Психологія Аристотеля (а йому належить перший в історії<span >науки психологічний трактат “Про душу”, так що Аристотеля можна вважати і родоначальником психології) займає у світогляді цього великого мислителя центральне місце, оскільки душа, за уявленням Стагірита, пов'язана, з одного боку із матерією, а з іншого боку — з Богом. Тому психологія — і частина фізики, і частина теології (першої філософії, метафізики). Про психологію як частину фізики говориться у “Метафізиці”. Так: “розглянувши душу, ми бачимо, що у деяких випадках вона складає предмет фізики, а саме, коли справа йде про ту частину душі, що не існує без матерії”, адже, відповідно до визначення Аристотеля, фізика “має справу з таким буттям, що здатне до руху, і з такою сутністю, що у переважній мірі відповідає поняттю, однак же не може існувати окремо від матерії”. Але не вся душа зв'язана з матерією, а тільки частина її — якби було не так, то “тоді, крім науки про природу, не залишалось ніякої філософії”. Але це не означає, що усе в природі одухотворене; одухотворене лише живе. За своїм предметом психологія збігається з біологією. Обидві науки вивчають живе, але біологія вивчає його в аспекті формальної і матеріальної причини, а психологія - цільової і рушійної, а це і є предмет душі. Філософ надає більшу перевагу психології, ніж біології, говорячи, що “тому, хто займається теоретичним розглядом природи варто говорити про душу більше, ніж про матерію, оскільки матерія швидше є природою через душу, ніж навпаки”.

У біології Аристотель є батьком зоології, а не ботаніки (батьком якої був Теофраст). У біологічних (зоологічних) роботах Аристотеля згадано й описано більше п'ятисот видів тварин - цифра для того часу величезна. У центрі уваги Аристотеля - вид, а не особа і не рід, тому що для мислителя реально існує тільки вид, тоді як окремі особи менш реальні або наділені несуттєвими, перехідними ознаками, що беруть початок з матерії, а рід і зовсім не існує в реальному світі. Це абстракція, що містить у собі сукупність істотних ознак, властива усім видам даного роду. Аристотелеві належить перша в історії науки класифікація і систематизація тварин. Він поділяє їх на два великих класи: тварини з кров'ю і тварини без крові (перші приблизно відповідають хребетним, другі - безхребетним). Далі тварини з кров'ю поділяються на п'ять вищих родів: живородні чотириногі з шерстю (ссавці); яйцеродні чотириногі, іноді безногі, із лускою (рептилії); яйцеродні двоногі з перами, що літають (птахи); живородні безногі, живуть у воді, (кити); що яйцеродні (іноді живородні) безногі з лускою або гладкою шкірою, живуть у воді, дихають зябрами (риби). Тварини без крові діляться Аристотелем на чотири роди, що приблизно відповідають головоногим, ракоподібним, молюскам, комахам. Медуз, актиній, морських зірок і губок Аристотель поставив посередині — між тваринами і рослинами. Пізніше їх назвали зоофітами.

У творі “Про частини тварин” Аристотель пише, що “природа переходить безупинно від тіл неживих до тварин за посередництвом тих, що живуть, але не є тваринами”. Більш розгорнутий виклад цього принципу, відомий у біології під назвою “ступенеподібне розташування істот” або “сходи істот”, ми знаходимо в “Історії тварин”, де сказано, що “природа поступово переходить від предметів неживих до тваринних, так що внаслідок безперервності їх межа ховається. Тому що за родом неживих тіл випливає насамперед рід рослин, і з них одне відрізняється від іншого тим, що здається більш причетним до життя, рід же в цілому в порівнянні з іншими тілами здається майже одухотвореним, а в порівнянні з тваринами — неживим. Перехід від рослин до тварин безупинний, адже щодо деяких живучих у морі можна засумніватися, - тварини це, чи рослини… Завжди одні мають більше життя і руху порівняно з іншими. Однак Аристотель зовсім не є еволюціоністом. Усі його “сходи істот” існують одночасно, усі форми живої природи вічні і незмінні. Вони можуть зникати внаслідок катастроф і з'являтися знову в інших місцях. Проте навчання Аристотеля про “сходи істот” відіграло вирішальну роль при виникненні самої ідеї еволюції. Не дивно, що Чарльз Дарвін сказав: “Лінней і Кюв'є були моїми богами, але усі вони тільки діти порівняно зі стариною Аристотелем”.

