Слід зауважити, що перші представники гуманістичного руху—Колюччо Салютаті (1331—1406pp. ), Леонардо Бруні (1374—1444pp. ), Джаноццо Манетті (1396—1459pp. ), Леон Батіста Альберті (1404—1472pp.) — посідали позиції своєрідного антропологізму, який поряд з богом звеличує людину як творця світу культури, обожнює людину як суб'єкта творчої діяльності, зближуючи її з богом. Людська діяльність, як діяльність принципово творча, є одним з центральних моментів антропологізму перших гуманістів. Саме увага до людської діяльності стимулює дослідницький пошук гуманістів у питаннях свободи волі у її відношенні до божественного провидіння.
Ці пошуки приводять, зокрема, до виділення поряд з традиційною категорією фатума (долі), що виражає залежність людини від зовнішніх невблаганних сил, категорії фортуни. Остання виражає специфіку людської діяльності в обставинах соціальної ситуації, яка на відміну від природного буття, по відношенню до якого людина в більшості випадків не може протидіяти, надає індивіду багато можливостей вибору. В суспільстві людина набагато свободніша. Тут їй немало чого вдається такого, що залежить від її розуму, індивідуальної кмітливості тощо. Цей більший (порівняно з фатумом) простір, що відкривають перед людською свободою нові суспільні відносини, і відображає категорія фортуни.
Одним з провідних представників раннього Відродження був Лоренцо Валла (1407—1457pp. ), який у своїх численних творах досить гостро критикував клерикальну ідеологію і схоластичну філософію. Вважаючи релігію сферою емоційно-психологічною, Валла наголошував па неможливості раціонального її осмислення, внаслідок чого вся схоластична метафізика оцінювалася ним як щось позбавлене раціонального значення і взагалі сенсу. Тому, вважав Валла, справді християнську мудрість знаходимо у апостола Павла, а не у Фоми Аквінського. Перший діяв у напрямі зміцнення віри, а не займався марними «мудруваннями» в спробах раціонального «обґрунтування» (принципово неможливого) християнської релігії.
Гуманізм і антропологізм ранніх мислителів Відродження на перших крокам ще не мав під собою фундаментальної «онтологічної» (такої, що спирається на оригінальне розуміння самого буття, реальної) основи. Правда, для перших гуманістів властиві «платонічні» (і, відповідно, антиарістотелічні) настрої. І це зрозуміло, якщо згадати, що і в середні віки саме платонічні і неоплатонічні тенденції виражали традиційний потяг філософії до світоглядно-гуманістичної тематики. Адже історичною заслугою Платона було встановлення ним специфічних параметрів відмінної від природного буття реальності («царства ідей»), у якій і знаходять своє «законне» місце невловимі для природничо-емпіричного підходу людські реалії.
Симптоматично тому, що саме до Платона звертається філософія еллінізму перед загрозою абсолютного «розколу» античного цілісного космосу на «два світи» (матеріальний і духовний, чемний і небесний, публічний і приватний і т. д. ) у пошуках нової — «духовної» (людської) — цілісності, про що незаперечне свідчить неоплатонізмIII—V ст. В цьому ж напрямі діють і платонівські інтенції александрійської школи (Клімента і Орігена), «Лреопагітік», Боеція і, звичайно ж, Августіна.
Особливо значне число дослідників-гуманістів дала Флоренція, що представляє собою великий економічний й культурний центр.
Яскравим представником флорентійських гуманістів був Леонардо Бруні (1374-1444). Він займав посаду канцлера Флорентійської республіки. Це, однак, не заважало йому писати твори з питань морально-правової філософії, переводити з грецького на латину «Політику» й «Ніколюхову етику» Аристотеля.
У роботі «Введення в науку про мораль» Бруні робить спробу сформулювати основні положення нової світської етики, що вела би людину найкоротшим шляхом до земного щастя. Така етика повніша бути вільною від релігійних догм. Її головною метою є навчання людини умінню творити добро у повсякденному житті.
Найзнаменитішим із флорентійських мипителів епохи Відродження по праву вважається Ніколо Макіапеллі (1465-1527). Виходець з родини юриста, одержав чудову домашню освіту, він у тридцять три роки зайняв посаду секретаря Ради Десяти, яка стояла на чолі республіки. Чотирнадцять років активної політичної діяльності змінилися в 1512p. відставкою та вигнанням. Останні п'ятнадцять років життя Макіавеллі цілком присвятив творчості.
