Філософія – це не просто знання (тим більше, не „обізнаність” чи навіть „інформованість”, які є „перетвореними формами” знання у світі повсякденності), це „софія”, мудрість – слово, майже забуте нами у буденному плині повсякденного існування.
Як мудрість філософія завжди розуміла свою принципову дистанційованість від світу повсякденності. Вже в сиву давнину філософи-мудреці чітко усвідомлювали необхідність певної попередньої підготовки для бажаючих навчатися філософії, для „перенастроювання”, „переорієнтації” їхнього мислення з повсякденного на творчий „діапазон”. На початку ІV ст. до н. е. Платон висуває ідею пропедевтики (від грец. „пропедеуо”- попередньо навчаю, готую) як спеціальної процедури підготовки мислення до навчання філософії. В ході цієї процедури в людини виробляється вміння бачити проблеми, правильно їх формулювати і вирішувати [5].
Розглянемо в чому полягає специфіка повсякденної свідомості стосовно філософської альтернативи. Для цього звернемося до одного з перших діалогів Платона „Гіппій більший”, в якому змальовується зустріч Платонового вчителя Сократа з софістом Гіппієм – людиною самовпевненою, хвальковитою, яка вражає повсякденну свідомість своїм „всезнайством”.
Сократ ставить перед Гіппієм, здавалося б, просте запитання: що таке прекрасне? Гіппій відповідає: прекрасним є прекрасна дівчина. Якщо це так, міркує Сократ, то прекрасна дівчина і є тим, що робить будь-яку річ прекрасною. Але ж, продовжує він, ми можемо говорити і про прекрасну кобилицю, і про прекрасну ліру, і навіть про прекрасний горщик, та яке ж відношення до них має прекрасна дівчина? Більше того, продовжує Сократ, якщо дівчина є прекрасною, скажімо, стосовно горщика, то щодо прекрасної богині вона буде потворною – хіба ж можна назвати прекрасним те, що в якомусь плані не є таким?
Збитий з пантелику Гіппій заплутується в суперечностях і, по суті, ухиляється від подальшої бесіди з Сократом. Діалог цей, однак, не закінчується перемогою Сократа; більше того Сократ заявляє, що сам він не знає відповіді на запитання і тому продовжуватиме шукати цю відповідь. Проте, твердить Сократ, безперечно є користь від його бесіди з Гіппієм, оскільки завдяки цій бесіді він зрозумів важливість питання про прекрасне.
Цей приклад є типовим для творчості Платона, який показує, що філософське знання може існувати як бесіда, діалог, поліфонія (багатоголосся). Важливим є те, що жоден з діалогів Платона не завершується перемого когось із учасників: адже кожен висловлює і обґрунтовує свою думку, залишаючись після закінчення діалогу на своїх позиціях. Але це не означає догматичної непримиренності учасників діалогу до будь-якого „інакомислення”. Залишаючись на своїх позиціях, кожен його учасник збагачується завдяки іншим поглядам. Отже, філософське мислення, на відміну від повсякденної унітарності й догматизму, є принципово плюралістичним, толерантним, діалогічним [12].
Будучи орієнтованим на мудрість філософське мислення є постійним і пристрасним прагненням (навіть – любов’ю) до мудрості, а не самою мудрістю, яка неосяжна в нескінченності багатства свого змісту. Тому філософія передусім вчить мислити, вчить проблемному, творчому підходу до своєї тематики.
Платон одним з перших зробив успішну спробу відтворити поліфонію діалогу письмово. Його діалоги досить ефективно передають творчий дух філософського мислення. Пізніше відомий культуролог М. М. Батхін зумів показати, що в будь-якому (не обов’язково оформленому як діалог) тексті наявна внутрішня полемічність, але треба вміти її побачити. І текст на відміну від передсудів повсякденної свідомості, насамперед філософський текст, ніколи не є однозначним. Він завжди містить у собі кілька смислових шарів. Але знову ж таки всі вони не є чимось безпосередньо „видимим”. Треба вміти „бачити” й читати всю поліфонію смислів в одному і тому самому тексті, а цьому вмінню вчить філософія.
