… жодна людина не знає, що є в людині окрім духа людського, що живе в ній. Є, однак, в людині дещо, чого не знає навіть дух людський, що мешкає в людині; Ти ж Господи, що створив його, знаєш все, що в ньому” [1:239].

Принцип креаціонізму слугував Августину також важливим методологічним ключем і для осмислення природи людини. Оскільки ми вже попередньо досліджували її місце в світі зовнішньому, то варто тепер більше зупинитись на внутрішньому боці людського життя. Духовна природа людини є визначальною, головною. Окреслюючи сутність людини, Августин твердить, що ми насамперед говоримо про неї як таку, що володіє душею, а вже згодом ведемо мову і про її тіло. На його думку душа визначає не усю людину, а все те краще, що є в ній. Та лише у сукупності із тілом вони становлять людину. „Ось у мене тіло і душа, готові служити мені; одне знаходиться у зовнішньому світі, друга — в мені” [1:241]. І саме перше служить другій „… через свої тілесні почуття”, продовжує Августин.

Виникає ще одне запитання, яке цікавило багатьох мислителів ще до Августина. „Звідки я прийшов сюди, в це — чи то сказати — мертве життя чи живу смерть?” [1:56] „… чи настало дитинство моє слід за якимось іншим померлим віком моїм, чи йому передував лише період, який я провів в утробі матері своєї?” [1:57] — питання про походження душі хвилювало Августина до кінця життя. Він відкинув теорію Платона про переселення душ. Визначивши душу людини як розумну, Августин вважає, що Бог творить її кожен раз „з нічого”, коли людина народжується. „І ми, маючи душу, являємось істотами духовними” [1:341, маючи початок, душа не має кінця і є безсмертною. Вона продовжує існувати після смерті і розпаду тіла. „… душа продовжує жити і після смерті їй воздасться за заслугами її” [1:164-165] у такій, правда, досить своєрідній, формі християнський мислитель вперше намагався сформулювати ідею індивідуальності, особистої духовної неповторності кожної людини.

А яким є зв’язок між душею і тілом? Душа як самобутня субстанція не може бути ні тілесною властивістю, ні видом тіла. Вона не містить у собі нічого матеріального, має лише функцію мислення, волі, пам'яті, але не має нічого загального з біологічними функціями. Від тіла душа відрізняться досконалістю. Таке розуміння існувало й у грецькій філософії, але в Августина вперше було сказано, що ця досконалість походить від Бога, що душа близька Богу і безсмертна. Безсумнівним залишається факт духовної вищості душі над тілом. Врешті-решт, вона є тією субстанцією, яка керує тілом. Від неї залежить „… чи рухати по своїй волі тілесними членами, чи не рухати ними, чи відчувати якесь почуття, чи ні, чи викласти в словах розумні думки, чи перебувати в мовчанці — все це ознаки розуму і душі, яким властиво змінюватись” [1:186]. Душу ми знаємо краще, ніж тіло, знання про душу є визначеним, про тіло ж навпаки. Більш того, душа, а не тіло пізнає Бога, тіло ж перешкоджає пізнанню. „… плоть бажає того, що противиться духу, а дух — протилежного плоті, так що люди не роблять того, що хочуть” [1:258]. Перевага душі над тілом вимагає, щоб людина піклувалася про душу, придушуючи життєві насолоди, адже „… нещасною є кожна душа, скована любов’ю до того, що смертне… ” [1:109].

Окрім цього, Августин виділяє три риси властиві людині, які є основними складовими її життя. „Всі ці три властивості: бути, знати, хотіти. Я є, я знаю, і я хочу; я –той, хто знає і той, хто хоче, я знаю, що я є і що я хочу, і я хочу бути і знати. Ці три властивості і складають неподільну єдність — життя, і, хоча, кожна з них це щось особливе і єдине, вони неподільні і все-таки різні” [1:347].

Як уже згадувалось вище, Августин наділяє душу трьома головними функціями: волею, розумом і пам’яттю. „Адже пам’ять і є душа, розум; коли ми даємо якесь доручення, яке слід тримати в пам’яті, ми кажемо: „дивись, тримай в умі”; забув, говоримо: „не спало на гадку”… — ми, отже, називаємо пам’ять душею, розумом, а якщо це так, то що ж це таке?” [1:250] Августин наголошує на тому, що пам’ять має пряме відношення до душі. Більше того, „… пам’ять — це наче шлунок душі, а радість і смуток — це їжа, солодка і гірка: належачи пам’яті, вони наче переправлені в шлунок, де вони можуть лежати… ” [1:249] У процесі аналізу функцій душі розкривається новизна і оригінальність позицій християнського мислителя. „… я також знав, що у мене є воля, як знав я і те, що я живу. Коли я чогось хотів чи не хотів, я твердо знав, що це не ніхто інший, а саме я, хочу цього чи не хочу… ” [1:169] Душа повинна виражати своє внутрішнє рішення через зовнішні дії, і тут з’ясовується, що „хотіти” чи „могти” — не одне і теж. В волі є тріщина: вона двоїться, не вкладає себе цілком в своє бажання. Душа хворіє, і хвороба її — наслідок злої звички, яка обтяжує душу. „І дві мої волі, одна стара, друга нова, одна плотська, друга духовна, боролись в мені, і в цьому розбраті розривалась душа моя” [1:197].