З ім'ям Аристотеля пов'язують відкриття як біологічних чинників, так і деяких біологічних законів. Наприклад, жувальний апарат морських їжаків називається “Аристотелевим ліхтарем”, тому що Аристотель вперше описав його. Биття серця курячого зародка на 3-й день насиджування вперше було помічено Аристотелем. Він же чітко розрізнив орган і функцію, пов’язав перший із матеріальною причиною, а другий - причиною формального і цільового. Він діалектично вирішував питання цілісного і його окремих частин: усяка частина живого організму має свою розумну підставу в окремих частинах і в цілому, ціле ж невіддільне від навколишнього світу. Принцип кореляції частин задовго до Кюв'є був з успіхом використаний Аристотелем і класичний приклад такої кореляції - наявність рогів при відсутності зубів у верхній щелепі — описав Стагірит. Цей принцип, за Аристотелем, є окремим випадком більш загального принципу економії: природа нічого не робить даремного і зайвого, те, що природа віднімає в одному місці, те вона віддає іншим частинам. Щоб зробити порівняння між організаціями тварин, що належать різним видам і родам, Аристотель ввів принцип аналогії навчання про частини організму, зовсім різних за формою, але відповідних одне одному за призначенням. Навчання про аналогію було доповнено в XIX ст. гомологією — навчанням про частини, однорідних за походженням, але різних за функціями, призначенням.

Аристотель був засновником біології як науки. Він організував у своїй школі вивчення живої природи. У результаті з'явилася, мабуть, колективна “Історія тварин”, а також книги “Про частини тварин”, “Рух тварин” і “Про походження тварин”— твори, які пов'язані з ім'ям самого Аристотеля.

У першій книзі “Про частини тварин” Аристотель стверджує, що жива природа представляє не менш цінний для наукового дослідження предмет, ніж небесні тіла, незважаючи на те, що перша минуча, а інші (зовсім не правильно уявлялося Арістотелеві) не схильні до виникнення і гибелі. Порівнюючи астрономію і біологію, Аристотель говорить, що і те й “інше дослідження має свою важливість”, але небесні тіла даються нам у відчутті в набагато меншій мірі, ніж навколишній рослинно-тваринний світ. Говорячи про тварин і рослин, можна з впевненістю сказати, що ми виростаємо з ними і в природі з ними споріднені. Вивчення живого, помічає філософ, не завжди приємне, часом “не можна без великої відрази дивитися на те, з чого створена людина: кров, кістки, жили і подібні частини”. Проте в самому Аристотелеві перемагає учений, для якого вища насолода - в пізнанні, незалежно від того, яким є предмет пізнання: приємний або ж навпаки. Тому вивчення живої природи не є ганебною справою і треба підходити до цього “без усякої відрази, тому що в усіх них міститься щось природне і прекрасне”. Аристотель дивується тому, що споглядання штучних зображень творів природи нам більше до смаку, ніж споглядання самих цих творів, тоді як у першому випадку ми не можемо пізнати причини цих творів природи, а в другому - можемо, тому що ми маємо перед собою не мертві їхні зображення, а їх самих. Таке положення речей Аристотель називає “дивним і суперечним розумом”. Мислитель підкреслює, що при вивченні творів природи треба в міру можливості намагатися нічого не упустити: “Не варто, хлопче, зневажати вивчення незначних тварин, тому що в кожному творі природи знайдеться щось гідне подиву”. Аристотель згадує слова, з якими звернувся Геракліт, до прибулих до нього чужоземців, коли вони заметушились на порозі, здивовані тим, що побачили філософа, який гріється, по середині своєї жалюгідної хатини. Бачачи їхнє здивування, Геракліт сказав, що “і тут живуть боги”. За Аристотелем, ці слова відносяться до всіх, нехай, навіть, самим незначним проявам живої природи, так що черв'як не менше божественний, ніж Сиріус. Аристотель, звичайно, правий: “самі, здавалося б, незначні живі організми відіграють інколи важливішу роль, ніж зірки”.

Однак Аристотель знаходить природне і прекрасне не в матерії, з якої складаються живі істоти (саме це й викликає відразу), а в тій суті, що присутня в усіх без винятку творах живої природи, причому, в них “заради чого і прекрасне виявляється в ще більшій мірі, порівняно з творами мистецтва”. Суттєвим є не тільки будова рослин і тварин, але й їхня діяльність. Вони досягають зрілості, проходять через різні стадії росту та розвитку, відтворюють себе в потомстві. У цьому процесі здійснюються визначені наміри природи, наприклад мета і намір жолудя полягають у тому, щоб стати гарним дубом. У цілому уявлення Аристотеля правильні. Живі істоти дійсно влаштовані так, що усі їхні частини і функції підпорядковані одному: збереженню індивіда шляхом його постійної взаємодії й обміну речовин з навколишнім середовищем. Однак посилання на доцільність в переважній більшості змінює в Аристотеля наукове дослідження і служить ідеалізму, і виходячи з доцільності живої природи, напрошується висновок про наявність у світобудові надприродного творця, що дає “розумну підставу” для всього сущого — його творіння. Біологія перетворюється в телеологію, а телеологія — у теологію.

Хоча принцип доцільності Аристотель в певній мірі поширюється на всю світобудову, вона не гілозоіст. Як він пише у творі “Про душу”, “із природних тіл одні наділені життям, другі – ні”; життям він називає “усяке харчування, ріст і руйнування тіла, що мають прояви в ньому самому”.