Все, що було сказано про повсякденне (унітарне, монологічне, однозначне) мислення і про філософію як про мислення плюралістичне, поліфонічне, багатозначне, є певного роду схемою, що змальовує реальну ситуацію лише в головних рисах, у принципі. Сама ситуація набагато складніша. Згідно зі схемою, людська діяльність у переважній масі є діяльністю репродуктивною, такою, що постійно відтворює певні еталони, зразки, встановлені попередньою діяльністю; вона тиражує досягнення людської цивілізації, щоб зробити їх предметами використання і споживання якомога більшим числом індивідів.
Така діяльність, будучи використовуваною, споживчою, реалізується за максимально спрощеними, стандартизованими схемами. Оскільки репродуктивна діяльність явно домінує в нашому повсякденному житті, вона породжує й відповідний стиль повсякденного мислення – схематично-інструктивний [2].
Порівняно невелику частину в загальній масі людської діяльності становить її творча сфера – продуктивна діяльність, яка відіграє провідну роль у загальному поступі людської життєдіяльності. Саме у ній вперше реалізуються ті чи інші нові проекти, задуми, формуються цілі як сенс діяльності в цілому, створюючи ті еталони і зразки, відповідно до яких функціонує репродуктивна діяльність. Відповідним (творчо-конструктивним) є і стиль мислення в цій сфері, а ядром цього мислення, в якому формуються всі специфічні особливості (плюралізм, поліфонія, свобода тощо), є філософія.
Ми розглянули філософію як сферу творчого, плюралістичного, поліфонічного мислення на противагу унітарності й монологізму мислення повсякденного. Однак, є багато авторитетних філософських учень (і в минулому, і в сучасності), які обстоювали саме плюралізм, а унітаризм, не поліфонію, а монізм. Це насамперед учення Аристотеля, Фоми Аквінського, матеріалістичні філософські вчення ХVІІ - ХVІІІ ст.
Філософія (подібно до людської діяльності), будучи знанням продуктивним, творчим, водночас виконує функції й репродуктивні. Адже необхідно хоча б час від часу впорядковувати, систематизувати, гармонізувати здобутки філософської творчості. Саме такі (упорядковуючі) функції (хоч і не тільки їх) і виконували в історії філософії названі напрями і течії. Звичайно, не можна звинуватити у „відсутності творчого моменту” ні філософську позицію Аристотеля, ні Аквінського, ні матеріалістів ХVІІ - ХVІІІ ст., ні позитивістів. Тому, говорячи про філософію в цілому, ми й наголошуємо на домінуванні в ній саме творчо діалогічних моментів її змісту, хоча ця домінуюча тенденція постійно доповнюється (і коригується) упорядковуючо-гармонізуючими функціями [12].
Філософ, який роздумує над глибинними основами, в очах практичної людини здається чудернацьким. Іноді філософа вважають наївним – адже часто серйозно задумується над тим, з приводу чого ні в кого, звичайно, не виникає питань через, здавалося б, повну ясність предмета.
„Що є час ?” – питає філософ [14].
Практична людина вказує на годинник: про що тут міркувати? За часом узгоджуємо дії. Коли призначаємо побачення, корисно звірити годинники, щоб прийти куди слід у призначений час. Філософ не відкине таку відповідь, а тільки розів’є уявлення, ухопившись за вислів „за часом узгоджуємо”. І вийде, що час – абсолютна, безперервна тривалість. Увесь світ ніби занурений у ріку часу, а сам час цілком відокремлюється від світу, існує незалежно від навколишніх. А інший філософ почне заперечувати, скаже, що час невід’ємний від субстанції світу. І запропонує таке міркування: уявимо, що предмет послідовно переходить з одного стану в другий, потім у третій і т. д. Ця мінливість предмета й означає час. Час сам по собі, тобто поза предметами, що змінюються, не має сенсу. У світі немає змін – немає й часу. Третій філософ почне доводити, що час - явище суб’єктивне. Людській свідомості притаманні форми упорядкування інформації. Час – одна з таких форм. Події, нанизувані на стрілу часу, творять історію. Можливі й інші уявлення про час. Але ж сам час є глибинною основою, чимось граничним. З’ясовуючи глибинні основи буття, філософ намагається зрозуміти суть одиничних речей, їх зв’язок з природою як цілим, загальним. Головна мета пізнавального процесу – це пошук істини, сенсу будь-якого буття на основі критичного і скептичного осмислення будь-чого сущого, даного. Центральне місце у філософських шуканнях, філософствуванні займає людина як суб’єкт діяльності, її походження, сутність, призначення і сенс її буття. Людина, Природа, Суспільство – головні проблеми філософії.