Основою духовного життя є воля, але не розум. Це твердження засноване на тім, що сутність кожної речі виявляється в її активності, але не в пасивності. Звідси випливає висновок, що людську сутність характеризує не розум, що має пасивний характер, але дії, активна воля. Тобто йдеться про те, що у людині воля переважає над розумом, „… яким Ти [Господи захотів відрізнити мене від тварин… ”. Адже розум це „сила, якою я оживляю не лише свою плоть, але і передаю їй чуттєвість. Її створив Господь… визначивши кожному почуттю зокрема своє місце і його обов’язки: тому з їхньою допомогою я можу виконувати різне, залишаючись єдиним” [1:242]. Досліджуючи акт волі, Августина ще також зацікавила і психологія натовпу. „Що це був за стан душі?… Чому я насолоджувався тим, що діяв не один? Сам би я не здійснив цього злочину, в якому мені подобалось не вкрадене, а сама крадіжка… ” [1:84 Неодноразово в творі Августин наголошує, що часто, будучи вільною у своєму виборі, людина сходить з правильного шляху, думаючи, що це добре і стає „… не тією людиною, якою прийшла, а однією з натовпу… ” [1:155 „Ось куди кинута немічна душа, яка ще не віднайшла істини. Її несе і крутить, кидає туди і сюди, дивлячись на те, куди дує вихор слів і думок” [1:117-118]. Піддаючись приманам світу цього, людина часто так і не здогадується, що чинить зло, будучи твердо переконаною, що це добре. „Ніхто нічого не робить доброго, якщо це проти волі, навіть якщо людина робить щось добре” [1:65]. Найвищим виявом волі він вважав акт віри. „… вона [душа] не могла вилікуватись нічим, окрім віри,… а Ти приготував віру, як ліки, вилив їх на всі хвороби світу і повідомив йому велику дієвість” [1:148].

Навчання Августина про першість волі відрізняється від давньогрецького раціоналізму. У своєму розумінні людського духу він приходить до того, що сутністю духу є вільна воля. Цю позицію Августин утілював не тільки в психології, але й у теології: першість волі відноситься і до божественної сутності. Його філософія переходить, таким чином, від інтелектуалізму і раціоналізму до волюнтаризму. І тут мислитель висловив чимало цікавих застережень, які давали змогу через поняття волі більш глибоко збагнути сутність людини. Він вважав, що свобода є властивістю волі, а не розуму. Розум націлений на пізнання, а воля на вибір, на конкретну дію. І дуже часто саме друга і стає причиною зла, що у Августина ототожнюється із гріхом, на який людей загалом спонукають власні думки або ж вмовляння інших людей. „Я намагався зрозуміти… що воля, свобідна у своїх присудах, є причиною того, що ми творимо зло і терпимо справедливий суд Твій”[1:169]. „Тому я і боровся із собою і розділився у собі, та це відбувалось проти волі моєї, і свідчило не про природу іншої душі, а лише про те, що моя власна покарана. І покарання створив не я, а „гріх, що перебуває у мені”, як кара за гріх, вчинений за свобідною волею… ”[1:206 Згодом у своєму творі „Проти маніхеїв, 26” Августин скаже: „… злом називається і те, що робить людина, і те, що вона терпить. Перше — це гріх, друге — покарання… Людина творить зло, яке хоче, і терпить зло, якого не хоче. ” Власне кажучи, гріховністю, на думку Августина Блаженного є не субстанція, а „зіпсована воля, від вищої субстанції…, що відкинула „внутрішнє своє” і окріпла у зовнішньому світі” [1:183], а тому і стала „… причиною мого гріха. ” Істинною ж свободою є служіння Богу.

Своєрідним підсумком до вище сказаного може бути уривок із твору Григорія Сковороди „Пісня 28-ма”.

Правду Августин трима: аду не було й нема, Пекло - воля твоя клята, Воля наша - пічка ада, Заріж волю ту, тьму - i нi пекла, ані мук. Воле! О неситий ад! Трута ти, а всі - то ядь. Пашею ти позіхаєш I підряд ycix ковтаєш; Убий душу ту, брат, так побореш весь ад. Боже! Вислів ти живий! Хто без тебе не смутний? Радість i життя єдині, Рай, солодкість самі нині! Вбий ти волю злу в нас, володіє хай твій глас!

Наостанок каже Сковорода: „Найсутніше Августинове слово таке: «Tolle voluntatem propriam et lolletur infernus» — «Знищ власну волю — i знищиться пекло». [… Людська воля i Божа — це двоє воріт: пекельні та небесні. Той, що знайде серед моря своєї волі Божу волю — знайде кифу, тобто ту гавань: «На цьому камені утверджу всю церкву мою». [… Коли хто перетворив волю на волю Божу, співає так: «Зникне серце моє» та інше. Цьому сам Бог є серцем. Воля, серце, любов, Бог, дух, рай, гавань, блаженство, вічність є те саме. Такий не збурюється, маючи таке серце: «Його-бо волею всі управляються». Августинове слово дихає цим.

 
твір.августина.блаженного.„сповідь./проблема.співвідношення.душі.і.тіла.txt · В останнє змінено: 19.12.2010 18:22 (зовнішнє редагування)
 
Recent changes RSS feed Donate Powered by PHP Valid XHTML 1.0 Valid CSS Driven by DokuWiki

(c) Українська філософія. Використання матеріалів дозволяється лише з посиланням на ресурс. Створення Majesty.