У питанні про походження життя Аристотель дотримувався теорії самовільного зародження. Не тільки комахи, але і такі тварини, як риби, молюски, хробаки і т. п., можуть, на його думку, утворюватися з морського мулу і гниючої речовини. Інші ж тварини виникають із насіння тварин одного й того ж виду. Завдяки авторитету Аристотеля думка про самовільне зародження найпростіших тварин прищепилася і настільки вкоренилася в науці, що біологам, навіть, у минулому столітті доводилося доводити на дослідах, що життя завжди зароджується з яйця.

Наслідком пізнання стає відкриття трьох рівнів духовності світу. Нечуттєва душа (рослина) здатна до руху в напрямку форми, але не здатна її відчувати і сприймати. Рослина своєї форми не сприймає і не переживає.

Чуттєва душа (тварина) здатна до самостійного руху в напрямку форми, яку відчуває і сприймає. Тварина здатна самостійно своєю формою або відлякувати або приваблювати.

Розумна душа (людина) здатна до свідомого самостійного руху в напрямку форми, яку усвідомлює, переживає і творить. Людина знає переваги чи вади своєї форми і свідомо їх використовує або приховує.

В моралі, на думку Аристотеля, основними є два види доброчинності (чеснот). Діаноетичні чесноти – досягаються через навчання, мудрість, благорозумність, розумну діяльність. Етичні чесноти виявляються через звички, поміркованість, сміливість, справедливість.

Найвище благо – доброчинне щастя (евдемонізм), антипод такому благу – гедонізм, як чуттєве задоволення.

Аристотель був засновником біології як науки. Він організував у своїй школі вивчення живої природи. У результаті з'явилася, мабуть, колективна “Історія тварин”, а також книги “Про частини тварин”, “Рух тварин” і “Про походження тварин”— твори, які пов'язані з ім'ям самого Аристотеля.

У першій книзі “Про частини тварин” Аристотель стверджує, що жива природа представляє не менш цінний для наукового дослідження предмет, ніж небесні тіла, незважаючи на те, що перша минуча, а інші (зовсім не правильно уявлялося Арістотелеві) не схильні до виникнення і гибелі. Порівнюючи астрономію і біологію, Аристотель говорить, що і те й “інше дослідження має свою важливість”, але небесні тіла даються нам у відчутті в набагато меншій мірі, ніж навколишній рослинно-тваринний світ. Говорячи про тварин і рослин, можна з впевненістю сказати, що ми виростаємо з ними і в природі з ними споріднені. Вивчення живого, помічає філософ, не завжди приємне, часом “не можна без великої відрази дивитися на те, з чого створена людина: кров, кістки, жили і подібні частини”. Проте в самому Аристотелеві перемагає учений, для якого вища насолода - в пізнанні, незалежно від того, яким є предмет пізнання: приємний або ж навпаки. Тому вивчення живої природи не є ганебною справою і треба підходити до цього “без усякої відрази, тому що в усіх них міститься щось природне і прекрасне”. Аристотель дивується тому, що споглядання штучних зображень творів природи нам більше до смаку, ніж споглядання самих цих творів, тоді як у першому випадку ми не можемо пізнати причини цих творів природи, а в другому - можемо, тому що ми маємо перед собою не мертві їхні зображення, а їх самих. Таке положення речей Аристотель називає “дивним і суперечним розумом”. Мислитель підкреслює, що при вивченні творів природи треба в міру можливості намагатися нічого не упустити: “Не варто, хлопче, зневажати вивчення незначних тварин, тому що в кожному творі природи знайдеться щось гідне подиву”. Аристотель згадує слова, з якими звернувся Геракліт, до прибулих до нього чужоземців, коли вони заметушились на порозі, здивовані тим, що побачили філософа, який гріється, по середині своєї жалюгідної хатини. Бачачи їхнє здивування, Геракліт сказав, що “і тут живуть боги”. За Аристотелем, ці слова відносяться до всіх, нехай, навіть, самим незначним проявам живої природи, так що черв'як не менше божественний, ніж Сиріус. Аристотель, звичайно, правий: “самі, здавалося б, незначні живі організми відіграють інколи важливішу роль, ніж зірки”.

Однак Аристотель знаходить природне і прекрасне не в матерії, з якої складаються живі істоти (саме це й викликає відразу), а в тій суті, що присутня в усіх без винятку творах живої природи, причому, в них “заради чого і прекрасне виявляється в ще більшій мірі, порівняно з творами мистецтва”. Суттєвим є не тільки будова рослин і тварин, але й їхня діяльність. Вони досягають зрілості, проходять через різні стадії росту та розвитку, відтворюють себе в потомстві. У цьому процесі здійснюються визначені наміри природи, наприклад мета і намір жолудя полягають у тому, щоб стати гарним дубом. У цілому уявлення Аристотеля правильні. Живі істоти дійсно влаштовані так, що усі їхні частини і функції підпорядковані одному: збереженню індивіда шляхом його постійної взаємодії й обміну речовин з навколишнім середовищем. Однак посилання на доцільність в переважній більшості змінює в Аристотеля наукове дослідження і служить ідеалізму, і виходячи з доцільності живої природи, напрошується висновок про наявність у світобудові надприродного творця, що дає “розумну підставу” для всього сущого — його творіння. Біологія перетворюється в телеологію, а телеологія — у теологію.