Макіавеллі прославився завдяки книзі “Правитель” (1513). Цей твір наповнений міркуваннями про право правителя на політичні інтриги й злочини. Макіавеллі негативно ставиться до християнства й християнської етики. Для нього просто не існує тих моральних проблем, якими встигла збагатитися на той час європейська культура.
Проблема необхідності і свободи волі знаходиться в центрі уваги цього мислителя, який одним з перших почав розглядати державу «людськими очима і виводити її природні закони з розуму і досвіду» [18, 101]. Сила фатуму, при всій значущості останнього в житті суспільства, ніколи, за Маккіавеллі, не долає остаточно свободи волі людської. Тому фатум у Маккіавеллі більш подібний до фортуни ранніх гуманістів, ніж до чогось схожого на античний рок. Серед різноманітних стимулів людської діяльності найпотужнішим виступає, згідно з Маккіавелі, інтерес. Останній виявляє себе досить розмаїто, але провідними інтересами виступають прагнення збереження і примноження майна. Саме цю ідею виражають слова Маккіавелі, що їх чи не найчастіше цитують, коли говорять про його погляди: «Люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна»[17, 349].
Мислителем зовсім іншого складу, ніж Макіавеллі, був Томазо Кампанелла (1568-1639). Він був мрійником-утопістом. Будучи монахом-домініканцем, він брав участь у змові проти іспанської влади. Його пристрасні проповіді накликали на нього суворе покарання — 27 років тюремного ув'язнення. У в'язниці він й створив свій знаменитий твір - «Місто Сонця».
Кампанелла не був самотній у своїх мріях про ідеальний суспільний устрій й досконалий правопорядок. Його старший сучасник, англієць Томас Мор (1478-1535) трохи раніше написав книгу, що має багато подібних рис із «Містом Сонця» — знамениту «Утопію».
В «Утопії» Мор описав видуману державу, яку начебто вдалося знайти одному англійському мандрівнику на остропі під назвою Утопія.
Держава Утопія — це республіка, керована виборними правителями. Її економічний лад характеризується відсутністю приватної власності й грошей, загальної трудової повинності.
Твори Кампанелли й Мора несуть у собі ідеї “казарменого комунізму” [4, 82]. Стабільний правопорядок і загальний достаток купуються ціною свободи громадян. Тотальний контроль за всіма сферами життя, державний примус, що вдирається у найінтимніші глибини людського існування, — все це виключає повагу до особистості, до її волі й достоїнства.
Надзвичайною популярністю на початку XVI ст. користувалося ім'я одного з провідних представників гуманістичної думки того часу Дезідерія — Еразма з Роттердама (справжнє ім'я—Герхардт Герхірдс, 1469—1536pp.). Називаючи свою позицію «філософією Христа», при цьому практично урівнював християнську культуру з культурою «поганською» — античною. Подібна «поганізація» (зближення християнських цінностей з цінностями «поганськими»), властива в тій або іншій мірі всій ренесанській культурі, найбільш виразно виявляється саме в еразмівській «філософії Христа».
Еразм вичитує у «Святому письмі» насамперед гуманістичні його елементи, всіляко заперечуючи ідею «зіпсованості» людської природи «першорідним гріхом», наполягає на поверненні до ранніх форм християнства, виступає за переклад Біблії на народні мови з незрозумілої широким верствам віруючих латині. Все це, природно, призводить до конфлікту еразмової філософії з офіційною схоластичною вченістю, що чи не найяскравіше виявилося в тексті найвідомішого твору Еразма «Похвала глупцам (1509—1511 pp.). Саркастична критика схоластичної псевдовченості на сторінках названого твору Еразма була настільки переконливою, що саме з цього моменту за схоластикою закріплюється уявлення як про виключно словесну, позбавлену реального сенсу псевдомудрість.
Поширене у повсякденній свідомості уявлення, скажімо, дещо однобічне, оскільки історично схоластика містила в собі чималi досягнення людської культури епохи середньовіччя (перш за все у галузі логіки).
Міркуючи над однією з найважчих дгтя схоластично-теологічної думки проблем, проблемою співвідношення божес гвенного «провидіння» і свободи волі, Еразм вирішував її в гуманістичному дусі. Не заперечуючи в принципі проти божественного провидіння, Еразм наголошував па тому, що лише початок і кінець життя людського «в руках божих», а між цими вирішальними моментами свободно-вольові вчинки людини відіграють важливу роль. Інакше втрачають будь-який сенс і гріх, і доброчесність, і мораль взагалі.
