Якщо логіка, за Гегелем, є “наукою про ідею в собі і для себе”, то філософія природи характеризується ним як “наука про ідею в її інобутті”. Гегель не пояснює, як відбувається перехід від “чистої” логічної ідеї до природи, він просто декларує, що “абсолютна ідея”, пізнавши свій власний зміст, “вирішує із себе вільно відпустити себе в якості природи”. Чи значить це, що були часи, коли ще не існувало природи і “абсолютна ідея” існувала сама по собі, так би мовити, у чистому, оголеному виді? На це питання в Гегеля немає якої-небудь переконливої відповіді. “Абсолютна ідея”, за Гегелем, існує поза часом, природа також не має початку в часі. Як же можна в такому випадку стверджувати, що “абсолютна ідея” передує природі? Адже і сам Гегель змушений визнати, що “дух є дух, лише опосередкований природою”. І проте Гегель солідаризується з християнським догматом про створення світу Богом із нічого. Він лише переробляє його на свій лад для узгодження з основними положеннями своєї ідеалістичної системи. Тому Гегель говорить: “Світ створений, створюється і тепер і був вічно створений; ця вічність виступає перед нами у формі зберігання світу”.
Головними формами природного буття “абсолютної ідеї” є механіка, фізика, органіка. Характеризуючи механіку, Гегель розглядає простір, час, матерію, рух, всесвітнє тяжіння. Ідеалістично тлумачачи ці основні поняття механіки, Гегель намагається логічно вивести матерію з часу і простору. При цьому він усе ж змушений визнати, що не існує порожніх, незаповнених часу і простору, із чого, всупереч його ідеалістичному твердженню, випливає, що час і простір являють собою форму існування матерії.
Гегель також визнає, що матерія і рух невіддільні один від одного. Але при цьому матерія залишається для Гегеля лише зовнішнім, доступним чуттєвому сприйняттю проявом, виявленням “абсолютної ідеї”. Та й сам рух матерії зображується Гегелем не як зміна, що веде до розвитку, а як просте переміщення в просторі, круговороті, повторення того, що існувало раніше.
У фізиці Гегель розглядає небесні тіла, світло, теплоту, хімію, і т. д., намагаючись розкрити зв`язок між цими процесами і показати, що усі вони утворюють послідовний ієрархічний ряд виявлень, які породжують їхню духовну сутність. У цій частині натурфілософії Гегеля багато довільних допущень, необґрунтованих тверджень, що наочно свідчать про нездатність ідеалізму науково узагальнити дані природознавства. Гегель відхиляв в основному вже сформоване в його час уявлення про хімічний процес як про взаємодію атомів, він заперечив також і той факт, що вода складається з водню і кисню. Він також підходить до розуміння електрики як особливої форми руху матерії.
Третя частина філософії природи – органіка – присвячена питанням геології, ботаніки і зоології. Тут Гегель прагне показати, що перехід від неживого до живого є завершенням природного процесу: “Дух виходить таким способом з природи”. Це значить, що природа є лише нижчий щабель уяви і самопізнання “абсолютної ідеї”; своє вище адекватне втілення “абсолютна ідея” одержує лише в людині, у розвитку суспільства. Проте Гегель не визнає реального процесу розвитку органічної матерії і живих істот: усі ці природні форми, на його думку, є породженням “абсолютної ідеї”.
Філософія природи Гегеля, незважаючи на окремі глибокі діалектичні здогадки, що присутні в ній, дуже далека від дійсно діалектичного розуміння природи як єдиного зв`язкового цілого, що змінюється і розвивається на основі внутрішньо властивих їй протиріч.
У силу свого ідеалістичного характеру філософія природи Гегеля виявилася найбільш слабкою частиною його системи. У ній особливо різко виявилося протиріччя між ідеалізмом і науками про природу, неможливість примирення ідеалістичного тлумачення природи з її науковим дослідженням. Через вихідні ідеалістичні посилання своєї філософії Гегель змушений був розглядати природу як “кінцеву” сферу існування “абсолютної ідеї”, приписуючи природі ту обмеженість, що була властива лише тодішнім природно-науковим уявленням. Тому Гегель не зміг перебороти і метафізичного, механістичного розуміння природи, хоча в ряді питань він стояв вище сучасних йому натуралістів і критикував їхній вузький емпіризм і метафізично-механістичний підхід до явищ природи.