Хоча принцип доцільності Аристотель в певній мірі поширюється на всю світобудову, вона не гілозоіст. Як він пише у творі “Про душу”, “із природних тіл одні наділені життям, другі – ні”; життям він називає “усяке харчування, ріст і руйнування тіла, що мають прояви в ньому самому”.

У питанні про походження життя Аристотель дотримувався теорії самовільного зародження. Не тільки комахи, але і такі тварини, як риби, молюски, хробаки і т. п., можуть, на його думку, утворюватися з морського мулу і гниючої речовини. Інші ж тварини виникають із насіння тварин одного й того ж виду. Завдяки авторитету Аристотеля думка про самовільне зародження найпростіших тварин прищепилася і настільки вкоренилася в науці, що біологам, навіть, у минулому столітті доводилося доводити на дослідах, що життя завжди зароджується з яйця.

У біології Аристотель є батьком зоології, а не ботаніки (батьком якої був Теофраст). У біологічних (зоологічних) роботах Аристотеля згадано й описано більше п'ятисот видів тварин - цифра для того часу величезна. У центрі уваги Аристотеля - вид, а не особа і не рід, тому що для мислителя реально існує тільки вид, тоді як окремі особи менш реальні або наділені несуттєвими, перехідними ознаками, що беруть початок з матерії, а рід і зовсім не існує в реальному світі. Це абстракція, що містить у собі сукупність істотних ознак, властива усім видам даного роду. Аристотелеві належить перша в історії науки класифікація і систематизація тварин. Він поділяє їх на два великих класи: тварини з кров'ю і тварини без крові (перші приблизно відповідають хребетним, другі - безхребетним). Далі тварини з кров'ю поділяються на п'ять вищих родів: живородні чотириногі з шерстю (ссавці); яйцеродні чотириногі, іноді безногі, із лускою (рептилії); яйцеродні двоногі з перами, що літають (птахи); живородні безногі, живуть у воді, (кити); що яйцеродні (іноді живородні) безногі з лускою або гладкою шкірою, живуть у воді, дихають зябрами (риби). Тварини без крові діляться Аристотелем на чотири роди, що приблизно відповідають головоногим, ракоподібним, молюскам, комахам. Медуз, актиній, морських зірок і губок Аристотель поставив посередині — між тваринами і рослинами. Пізніше їх назвали зоофітами.

У творі “Про частини тварин” Аристотель пише, що “природа переходить безупинно від тіл неживих до тварин за посередництвом тих, що живуть, але не є тваринами”. Більш розгорнутий виклад цього принципу, відомий у біології під назвою “ступенеподібне розташування істот” або “сходи істот”, ми знаходимо в “Історії тварин”, де сказано, що “природа поступово переходить від предметів неживих до тваринних, так що внаслідок безперервності їх межа ховається. Тому що за родом неживих тіл випливає насамперед рід рослин, і з них одне відрізняється від іншого тим, що здається більш причетним до життя, рід же в цілому в порівнянні з іншими тілами здається майже одухотвореним, а в порівнянні з тваринами — неживим. Перехід від рослин до тварин безупинний, адже щодо деяких живучих у морі можна засумніватися, - тварини це, чи рослини… Завжди одні мають більше життя і руху порівняно з іншими. Однак Аристотель зовсім не є еволюціоністом. Усі його “сходи істот” існують одночасно, усі форми живої природи вічні і незмінні. Вони можуть зникати внаслідок катастроф і з'являтися знову в інших місцях. Проте навчання Аристотеля про “сходи істот” відіграло вирішальну роль при виникненні самої ідеї еволюції. Не дивно, що Чарльз Дарвін сказав: “Лінней і Кюв'є були моїми богами, але усі вони тільки діти порівняно зі стариною Аристотелем”.

З ім'ям Аристотеля пов'язують відкриття як біологічних чинників, так і деяких біологічних законів. Наприклад, жувальний апарат морських їжаків називається “Аристотелевим ліхтарем”, тому що Аристотель вперше описав його. Биття серця курячого зародка на 3-й день насиджування вперше було помічено Аристотелем. Він же чітко розрізнив орган і функцію, пов’язав перший із матеріальною причиною, а другий - причиною формального і цільового. Він діалектично вирішував питання цілісного і його окремих частин: усяка частина живого організму має свою розумну підставу в окремих частинах і в цілому, ціле ж невіддільне від навколишнього світу. Принцип кореляції частин задовго до Кюв'є був з успіхом використаний Аристотелем і класичний приклад такої кореляції - наявність рогів при відсутності зубів у верхній щелепі — описав Стагірит. Цей принцип, за Аристотелем, є окремим випадком більш загального принципу економії: природа нічого не робить даремного і зайвого, те, що природа віднімає в одному місці, те вона віддає іншим частинам. Щоб зробити порівняння між організаціями тварин, що належать різним видам і родам, Аристотель ввів принцип аналогії навчання про частини організму, зовсім різних за формою, але відповідних одне одному за призначенням. Навчання про аналогію було доповнено в XIX ст. гомологією — навчанням про частини, однорідних за походженням, але різних за функціями, призначенням.

