Коли людина виділяє себе з природи, тоді вона протиставляє себе їй і починає усвідомлювати своє “Я” і свою протилежність до світу.

Це формує своєрідний відбиток напруженості на людське буття у світі. По мірі оволодіння стихією природи і певною раціоналізацією свого суспільного життя, людина вносила в цей світ реальності власну гармонію і порядок. Первісна людина дану ситуацію переживала так безпосередньо, що світ її фантазій був для неї таким же реально дійсним, як і той, який у боротьбі віднімав у неї близьких та рідних і постійно загрожував її власному життю. Таким і було міфологічне мислення, де “переплітаються вимисел, віра і знання, але суть міфу не зводиться ні до одного з них” [16: 14].

Біля витоків свого суспільно-історичного буття людину не хвилювало питання природи її думок і почуттів. Так само люди не s підозрювали те, що свідомість виникла з протиріч суспільного життя. [23: 18]. Таким чином, вже на початку людської історії, з того моменту, як буття розкололось на протилежності духу і матерії, сама людина цього не усвідомлювала. Більше того, у своїй ідеальній сфері вона намагалася згладити протиріччя свого світу, який одночасно виступав і світом всього соціуму, роду. Природно, що не володіючи логіко-політичним інструментом, людина не могла мислити матеріально. Останнє якраз і складає критерій логічної рефлексії, чужої первісному мисленню.

Однак, людина стверджувала свою сутність у предметному світі і виявляється, що світ первісної культури - це опредмечена сутність, нехай і не “логіка” з нашої точки зору, але вона і не ілюзорна, як міфічні герої, а об'єктивна, предметно-чуттєва.

Якщо людська суб'єктивність виступає функцією від людської форми діяльності і спілкування, то в міру розвитку останніх внутрішній світ людини теж розвивався, причому настільки якісно, що на відповідному рівні рамки міфологічного світобачення були зламані тенденцією до натурфілософського знання.

Соціально-економічною основою цієї світоглядницької метаморфози є розклад родової общини і перехід до класових рабовласницьких відносин. До цього часу стихійно відбувається поділ праці на фізичну і духовну, розпад цілісності світовідчуття, самої людської чуттєвості на чуття зовнішні і внутрішні, тілесні і грубі, “плебейські” і духовно звеличені, “аристократичні”. “Світ панування і підпорядкування дійсно розколов життя людини, розірвавши тим самим безпосередність її чуттєвого стану… Господар… не потребує природно-людського виявлення до себе почуттів раба, бо він також є його власністю.” [15: 28].

Поділ праці дав сильний поштовх розвиткові духовного виробництва, що втратило колишній зв'язок безпосередності із матеріальним виробництвом, а це приховує в собі об'єктивну можливість відриву мислення від буття, духу від матерії. Саме в цей час якраз пробуджується цікавість до природи свідомості, її джерел. Класова структура суспільства для пануючих елементів створює умови відсутності дефіциту часу, вона ж у вигляді панування втілює в собі цілепокладаючу силу суспільства, і, зрозуміло, що в цій силі, як активній формуючій, віддається перевага перед пасивністю матерії.

Це логіка виникнення течії філософського ідеалізму, який виростає з розщеплення діяльності і закріплюється класовим інтересом. Але, крім цієї закономірності, розщеплення діяльності несе в собі ще один незначний наслідок, а саме: прагнення бачити дійсність і істинність людського ставлення до світу в одній лише “раціональності”, тобто коли із сукупності сутнісних сил виділяється “лідер” - єдиний в якості джерела істини. Історія античної філософії не знає великих розходжень у цьому питанні між древнім матеріалізмом і ідеалізмом. Так, у Демокріта чуттєвість простягається лише в область думки, основоположник ідеалізму Платон вважає неприйнятним те знання, яке виходить з чуттєвого сприйняття, у Аристотеля - це лише вихідний пункт пізнання. Тільки еллінізм, з його крахом полісної системи, посиленням індивідуалістських моментів в переживанні долі дає приклади аналізу людини і світу через призму практичних почуттів - волі, віри, надії, любові. Філософським вираженням структур суспільного буття, що трансформуються, виступили системи епікуреїзму, скептицизму, стоїцизму. Еллінізм - це перехідна епоха, яка вже не є класикою, але ще не є тим новим, що викликає забуття язичницької Еллади. Стан перехідності духовно, по-філософськи і по-світоглядницьки взагалі, виявляється у пошуку самовираження, що примикає до тієї чи іншої традиції. В епікуреїзмі це відбулося буквально.

Матеріальний атомізм Демокріта знаходить продовження і переосмислення в Епікура. Але в термінах демокрітівської атомістики досліджуються нові грані відносин І світу.

«В Демокріта, атомістика, - чисто природньо-наукове вчення, в Епікура - загальносвітоглядницьке» [4: 30].

