Молодший сучасник Вольтера Жан-Жак Руссо (1712-1778pp. ) — французький політичний мислитель, демократ, філософ, реформатор педагогіки, письменник, драматург, композитор, теоретик мистецтва. Народився в Женеві, систематичної освіти Руссо не отримав. Міняючи різні професії, в 1741 році приїхав в Париж, де познайомився з Д'Аламбером, Гальбахом, Дідро та іншими просвітниками.

Філософсько-релігійні погляди Руссо склалися під впливом англійського і французького деїзму; вони дуалістичні і вкрай суперечливі. Руссо признавав нестворюваність і об'єктивність існування матерії, визначаючи її так, як щось дане у відчуттях. Але він відмовився вирішити питання про сутність матерії, вважаючи, що сутність речей взагалі не пізнана; за Руссо, матерія інертна, не здатна породити розум. В полеміці з французькими матеріалістами Руссо стверджував, що існує бог як світова воля, світовий розум і джерело добра. Людина, згідно Руссо, складається із смертного тіла і нематеріальної безсмертної душі. Руссо абсолютизував сенсуалізм: для нього почуття безгріховні, а розум веде в оману; до теоретичного мислення він відносився негативно, вважаючи єдиним шляхом до істини безпосередньо чуттєві знання. Суб'єктивна впевненість у правильності того чи іншого положення для Руссо вище логічних доводів. Антиматеріальність і агностичність знань філософії Руссо мала значний вплив на Канта.

З позицій емоційно прикрашеного деїзму Руссо заперечував теологію релігійного фанатизму, релігійної нетерпимості. Він був ярим критиком християнства, вбачаючи в його сучасній формі найгіршу релігію. Одночасно Руссо засуджував атеїстів як поганих громадян, яких потрібно виганяти із розумно організованого суспільства і навіть страчувати, якщо вони опираються. Руссо прагнув знайти нову форму зв'язку релігії з морально-правовими нормами в цілях посилення їх авторитету. Спроба створення “громадянської релігії” містила в собі небезпеку відродження релігійного фанатизму. Релігійні ідеї Руссо безуспішно пробували здійснити якубінці під час революції (встановлення Рубесп'єром культу Верховної Істоти).

Соціально-політичні ідеї Руссо займають центральне місце в його світосприйманні. Пристрасна критика вад феодалізму, пошук шляхів переходу до справедливої суспільної організації, розробленої Руссо у вченні про суспільний договір, складають пафос всієї діяльності Руссо. В цілому він знаходився в межах ідеалістичного розуміння історії, для нього ідеєю людей, їх свідомі дії, особливо якщо вони вираженні у формі законів, мають вирішальне значення. Не чужим є для Русо і “географічний детермінізм” Монтеск'є: Руссо вважав, що політичні форми залежать від величини території, клімату і т. п. Серед інших просвітителів Руссо виділявся розумінням противоріччя суспільного прогресу, боротьбою проти всякої соціальної нерівності, революційним демократизмом. Руссо висловлював глибоку здогадку про приватну власність, як про причину суспільних антагонізмів.

Розвиток суспільства Руссо уявляв собі наступним чином: спочатку існує “природній стан”, коли люди вільні і рівні; Руссо ідеалізував цей стан і оспівував його, як щасливе дитинство людства. “Здатність до удосконалення” веде до покращення засобів і способів праці. На цій основі виникає приватна власність, а разом з нею майнова нерівність. Як наслідок цього, виникає держава, яка породжує політичну нерівність. Найвищої точки нерівність досягає в деспотичній державі, де перед лицем всесильного деспота всі є безправними. Успіхи в господарській діяльності, науці, мистецтві нерозривно зв'язані, за Руссо, з втратою людьми свободи і щастя, з регресом в етикеті і політиці. Виявлення противоріч в суспільному розвитку, в ході якого люди, прагнучи до покращення свого життя, стають в умовах необмеженого панування приватної власності все більш нещасними, дає підстави деяким сучасним авторам говорити про Руссо, як про одного з перших дослідників проблеми відчуження, (див., напр., І. С. Нарський. Про історико-філософський розвиток поняття “відчуження”, в журналі: “Філософські науки”, 1963, № 4, с. 97-99). Як революційний ідеолог, Руссо стверджував, що врешті решт сила безправної повалить владу деспота і ліквідує нерівність.

Люди, які звільнилися від деспотичної влади, повинні вирішити проблему: яким чином зостатися вільними і разом з тим утворити суспільний союз. За Руссо, вона вирішується заключениям суспільного договору, суть якого полягає в тому, що “кожен з нас віддає свою особистість і всю свою силу під верховне управління спільної волі, і ми разом приймаємо кожного члена, як нероздільну частину цілого” (“Про суспільний договір”, М., 1938, с. 13) В результаті цього утворюється колективне ціле — держава, народ, який володіє верховною владою, суверенітетом. Політичний ідеал Руссо — пряма демократія, в якій закони приймаються безпосередньо зібранням всіх громадян. Цей ідеал (при розробці його Руссо виходив з досвіду античних міст-держав і швейцарських кантонів) був можливим лише для невеликих держав, де фізично можливо зібрати в одному місці всіх громадян. Правильно критикуючи обмеження англійського парламентаризму, Руссо в цілому недооцінював можливостей розвитку демократії при представницькій системі. Ця сторона політичного ідеалу Руссо орієнтувала на створення в Європі дрібних держав, тоді як тенденція історичного розвитку діяла в протилежному напрямку.

Питання приватної власності вирішувалося Руссо непослідовно: рахуючи, що її виникнення привело до багаточисленних бід, він пропонував не знищувати її, а лише рівномірно розподілити між всіма громадянами в розмірах, які необхідні для їхнього життя.

 
філософські.ідеї.просвітництва/суспільно-політичні.погляди.руссо.txt · В останнє змінено: 20.12.2010 13:49 (зовнішнє редагування)
 
Recent changes RSS feed Donate Powered by PHP Valid XHTML 1.0 Valid CSS Driven by DokuWiki

(c) Українська філософія. Використання матеріалів дозволяється лише з посиланням на ресурс. Створення Majesty.