Психологія Аристотеля (а йому належить перший в історії науки психологічний трактат “Про душу”, так що Аристотеля можна вважати і родоначальником психології) займає у світогляді цього великого мислителя центральне місце, оскільки душа, за уявленням Стагірита, пов'язана, з одного боку із матерією, а з іншого боку — з Богом. Тому психологія — і частина фізики, і частина теології (першої філософії, метафізики). Про психологію як частину фізики говориться у “Метафізиці”. Так: “розглянувши душу, ми бачимо, що у деяких випадках вона складає предмет фізики, а саме, коли справа йде про ту частину душі, що не існує без матерії”, адже, відповідно до визначення Аристотеля, фізика “має справу з таким буттям, що здатне до руху, і з такою сутністю, що у переважній мірі відповідає поняттю, однак же не може існувати окремо від матерії”. Але не вся душа зв'язана з матерією, а тільки частина її — якби було не так, то “тоді, крім науки про природу, не залишалось ніякої філософії”. Але це не означає, що усе в природі одухотворене; одухотворене лише живе. За своїм предметом психологія збігається з біологією. Обидві науки вивчають живе, але біологія вивчає його в аспекті формальної і матеріальної причини, а психологія - цільової і рушійної, а це і є предмет душі. Філософ надає більшу перевагу психології, ніж біології, говорячи, що “тому, хто займається теоретичним розглядом природи варто говорити про душу більше, ніж про матерію, оскільки матерія швидше є природою через душу, ніж навпаки”.

У трактаті “Про душу” Аристотель дає три визначення душі, близьких одне одному, але не тотожних. Він говорить, що “душа - необхідна форма природного тіла, яка володіє життям. Сутність же (як форма) є ентелехія; тобто, душа є ентелехія такого тіла”; що “душа є перша ентелехія природного тіла, що володіє життям”; що “душа є суттю буття і форма (логос) не такого тіла, як сокира, а такого природного тіла, що саме по собі має початок руху і спокою”.

“Сходам живих істот” відповідають в Аристотеля і “сходи душі”. У “Історії тварин” сказано, що “завжди одні мають більше життя і руху порівняно з іншими на багато більше. І те ж саме по відношенню до життєвих дій, тому що в рослин немає іншої справи, крім як породжувати інші, так само й у деяких тварин, крім народження, не може бути іншої справи. Коли ж з’являються відчуття, в житті вони одержують насолоду в процесі поєднання. Одні просто, як рослини, у певну пору року розмножуються, інші – піклуються про їжу для дітей; коли ж вигодовування завершене, вони відокремлюються і не спілкуються”. Для нас в цьому випадку немає нічого психологічного, хіба тільки згадка про відчуття. Але Аристотель розуміє душу дуже широко, і для нього життя, рух, розмноження, відчуття, не говорячи вже про пам'ять і розум це — справа душі. Там, де є життя, там є і душа, “віддаляючись у своєму розгляді від вихідної точки, ми стверджуємо — говорить Аристотель, що “одухотворене відрізняється від неживого життям”, а “щось живе, навіть тоді, коли в нього є хоча б одна з ознак: розум, відчуття, рух і спокій у просторі, а також здатність до харчування, руйнування і росту”. Наділені життям також і рослини, що харчуються, рухаються і ростуть. Усе, що між рослиною і богом, між твариною і людиною — має свою особливість. Порівняно з рослиною, тварина володіє ще і здатністю відчувати. Вона відрізняє тварину від рослини. Але як без рослинної здатності не може бути здатності до відчуття, так і без здатності дотику не може бути ніякого іншого почуття, тому що дотик - основа всіх інших відчуттів. “Тварина вперше з'являється завдяки відчуттю”. При цьому, щоб бути твариною - досить володіти, принаймні, відчуттям дотику. А кому властиві відчуття, тому властива також і здатність випробувати задоволення і сум, приємне і неприємне, а кому це властиво, тому властиві бажання: адже бажання є прагненням до приємного. Прикладом бажань є голод і спрага. Нарешті, зовсім небагато істот можуть мислити. При цьому тим смертним істотам, яким властива здатність мислити, властиві також і всі інші здатності, тобто харчування і розмноження (рослина), відчуття і здатність руху (тварина).

Таким чином, “сходи живих істот” у психологічному аспекті мають три щаблі: 1. Перша і сама загальна ступінь - рослинна душа, яка здатна до розмноження і харчування (розмноження — це мінімальна причетність до божественного). 2. Рослини не відчувають, їхня взаємодія із середовищем фізична. 3. У тваринної душі з'являється здатність сприймати форми, відчувати. Така здатність не притаманна рослинам. 4. Людська душа, на відміну від рослинної та тваринної душі, володіє також і розумом.

