В останні роки проблема свідомості і мозку привертала до себе увагу вчених різних профілів — психіатрів, фізіологів, психологів. Досягнення експериментального вивчення дії різних відділів мозку, використання нових методів дослідження все з більшою необхідністю висуває відповіді на запитання про зв'язок свідомості з фізіологічною діяльністю мозку.
Людський мозок — надзвичайно складне утворення, дуже тонкий нервовий апарат. Це самостійна система і разом з цим підсистема, яка включається у склад цілого організму і функціонує в єдності з ним, а також регулює його внутрішні процеси і взаємовідносини з зовнішнім світом [2, 37]. Постає питання: які ж фактори доводять, що саме мозок є органом свідомості, а свідомість — функцією людського мозку. Цих факторів багато.
Свідомість як специфічно людська форма відображення дійсності пов'язана з специфічними особливостями будови головного мозку людини. Еволюційний підхід до вивчення структури і функцій, взаємовідносин між ними, широко використовується в науці, дозволяє правильно зрозуміти складну діалектику кількісних і якісних змін у процесі розвитку мозку.
Так, мозок первісної, стадної людини був слаборозвиненим і міг служити органом тільки примітивної свідомості. Мозок сучасної людини, який сформувався в результаті безмежно довгої біосоціальної еволюції, являє собою складний орган. Свідомість могла виникнути лише як функція складнопобудованого мозку, який сформувався під впливом праці і мови. Перші ознаки праці є характерними для австралопітеків, пітекантропів і сінантропів — перших людей на землі, які поклали початок виготовлення знарядь праці і підкорення вогню [8, 18]. Неандертальська людини значною мірою просунулась у розвитку виготовлення і використання знарядь, збільшила їх асортимент і включила у виробництво новий природний матеріал: навчилась виготовляти кам’яні ножі, кістяні голки, будувати житло, шити одяг із шкір звірів. І нарешті, людина сучасного типу (кроманйонець або Ното sаріeпs — розумна людина) підняла рівень техніки на ще більшу висоту. Основні рівні в становленні праці відобразились у збільшенні мозкового тіла: у шимпанзе об'єм мозку складає 400 см, у австралопітеків — 600, у пітекантропів і синантропів — 800-1225, у неандертальців — 1100-1600, у людини сучасного типу — 1400 см. [8, 20] Паралельно з ростом мозкової речовини збільшувалась і площа поверхні мозку, яка є другим еволюційним показником. Відбулося збільшення тім'яних, лобових і вискових частин мозку, тобто, тих частин мозкової кори, які зв'язані з життям людини як суспільної особи і виконують роль внутрішніх гальм її тваринних інстинктів, створюючи тим самим необхідні передумови для узгодженого життя в суспільстві.
Як бачимо, в процесі еволюції організму поряд з виникненням нових мозкових структур здійснюється перебудова і тих структур, які мають місце і у тварин, що стоять на нижчій сходинці еволюції. Проходить відомий зсув функцій. Найвища для даного виду тварин пристосувальницька функція здійснюється найбільш складноорганізованими мозковими структурами. Процес розвитку мозку полягає не просто у додаванні нових структур, а у зміні діяльності мозку в цілому. Це особливо наочно видно при порівнянні мозку людини з мозком ссавців, навіть з найбільш розвинутими із них — мавпами. У порівнянні з мозком мавпи в мозку людини всі кіркові поля більш розвинені і диференційовані. Кількісні зміни в об'ємі, поверхні, масі головного мозку людини в порівнянні з головним мозком ссавців тісно пов’язані із змінами клітинної будови: з’являються складні зіркоподібні клітини, проходить велика пірамідизація форм клітин, більш різноманітними стають типи нервових відростків [14, 34].
Залежність рівня свідомості від ступеня організації мозку підтверджується ще й тим, що свідомість дитини формується, як відомо з розвитком його мозку, а коли мозок людини старіє, то згасають і функції свідомості. Нормальна психіка неможлива поза нормально функціонуючим мозком. Як тільки порушується витончена структура організації матерії мозку, тим більше руйнуються і структура свідомості. Коли порушуються лобові долі, хворі не можуть продукувати і здійснювати складні програми поведінки: вони не мають стійких намірів і легко відволікаються побічними подразниками, не вміють потрібним чином здійснювати самоконтроль. При пошкодженні потилично-тім'яних відділів кори лівої півкулі порушується орієнтація в просторі, оперування геометричними співвідношеннями (порушується сприйняття правого і лівого), виконання простих арифметичних операцій, аналіз деяких граматичних конструкцій. Паталогічна “буйність” підкірних може проявлятися у вигляді приступів гніву, страху.
Експериментальні дані різних наук — психофізіології, фізіології вищої нервової діяльності беззаперечно свідчать про те, що свідомість невіддільна від мозку: неможливо відділити думку від матерії, яка мислить. Мозок з його складними біохімічними, фізіологічними нервовими процесами є матеріальним субстратом свідомості. Свідомість завжди зв'язана з цими процесами, які протікають в мозку і не існують поза ними, але не вони складають сутність свідомості.