Практика суспільного життя в еллінізмі актуалізувала проблеми вибору, змісту життя, моральності. Саме в цьому об'єктивному процесі виділення особистості виросли системи епікуреїзму і стоїцизму. В історичному плані інтерес цих шкіл викликаний виділенням нової грані відносин людини і світу; людина розуміється як відчуваюче суспільство, вільне у світі нестійкого суспільного буття, тобто відносин «людина-суспільство».

Наступна історико-філософська тенденція аж до початку дев'ятнадцятого століття розвивалася, в основному, у напрямку пошуку можливостей і засобів адекватного відображення світу (це характерно для матеріалістичної лінії). Ідеалізм також уникає розробки гносеологічної проблематики, в результаті чого йому належить пріоритет в осмисленні принципу активності, як іманентної духу активності. Крайності «гносеологічної робінзонади» і субстанціоналізму духу вперше знаходять своє раціональне вирішення крізь призму практики. Це вже нова сторінка в історії філософії. Важливо підкреслити, що практика була осмислена не тільки в своїй гносеологічній функції (як основа і критерій істини), але і як основа формування цілісності людської суб'єктивності. Завдяки цьому філософія, вбираючи в себе всі відносини, що досліджувалися в історії філософії - відносини людини і суспільства, людини і людини, як ставлення до самої себе, людини і культури в цілому.

Тільки з позиції принципу практики стає зрозумілою людська об'єктивність, природно - історичне ставлення до її суті.

Не тільки мислення, але і всі п'ять “зовнішніх” відчуттів людини - це результат розвитку історії. Це означає, що вся людська суб'єктивність, почуття і розум (мислення) людини мають єдине, загальне джерело - людську практику. І філософія, що досліджує відносини людини і світу, бере дійсну людину тільки з урахуванням історичного рівня практики. Будучи формою суспільної свідомості, філософія є системою понятійного «знання». А це означає, що «багатоповерховість» людського світосприйняття розглядається філософією в системі відповідних пізнавальних форм.

Ті проблеми, ті ставлення людини до світу, які виявив філософський процес, необхідно було вирішувати в новому ракурсі, і він був знайдений у вигляді суспільної практики, тієї форми життєдіяльності, яка безпосереднім чином стикається з особистісним, інтимним для людини. З точки зору вирішальної ролі в історичному процесі предметно-чуттєвої, суспільно-історичної діяльності, була піддана критичному аналізу історія мислення, її певний тип, що знаходиться у полоні перетворених форм. Усвідомлення детермінації людської суті сукупністю усіх суспільних відносин закономірно приводило до дослідження співвідношення суті і існування людини. Результатом цієї роботи став висновок - «емансипація людської чуттєвості», а природа суспільних відносин на певному етапі їх прояву визначається як панування «повного відчуження». Така природа суспільних відносин, як відомо, виступає у вигляді персоніфікації речей (товарний фетишизм) і уречевлення людини (замість її опредмечування) - вона ж породжує панування ілюзійних форм свідомості - всіх форм суспільної свідомості, що претендують на самостійне існування. Домінування цих форм відобразилося на деяких течіях філософії, перш за все на ідеалізмі, для якого характерним було гіпостазування однієї із сутнісних сил людини, чи це розуму (Кант, Фіхте), чи інтуїції (Якобі, Шелінг), чи волі (Шопенгауер).

В результаті тривалого історичного періоду дослідження відношення духу і матерії в класичній німецькій філософії мислення прийшло до того, що оголосило себе початком і приципом дійсної історії. Історичною заслугою цієї філософії було звернення до історії духу, що опредметив себе в особистій формі - культурі. Завдяки цьому, нехай і у деформованій формі, вдалось вичленити в мисленні стійкі зв'язки. Ці зв'язки, вузлові пункти мислення трактувалися як іманентні самому мисленню без зв'язку із буттям. Фактично, ці зв'язки належать до світу «речей в собі», об'єктивні зв'язки «усього в усьому», що виділені людиною шляхом освоєння світу «для себе». Ці об'єктивні зв'язки буття одночасно утворюють вузлові пункти структури людського мислення і є категоріями мислення. Вони, будучи результатом практичного виділення людини з природи, містять у собі багатогранність людського ставлення до світу, виражають собою історично визначену ступінь людської культури. В цих категоріях в розгорнутому вигляді ніби відкристалізовано опредмечену сутність людини, сукупність її раціональних і емоційно - вольових сил. Категорія в якості квінтесенції суспільно-історичного, практичного сходження до сутності світу, служить передумовою для екстраполяції того змісту, який вона акумулює в собі. Так, категорії «простору» і «часу», «волі» і «необхідності» виявляють історичну неоднорідність в їх усвідомленні.

 
проблема.свідомості.у.філософії/соціальні.фактори.формування.свідомості.txt · В останнє змінено: 06.01.2011 18:29 (зовнішнє редагування)
 
Recent changes RSS feed Donate Powered by PHP Valid XHTML 1.0 Valid CSS Driven by DokuWiki

(c) Українська філософія. Використання матеріалів дозволяється лише з посиланням на ресурс. Створення Majesty.