Душа, як вже вище було сказано, — форма, ентелехії, суть буття живого. Одухотворена істота перебуває в матерії і формі. Душа невіддільна від тіла, вона не є тілом, але являє собою щось приналежне йому. Не праві ті, котрі думають, що та сама душа може перебувати в різних тілах: адже яке тіло, така і душа. З одного боку всі живі природні тіла — знаряддя душі, що існують заради неї. Душа ж — “причина і початок живого тіла”

Людська душа складніша. Вона складається з трьох частин, володіючи усіма функціями рослинної і тваринної душі і, крім того, специфічними людськими властивостями — розумом, мисленням, логічним міркуванням. Що стосується перших двох частин, то вони, будучи ентелехією тіла, від нього невіддільні. “У більшості випадків, мабуть, душу нічого не відділяє від тіла, наприклад, при гніві, бажанні. Мабуть, усі стани душі пов'язані з тілом: обурення, лагідність, страх, жаль, відвага, а також і радість, любов, відраза; разом із цими станами душі відчуває щось і тіло”. Аристотель наводить приклади і доводить, що емоції — не менш важливіші функції тіла, ніж результат зовнішнього впливу: якщо тіло не відчуває, то не виникають і емоції, а якщо тіло рухається, відчуває, то незначна подія викликає душевне хвилювання, так що, робить висновок Аристотель - “стани душі мають свою основу в матерії”. Також і “здатність відчуття від’ємна від тіла”, не говорячи вже про рух в просторі, харчування і відтворення себе в дітях.

Усі ці здатності або частини душі - ентелехія тіла. Але “ніщо не завадить тому, щоб деякі частини душі були віддільними від тіла, тому що вони не ентелехія якогось тіла”. Так, Аристотель припускає, що світогляд - це “інший рід душі, і що тільки за такої здатності можуть існувати окремо вічне від минулого”. Він помітив, що розум невіддільний від розуму. Адже ще піфагорієць Алкмеон вважав органом мислення мозок, навіть Гомер відзначав орган мислення.

Визначення, що душа — то енергія органічного тіла, означало, що вона — причина самочинних дій істоти. Тому більш динамічним є поняття душі, вже підготовлене Платоном. Воно було широким поняттям, не суто психологічним, а загально - біологічним. Душа, розглядалась як певний чинник органічного життя, і цілком зрозумілою є думка Аристотеля, що природничі науки мають більшу справу з душею, а ніж з тілом.

Свідомість була тільки однією з функцій так званої душі. Ці функції Аристотель класифікував ієрархічно. Вищими він вважав ті, які не можуть виконуватися без інших (нижчих); у цьому і полягає сенс думки, яка глибина сприймання, а сприймання — від живлення (бо й воно є функцією так широко розглянутої душі). Він розрізняв три функції і, відповідно до цього, три роди душі. Душа рослинна, володіє лише найнижчою функцією: спонукає живлення і ріст і, не володіючи відповідним органом, вона не здатна до сприймання. Цією здатністю володіє душа вищого щабля - душа тваринна. А із сприйманням поєднуються приємність і прикрість, бажання і уникання прикростей, тож тваринна душа має почуття та інстинкти. Отже, на другому щаблі душі починаються психічні функції. Проте існує ще вищий щабель: душа мисляча, властива лише людині. Її здатність — розум — це найвища здатність душі. Розум пізнає як буття, так і благо, а знаючи благо, він керує волею, чинить так, що воля стає розумною. Розум, який керує волею, називається практичним, на відміну від теоретичного, тобто того, який пізнає. Так як вищі здатності є передумовою нижчих, то людська душа поєднує всі здатності душі.

Аристотель, таким чином, порівнював одне з одним: тіло і душу, чуття і розум. Його психологія була типовим прикладом того, що розум складається із чинників, які для інших були протилежностями, робив порівняння в одному ряді. Однак і в нього є неперервність ряду, яка була порушена в одному пункті, а саме: найвища здатність душі — розум — має зовсім інший характер і є винятком у засадах психології Аристотеля.

Поняття “розум” було набагато складнішим. Аристотель був переконаний, що будь-яка пізнавальна здатність душі повинна бути рецептивна. Але, з іншого боку, чисто рецептивна душа була б машиною. Аристотель готовий був визнати, що машинами є нижчі душі, але не розумна душа. Вона повинна бути самочинна, першопричиною своїх дій. Цю складність, що розум, з одного боку є рецептивний, а з іншого - самочинний, — Аристотель розглядав через порівняння двоякого розуму: пасивного і активного. Пасивний надає перевагу рецептивності пізнання, активний — самочинності душі. Пасивний — рецептивний, сприйнятливий, оперує тільки матеріалом, що його приймає від чуттів, а його функція полягає в тому, що з чуттєвих уявлень він абстрагує поняття. Активний розум — не рецептивний, але й зовсім не виконує пізнавальної функції (то функція пасивного розуму); його роль полягає в тому, що він вводить у рух пасивний розум і через те є першопричиною самочинних починань душі. Пасивний розум — це ніби приймальний апарат душі, а активний — його мотор.

