З ранніх років Фіхте формувався як особистість надзвичайно діяльна, і практична активність стала для нього найважливішим життєвим принципом. Фіхте говорив про свої наміри “не тільки мислити”, але й “діяти поза мною”. Токого виду діяльність - це для нього також найсильніша “пристрасть”, яка потребує задоволення: “Чим більше я дію, тим щасливішим я себе відчуваю”. Звідси життєва установка: “Діяти! Діяти! Це те заради чого ми існуємо”.
Але Фіхте виявився в змозі діяти лише як теоретик, усвідомлюючи, що теоретична діяльність при певній її спрямованості і в певних умовах може мати велику практичну значимість. Фіхте був впевнений, що французська революція являється наслідком ідей Руссо і Канта. Саме звернення Фіхте до кантівської філософії було обумовлене усвідомленням ним запитів соціальної практики та усвідомленням неможливості в тодішніх умовах здійснити практично-революційне перетворення німецької дійсності. “Так як я не міг змінити того, що поза мною, - казав Фіхте, - то я вирішив змінити те, що в мені. Я накинувся на філософію, само собою зрозуміло, на кантівську”.
Протягом всієї своєї філософської діяльності Фіхте виступав з працями соціально-історичного і етичного характеру, в яких викладалася - як він сам це визначав - практична філософія. В них безпосередньо визначалися мета і задачі практичної діяльності людей в світі, в суспільстві [3;132].
Головним основоположенням філософії Фіхте являється поняття абсолютного Я. Такого поняття нема в кантівській філософії. Фіхте вважав, що це поняття по суті співпадає з тим, що Кант називав трансцендентальною апперцепцією, єдністю, тотожності свідомості людського індивідума. Але абсолютне Я в системі Фіхте - не людська свідомість; воно - щось надлюдське, на яке повинна бути направлена індивідуальна емпірична свідомість [5; 121].
Поняття абсолютного “Я” утворюється, згідно Фіхте, завдяки притаманній людині інтелектуальній інтуіції, інтелектуальному спогляданню, вільному від будь-яких елементів чуттєвості. Натомість Кант найрішучіше заперечував можливість інтелектуальної інтуіції. В листі до Шеллінга Фіхте багаторазово підкреслює: “Я, звичайно, повністю впевнений в тому, що філософія Канта, якщо її розуміти по іншому, ніж її розуміємо ми, буде являти собою повне безглуздя”. Розглядаючи філософію Фіхте одинаково важливо враховувати її єдність з філософією Канта і їх відмінності.
Фіхте переглядає кантівські поняття “критичної філософії”, трансценденталь-ного ідеалізму, намагається доказати, що чуттєві дані виходять не з середини, а являють собою продукт самодіяльності, самовизначення чистого абсолютного “Я”. Останнє не обмежене чимось зовнішнім, яке існує незалежно від його волі. Отже, абсолютне “Я” абсолютно вільне. І якщо воно і обмежує себе, то це обмеження представляє собою акт його волі [5; 123].
На думку Фіхте, кантівська філософія “доказала” те, що раніше здавалося неможливо доказати, а саме “поняття свободи”. Поняття абсолютної свободи, як сутності абсолютного суб'єкта, приводить Фіхте до розуміння природи пізнання сутності науки. На думку Фіхте, науковчення покликане завершити процес пізнання, подібно тому, як абсолютний суб'єкт завершує творення відмінного від нього світу, якого Фіхте позначає заперечним чином (тобто як не-Я). Тому недивно, що Фіхте проголошує: “Людські знання взагалі повинні бути вичерпані. Це означає, що повинно бути безумовно і необхідно визначено, що людина може знати не лише на теперішній стадії свого існування, але і на всіх можливих стадіях. “Науковчення, стверджує Фіхте, покликане “розкрити основоположення всіх можливих наук.” Більше того, в загальному науковченні “містяться всі можливі людські знання” [3; 131].