Фізіологічні механізми психічних явищ не тотожні змісту психіки, яка є відображенням дійсності у формі суб'єктивних образів. Діалектико-матеріалістична концепція свідомості несумісна ні з ідеалістичними поглядами, які відривають психічні явища від мозку, ні з поглядами так званих вульгарних матеріалістів, які заперечують специфіку психічного. Останнім належить положення, що думка знаходиться майже в такому ж відношенні до людського мозку, як жовч і печінка. Неістинність цього положення у невірному трактуванні мозку як причини і джерела, із самого себе породжуючого психічні явища. При такому підході свідомість виявляється не суб'єктивним образом зовнішніх впливів, а лише пасивним відголоском матеріальних мозкових процесів.
В чому суть цих процесів? І. М. Сєчєнов, І. П. Павлов, Н. І. Введенський, А. А. Утомський і їх послідовники розкрили рефлекторну природу психічних процесів і дали можливість зрозуміти психіку, як систему активної діяльності, яка формується під впливом зовнішнього світу. Рефлекторний процес починається із сприйняття подразника, продовжується нервовими процесами кори мозку і закінчується зворотньою дією організму. Поняття рефлексу відображає взаємозв'язок і взаємодію організму із зовнішнім світом, причинну залежність роботи мозку від об'єктивного світу через посередність практичних дій людини. Суттєвою функцією умовного рефлексу є ” попереджуваність”, “сигналізація” про події зовнішнього світу, які мають відбутися. У людини часові зв'язки утворюються як від впливу реальних предметів оточуючого середовища, так і від словесних подразників. Роль нервових мозкових механізмів заключається перш за все в аналізі і синтезі подразнень. Вплив того чи іншого умовного подразника, попадаючи в кору мозку, включається в складну систему зв'язків, які утворилися у результаті минулого досвіду. Тому поведінка організму зумовлена не тільки даним впливом, але і всією системою вже існуючих зв'язків [1, 104].
Важливим принципом здійснення рефлекторної діяльності мозку є принцип підкріплення — закріпляється та рефлекторна діяльність, яка підкріплюється досягненням результату. Підкріплення рефлексу здійснюється ефектом самих дій з допомогою механізму зворотнього зв'язку: коли яким-небудь рефлексом приводиться в дію відповідний ефекторний апарат (м'язи, залози, ціла система органів), то імпульси, які виникають в ньому в результаті його роботи, повертаються в центральну ланку рефлексу. Вони сигналізують при цьому не тільки про роботу органу, але і про результати тієї роботи, яка дає можливість вносити корективи в хід подій і добиватися адекватного виконання намірів. Завдання зворотнього зв'язку полягає в тому, щоб постійно ставити до відома мозок про те, що відбувається в системі, якою він керує. Неможливість вчасно координувати і контролювати дії така ж пагубна для організму, як і параліч.
Постійний зв'язок великих півкуль з нижче розташованими відділами головного мозку і вища функція великих півкуль, заключається в пов'язуванні організму з умовами його існування, забезпечує за великими півкулями роль постійного контролю виконавчих функцій організму: великі півкулі тримають наступні за ними відділи головного мозку з їх інстинктивними і простими рефлекторними діяннями під своїм постійним впливом. “Хоч життя тварин і нас, — вказує І. П. Павлов, - спрямовується основними тенденціями організму: харчовою, статевим не менш для повного узгодження і здійснення всіх цих тенденцій і необхідною в зв'язку з загальними умовами життя є спеціальна частина центральної нервової системи, яка всяку окрему тенденцію примирює, всіх їх узгоджує і забезпечує їх найвигідніше здійснення в зв'язку з оточуючими умовами зовнішнього середовища” [12, 31]. Регулююча і контролююча функції великих півкуль здійснюється тому, що великі півкулі служать органом психічного відображення дійсності. Орієнтація в оточуючій дійсності через психічне відображення сприяє найкращому пристосуванню всіх органів і тканин організму до виконання ними життєвих функцій. За рахунок психічного відображення розширюється пристосувальна діяльність організму до оточуючого середовища.
Було б неправильно представляти, що у вченні про вищу нервову діяльність підкреслення ведучої ролі великих півкуль означає разом з цим применшення ролі підкіркових утворень. Умовна рефлекторна діяльність виникає лише на базі безумовних рефлексів. Останнє є функцією нервових структур, які лежать нижче у відношенні до кори нервових структур. Тому вже вивчення утворення умовних рефлексів вимагало врахування діяльності підкірки. І. П. Павлов вважає, що завдання фізіології вищої нервової діяльності зводиться до дослідження діяльності кори, вивченню умовних рефлексів і, нарешті, до дослідження взаємодії кори і підкіркових утворень. Формулювання цього завдання випливає із загальнометодологічного принципу павлівського фізіологічного вчення — вивчати умовно-рефлекторну діяльність нервової системи як діяльність, що забезпечує пристосування організму до умов існування. Крім забезпечення діяльності організму у відповідь на певні зовнішні дії, підкірка виконує функцію підтримки певного тонуса кори. “Отже, — писав І. П. Павлов, — підкіркові центри в більшій або меншій мірі визначають діяльний стан великих півкуль і тим різноманітне змінюють відношення організму до оточуючого середовища” [12, 31]. Це представлення І. П. Павлова підтверджується в наш час експериментальними даними сучасних досліджень.