Активний розум, щоб бути першопричиною, повинен бути чистою формою, чистим актом. Усі функції душі — пов'язані з тілом і розділяють його участь, а активний розум — ні; будучи відокремленим від матерії, він незнищенний, а тому він швидше божественної, ніж людської природи. Через активний розум душа - це мікрокосмос із власною першопричиною. І як Бог у макрокосмосі, так і душа в мікрокосмосі можуть існувати лише у сполученні з матерією. Тим часом Бог і душа — самосущні форми.

Чітку структуру людської душі ми знаходимо в “Етиці”. Там людська душа поділена на дві головні частини: розумну і нерозумну, остання ж — на рослинну і жагучу (що прагне, афективну; нагадаємо, що в Аристотеля відчуття тісно зв'язані зі здатністю прагнення). Розумна частина душі розділяється на розум і власне розум, інакше кажучи, на практичний і теоретичний розум. Практичний розум повинен панувати над жагучою частиною душі. Теоретичний же, споглядальний розум (або “розум, що споглядає” — в творі “Про душу”), що “не мислить нічого стосовного до діяльності і не говорить про те, чого варто уникати або домагатися”, не має відношення до афективної частини душі. Саме ці прагнення рухають душею. Рухає і практичний розум, тобто “розум, що міркує про мету, тобто спрямований на діяльність”. Від розуму, що споглядає, він відрізняється “своєю спрямованістю до мети”. При цьому розум завжди правильний, а прагнення не завжди правильні. Теоретичний же розум — це чистий суб'єкт пізнання. Він ділиться Аристотелем на “розум, що стає всім ”, і на “розум всевиробляючий ”, що пізніше було названо відповідно: пасивним і активним інтелектом. Тут ми вже переходимо в область теорії пізнання - гносеології.

Відповідно до Нуйєнса, Аристотель у питанні про взаємовідносини тіла, душі і розуму пройшов три етапи, що припадають, відповідно на три періоди діяльності філософа. Спочатку Аристотель учив, що розум притаманний душі, а душа антагоністична тілу, як безсмертне смертному. Потім, що душа є життєвою силою, що вона властива всім живим істотам (саме в цей період Аристотель створює свої біологічні праці), однак розум він починає відокремлювати від душі. Нарешті, Аристотель витлумачує душу як ентелехію тіла; така душа не безсмертна, вона виникає і гине разом із тілом, зате розум (нус) зовсім відокремлюється від душі, як нематеріальний і безсмертний.

Літературна, наукова і філософська продуктивність Аристотеля була надзвичайно велика. По суті, в його творах охоплені всі ділянки сучасного філософського і наукового знання. Дивовижне, крім того, глибинне трактування розглянутих питань і обширність пізнання, що торкались розвитку науки.

Основну частину творів Аристотеля, що дійшли до нас складає збірка його трактатів і ряду витягів. Частина з них – дійсні твори самого Аристотеля, частина не оригінали. Приблизно століттям пізніше один із вчених бібліотекарів Олександрії, найбільшого в ті часи центру науки, склав список із 146 назв робіт Аристотеля. В цьому “олександрійському списку” ми не знаходимо назв деяких важливих трактатів Аристотеля, які ввійшли у вказаний вище збірник. Через відсутність їх в “олександрійському списку” логічно підсумувати, що ці трактати залишились невідомі олександрійському бібліотекарю. Як це могло статися і де в той час були ці трактати?

Довший час вважалось, що на ці запитання можна знайти відповідь в оповіданні древнього вченого Страбона – оповіданні, яке пізніші критики кваліфікували як романтичний вимисел. Повідомлення Страбона і Плутарха полягає в наступному: через тридцять п’ять років після смерті Теофраста, сподвижника Аристотеля в Лікеї, його бібліотека, в тому числі і архів Аристотеля, перейшли у володіння його учня Нелея. Уродженець Азії (Скепсіса), Нелей вивіз цей архів із Афін на свою батьківщину. В період, коли пергамські царі, створюючи для себе бібліотеку, проводили конфіскацію цінних частин бібліотеки, спадкоємці Нелея заховали рукописи Аристотеля в підвалі, де вони залишались на протязі сто п’ятдесяти років, піддаючись при цьому різним пошкодженням. Знайдені вже у пошкодженому стані, ці рукописи були придбані послідовником школи Аристотеля - Апеліконом, який перевіз їх в Афіни. У 80 р. до н. е. римський полководець і диктатор Сулла, перебуваючи в Афінах, захопив бібліотеку Апелікона і розпорядився переправити її в Рим. З рукописами Аристотеля познайомились спочатку друг Цицерона Тираніон, а потім вчений Андронік із Родоса. Андронік зайнявся виправленням рукописів і організацією їх переписування.

Існують дані на користь думки, що збережені праці Аристотеля завдяки виданню Андроніка Родоського. Якщо розповідь Страбона і Плутарха про долю рукописів, які попали в руки Андроніка, відповідно фактам стає зрозумілою, то чому в олександрійському переліку не вказано ряд творів Аристотеля. В часи, коли формувався перелік, рукописи Аристотеля, які вміщували ці твори, ще лежали в підвалі, куди їх заховали спадкоємці Нелея.

