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб у який перемагає нова ідея. Ці два моменти, як долання практичної політики, є шостою підставою і складовою частиною кожної нової ідеї, що здобуває собі право на життя [2: 197].