Суттєвим моментом у виробленні концепції про динаміку локалізації функцій мозку є погляди І. П. Павлова на будову аналізаторів, в особливості на структуру їх мозкових кінців. На думку вченого, аналізаторні клітини розміщені як в центральному ядрі аналізатора у відповідній частині кори, так і в інших частинах кори великих півкуль головного мозку. Саме представлення “центра” в павлівській фізіології дещо інше, ніж це має місце в класичній філософії [9, 17].
Суттєвим для уявлення про динамічну локалізацію функцій мозку є положення про замикання тимчасового нервового зв'язку між будь-якими пунктами кори. Будь-які функції, особливо найскладніші з них, результатом яких є свідоме відображення дійсності, здійснюється при участі не якої-небудь однієї області кори, мозкового кінця одного аналізатора, а сукупністю кіркових полів, зв'язаних між собою складною системою міжкіркових зв'язків, а також зв'язаною з підкірковими утвореннями системою кірково-підкіркових зв'язків. В результаті існування складних кіркових і кірково-підкіркових зв'язків в структурі психічної діяльності забезпечується її початок, що заключається як відомо, в певних потребах організму (середина з образним відтворенням) і відповідна діяльність в формі тієї чи іншої діяльності організму.
Уявлення про аналізатори, будову і функції мозкових кінців узгоджується з поглядами про динамічну локалізацію, служать складовою частиною цих поглядів. З точки зору поглядів про динамічну локалізацію функцій, яка враховує відому спеціалізацію відділів і ділянок кори, все більш або менш складні функції є результатом складної взаємодії різних ділянок головного мозку. У зв'язку з цим пошкодження однієї ділянки кори не тягне за собою випадання якось однієї певної функції. Порушення функцій може бути результатом пошкодження різних ділянок мозку. Чим складніша функція, тим складніша її мозкова забезпеченість. Це особливо наочно демонструється складною діяльністю головного мозку.
Специфічні особливості в діяльності людського мозку є не тільки результатом діяльності мозкових структур, які є лише у людини, але і ускладнення, перебудова тих відділів, які є спільними у людини і організмів менш складної організації.
За своєю матеріальною природою нервово-фізіологічні процеси — електрохімічні. Без фізіологічних, біофізіологічних, біоелектричних, біохімічних процесів в мозку неможливе виникнення ні одного відчуття, ні одного самого примітивного почуття і подразнення. Всі ці процеси — необхідні механізми психічної діяльності. Але психічна діяльність характеризується не тільки її фізіологічними механізмами, але і її змістом, тобто тим, що мозок відображає в реальній дійсності.
Відображення речей, їх властивостей і відношень в мозку, зрозуміло, не означає їх переміщення в мозок або утворення їх фізичних відбитків у ньому. Коли, наприклад, ми бачимо дерево, то в нашому мозку не має ні самого дерева, ні його фізичних відбитків. Пережитий нами образ зовнішнього предмету є щось суб'єктивне, ідеальне, але не зводиться ні до самого матеріального об'єкту, що знаходиться поза нами, ні до тих фізіологічних процесів, які проходять в мозку і утворюють цей образ. “Ідеальне є не що інше, як матеріальне, пересаджене в людську голову і перетворене в ній”. Слово “перетворене” потрібно розуміти не буквально, бо це образний вираз, який характеризує факт відображення предмету в мозку, причому активного відображення, зв'язаного з переробкою, перетворенням зовнішніх вражень.
Духовний світ людини неможливо ні бачити, ні виявити яким-небудь приладом або хімічними реактивами. В мозку людини ніхто ще не “знайшов” ні однієї самої сірої, ні самої яскравої думки: думка, як ідеальне, не має існування в фізичному і фізіологічному розумінні того слова [6, 23]. Разом з цим думки, ідеї реальні. Вони існують. Тому не можна стверджувати ідею чимось “недійсним”. Проте її дійсність, реальність не матеріальна, а ідеальна. Це наш внутрішній світ, наша особиста, індивідуальна свідомість, а також весь світ “надособистої” духовної культури людини. Тому не можна сказати, що реальніше — матерія чи свідомість. Мова іде не про міру, а про типи реальності. Матерія — об'єктивна, а свідомість — суб'єктивна реальність.
Свідомість і об'єктивний світ — протилежності, які утворюють єдність. Основою цієї єдності є практика і предметна діяльність людей. Саме вони і породжують необхідність психічного, свідомого відображення дійсності. Необхідність свідомості, і при цьому свідомість, яка дає вірне відображення дійсності, лежить в умовах і вимогах самого життя [6, 212].