Характер викладу творів Аристотеля, які дійшли до нас відрізняються своєрідними недоліками. Зовсім не подібно, що це призначені для читання гармонійно скомпоновані книги. Скоріше за все, це записки, заготовки, допоміжні накидки. Частина цих матеріалів, можливо, не належить самому Аристотелю. В подальшому були зроблені спроби внести в неоформлений матеріал літературну обробку. З усіма цими особливостями, проблемами, протиріччями – це те, чим ми зараз володіємо із спадщини Аристотеля.

Природний вступ у збір філософських і наукових робіт Аристотеля складає збірник його логічних трактатів, названий “органоном” (приладдя). Ця назва, яка виникла після смерті Аристотеля, вказує, що логіка, як її розумів Аристотель, є вчення про приладдя наукового дослідження і в цьому розумінні є так би мовити вступом у філософію, а зокрема і в особливості – у філософію науки. В “Органон” входять:

“Категорії” твір, який не зовсім впевнено приписується Аристотелю;

“Про судження” (трактат про судження);

“Аналітики” – перша і друга, кожна в двох книгах. Це основна логічна праця Аристотеля. В ній викладаються: вчення про умовиводи (сіллогізм) – в першій “Аналітиці” і вчення про доказовість – у другій;

“Топіка” – обширний трактат про можливі докази і про “діалектику” – в аристотелівському розумінні цього терміну;

“Заперечення софістських доказів”

Згідно Аристотелю, логічні зв’язки – відбиток зв’язків буття, то “Органон” у відомому розумінні – не тільки система логіки Аристотеля, але також і частково вступ в його вчення про буття. Цьому вченню спеціально присвячений один із знаменитих творів Аристотеля – “Метафізика”. В сучасному своєму вигляді і тексті “Метафізика” – збір декількох трактатів, з політичними неув’язками, з певними буквальними повтореннями значних частин, з не виконаними обіцянками і т. п.

Назва “Метафізика” (те що після фізики), але новішого походження. “Метафізикою” була названа група трактатів Аристотеля, яку було поміщено у виданні Андроніка Родоського після “Фізики”. В цих трактатах викладалось про початки буття, які досягаються шляхом світобачення. В подальшому, на цілих дві тисячі років, серед філософів встановився звичай називати “метафізикою” будь-яке філософське вчення, яке містило світоглядне вивчення буття. Таким чином, те, що у виданні Андроніка Родоського просто потрібно було по-порядку видавати після фізики, стали розглядати як звеличене над фізикою по суті предмету. В той час, коли фізика вивчає “потусторонні” явища природи, отримані з допомогою дослідів, “метафізика” досліджує сутність буття за допомогою не дослідів, а міркування. Починаючи з Гегеля, в цій характеристиці предмету і способу дослідження “метафізики” стали особливо підкреслювати їх метод. Так, Гегель, говорячи про “стару метафізику”, розуміє перш за все “свідомий” антидіалектичний спосіб мислення і пізнання. Але, заперечуючи антидіалектичний метод “старої метафізики”, Гегель зовсім не заперечує її предмету – дослідження надчуттєвих основ буття. Засновники марксизму залишили за терміном “метафізика” лише значення назви антидіалектичного методу.

Так, як “Метафізика” Аристотеля завершує в своєму складі не один, а декілька трактатів (близьких по темі ), тоді виникають важливі запитання, що відносяться до історії виникнення і складення відомого нам в сучасний час складу цього видатного твору. Багато цінного по цьому питанню є в спеціальних дослідженнях німецького вченого Вернера Ієгера.

Величезне значення в історії науки – античного і феодального суспільства отримали природничо-наукові твори Аристотеля. Сюди відносяться “Фізика” і ряд належних до неї робіт: “Про небо”, “Читання по фізиці”, “Про частини тварин” і т. п.

Дуже важливий для розуміння психологічного і біологічного вчення Аристотеля, а також деяких питань його теорії пізнання трактат “Про душу”.

Видне місце в літературній спадщині Аристотеля займають роботи по етиці. Незаперечно до самого Аристотеля возвеличується трактат, який дійшов під назвою “Етика Нікомаха”.

Частково питанням етики, частково питанням політичного устрою і виховання присвячений обширний трактат “Політика”.

В “Риториці” і “Поетиці” розглядаються питання ораторського мистецтва, естетики, теорії поезії і театру. В 1890 р. в Єгипті під час розкопок було знайдено добре збережений рукопис Аристотеля, який вміщував опис конструкції міста-держави Афін. Це так звана “Афінська політія”.

В школі Аристотеля було складено безліч описів інших грецьких полісів, що не дійшли до наших часів. “Афінська політія” – зразок такого наукового жанру і важливе джерело наших відомостей з історії античних Афін.

 
філософська.спадщина.арістотеля/вчення.про.душу.і.тіло.txt · В останнє змінено: 17.12.2010 22:56 (зовнішнє редагування)
 
Recent changes RSS feed Donate Powered by PHP Valid XHTML 1.0 Valid CSS Driven by DokuWiki

(c) Українська філософія. Використання матеріалів дозволяється лише з посиланням на ресурс. Створення Majesty.