Тема самотності як окремий лейтмотив філософування виникає у європейській філософській культурі з епохи Нового часу, коли відбувається руйнація переживання онтологічності трансцендентного, яке було характерним для Середньовіччя й Відродження, і людина починає відчувати себе бездомною у безкінечному Всесвіті. Цей процес був яскраво відображений у творчості Б. Паскаля. Тому ми й почнемо розгляд феномену самотності у європейській філософській культурі з творчості цього мислителя.

Розгляд феномену самотності радикально суперечить настановам філософії Нового часу, філософії Модерну. Саме тому Паскаль вступає у опозицію філософії свого часу, стаючи дивовижно самотнім як філософ. Продовження його дискурсу у всій його трагічній глибині ми зустрічаємо лише на межі ХVІІІ та ХІХ століть. Тому майже всі інші автори, яких ми розглянемо у цьому параграфі є представниками ХІХ ст. Звертаючись до їхньої творчості, ми інколи будемо змушені приносити хронологію у жертву логіці – так, скажімо наступним після Паскаля ми розглянемо не Гете, а Шопенгауера, а завершимо не Ніцше, а К’єркегором.

Блез Паскаль був одним з перших мислителів у новоєвропейській культурі, хто відчув дивовижну самотність свого сучасника. З трагічною ясністю він побачив межі гносеологічного оптимізму, йому відкрилося, що людина Нового часу, яка захопилася теоретичним пізнанням і емпіричними доказами, яка відкрила просторову безконечність Всесвіту, перед обличчям цього Всесвіту стала всього лише “мислячою тростинкою”.

У філософії творчості Артура Шопенгауера ми зустрічаємо тему самотності як один із лейтмотивів світорозуміння. Кожна людина самотня вже тому, що вона наповнена волею до життя, яка породжує людей, спрямовує до замкненості лише у своєму шляху життя, лише у своєму родові.

Глибокі роздуми над феноменом самотності ми зустрічаємо у І. В. Гете. Його образ Фауста – це образ мислителя епохи Модерну і, одночасно, це образ мислителя, що руйнує фундаментальні підвалини та настанови Модерну. Таке граничне буття на зламі часів та парадигм і породжує внутрішню самотність Фауста як результат кризи самототожності. Не можна не погодитися з оцінкою образу Фауста, яку дає дослідник творчості Гете А. Білецький: “Фауста першої частини можна, як це роблять деякі ілюстратори, показати у костюмі німецького вченого-гуманіста або шляхетного пана ХVІ ст. Але чим далі розвивається дія, тим менше зустрічаються такі деталі” [34].

Для Серена К’єркегора самотність є результатом виходу людини за межі буденності – у буття героя чи генія. Причому саме геній може позбавити героя його самотності і саме герой дає генію ті сюжети для творчості, які виштовхують самотність із його буття. Це два типи людей, що доповнюють один одного. “Подібно тому як Господь створив чоловіка та жінку, пише С. К’єркегор, - він створив героя, а поруч із ним – поета чи письменника” [35]. Лише завдяки герою геній відчуває повноту буття, але при цьому “він є так само щасливим, і не менше ніж той, перший, бо герой – це немов би його власна найкраща сутність, в яку він закоханий; при цьому він радіє, що це все ж не є він, і його любов може насправді бути захопленням”.