Століття філософи аналізували природу і можливості людського розуму, особливості її почуттів, співвідносини біологчного і соціального в людині, а також різні прояви її духовного світу: мову, пізнання, мислення, мистецтво і ін. Ці проблеми втілились, відобразились у ряді філософських творів: Арістотеля „Про душу”, Рене Декарта „Пристрасні душі”, Людвіга Фейєрбаха „Проти дуалізму тіла і душі, плоті і духу”, Володимира Соловйова „Читання про боголюбство”, Альбера Камю „Людина бунтівна”. Не обійшли її й українські філософи Григорій Сковорода, Памфіл Юркевич, Іван Франко та інші. З моменту виникнення філософії вчених цікавить природа: як виникли Земля, Місяць та інші планети, які причини лежать в основі їх розвитку, чи можна існуючу різноманітність речей звести до початкових першоджерел та ін. увага філософів зосереджувалася не на випадковостях, а на загальних принципах існування і розвитку природи. Так, ще у Стародавній Греції філософ Арістотель у творі „Метафізика” підкреслював: філософія досліджує в природі „причини і початки, наука про які є мудрість”. Іншими словами, але, по суті, про той же невгасимий інтерес до таємниць природи, пише англійський філософ Томас Гоббс. Предметом філософії або матерією, про яку трактує філософія, є будь-яке тіло, виникнення якого можемо осягти шляхом наукових понять, яке можемо у будь-якому ставлення порівнювати з іншими тілами. Не ослаблюється інтерес у представників різних філософських напрямів до питань суспільного життя людей: моральних, правових (справедливості і свободи, влади і власності), економічних проблем, проблем раціонального державного устрою [1].
Сучасна філософська думка осмислює шляхи дальшого пізнання світу і людини, реалізації актуальних для людства проблем: збереження земної цивілізації, поліпшення біосфери, усунення міжнаціональних конфліктів тощо. Використовуючи засоби масової інформації, преси, філософи аналізують логіку подій, пропонують методи і шляхи реалізації насущних проблем.
Коло інтересів сучасної філософії (за всієї різноманітності) становлять, насамперед, антропологічні проблеми. Філософія займається людинознавством. Тема гуманізму, або проблема людини – ось головна її турбота.
Визначивши поняття: Людина, Природа, Суспільство, Бог, називаємо їх головними для філософа. Поняття – гранично загальні. Це мислення. А думкам має щось відповідати реально.
Матеріалістина культура цілковито обходиться без поняття Бог. Тут тріада гранично редукована, тобто спрощена, зведена до Природи. Тільки природа по-справжньому реальна, усе інше – її продукти. Це означає, що матерія, розвиваючись, породила людину, а людина придумала Бога. Отже, відштовхуючись від Бога, отримуємо в завершення процесу творення людину. Відштовхуючись від Природи, отримуємо Бога. Знову-таки на завершення, але в завершення процесу розвитку – як вигадку людини. Якщо відштовхуватися від Людини і нікуди не рухатися, то божественне і природне – суть її, корінні властивості, два нерозривних початки. Людина перебуває між Богом і Природою. Тут під природним розуміється не тільки обмежене у просторі матеріальне тіло людини, але й тваринне – її поведінка, взагалі її причетність до предметного світу або, образно кажучи, життя хлібом. Це життя спонукає людину опановувати природу, створювати різні знаряддя, набувати необхідні знання. Божественне в Людині – це духовне. Християнське вчення символізує божественне і природне різними протилежностями, зокрема, небесне – земне, верз – низ. Як природна істота, Людина є сущою від землі, або народженою від плоті. Але, щоб стати справжньою людиною, їй треба народитися згори, тобто набути духовності, сповнитися духом. Народжений від духу стає вільним.
Отже, предметом розуміння філософії є Людина, Природа, Суспільство і Бог в усіх його іпостасях і у взаємодії всіх об’єктів [14].
