Теоретики психоаналітичної орієнтації дуже довгий час розглядали Фрейда як вченого, який вперше відкрив сферу безсвідомого і тим самим здійснив копернівський переворот в науці. Подібні уявлення, які існують в повсякденному житті є широко розповсюдженими, але дуже далекими від дійсності. В ряді праць, які присвячені аналізу психоаналізу і які були опубліковані як в нашій країні, так і за кордоном, переконливо показано, що пальма першості в постановці проблеми безсвідомого належить не Фрейду. Існують дослідження, автори яких спеціально розглядають історію звернення вчених до проблеми безсвідомого, розкриваючі її на філософському, психологічному і природничонауковому рівні.

Важливо виявити, які філософські першоджерела повпливали на формування мислення Фрейда з точок зору постановки і подальшого обговорення ним проблематики безсвідомого.

Історія звернення мислителів минулого до проблематики безсвідомого сягає своїм корінням в далеку давнину. Так, для деяких вчень, які виникли в рамках давньоіндійської філософії, було дуже характерним визнання існування «нерозумної душі», «нерозумного життя», яке протікає таким чином, що людині стають «непідвладні почуття». В Бхагавадгіті, яка виникла в період першого тисячоліття до н. е., міститься поняття про троякий поділ розуму: розум знаючий, розум, який неправильно пізнає (пристрастний), і обкутаний темрявою (темний). Тут же існує уявлення про «каму» як пристрасть, жадобу, основного початку людської душі, нерозумної по своїй внутрішній природі. В ведійській літературі Упанішад говориться про «прани», яка являє собою життєву енергію, котра споконвічно є безсвідомою. Будистське вчення також виходить з визнання наявности безсвідомого життя. Йога допускає, що «крім свідомого розуму існує безсвідома, але психічно активна область… ».

Прийнято вважати, що Фрейд не був ознайомлений з східною філософською думкою. І тим не менше відомо, наприклад, що він збирав старовинні статуетки, і будучи пристрастним колекціонером, безперечно цікавився як західною, так і східною культурою. У всякому випадку, в період формування псіхоаналітичних ідей він з зацікавленням вивчав «Історію грецької цивілізації». Тому немає вагомих фактів виключати можливість впливу на Фрейда тих чи інших ідей, які розвивалися в рамках східної філософії.

Будучи знайомим з філософськими ідеями Платона, Фрейд, безперечно, почерпнув звідти деякі уявлення про безсвідоме. Так, навряд чи в поле його зору не попали роздуми Платона, які пов’язані з проблемою неусвідомлення знань людини. І саме ця проблематика знаходилася в центрі однієї із праць, з якою Фрейд познайомився в процесі перекладу на німецьку мову 12-го тому творів Мілля. А також і інші теми, які розвивалися в рамках давньогрецької філософії і які тісно примикають до проблеми безсвідомого, будь це снобачення або спонукуючі мотиви діяльності людини, не могли не зацікавити засновника психоаналізу.

Не випадково при потребі обґрунтування або виправдання своїх психоаналітичних постулатів він хоч і не часто, але все ж таки звертався до авторитету Арістотеля. Потрібно відмітити і те, що роздумуючи про психологічні витоки філософських концепцій, на одному із засідань психоаналітичного гуртка в 1907 році він апелював до Геракліта. Все це свідчить про одне: певні уявлення про безсвідоме Фрейд почерпнув з давньогрецької філософії.

В філософії 17-18 століття почали розглядатися такі питання проблематики, які нас зацікавили:

1. розуміння природи психіки;
2. визначення місця і ролі свідомості в людському житті;
3. розкриття значення почуттєвого і раціонального в процесі пізнання;
4. виявлення зв’язку між зовнішнім і внутрішнім світом людини.

Одним із основних питань було питання про те, чи слід розглядати людську психіку як наділену виключно свідомістю, чи можливо допустити в ній наявність чогось такого, що немає властивостей свідомості, або ж частина процесів, які протікають автоматично, безсвідомо і спонтанно, слід винести за границі психічного життя людини?

У Декарта (1596-1650) це питання вирішувалося однозначно: він проголосив, що свідоме і психічне тотожні. Він вважав, що в психіці людини немає і не може бути нічого, крім свідомо протікаючих процесів. «Я мислю, отже я існую» – це відправна точка його філософії. Вона визначає всі його роздуми про буття, людину і можливість пізнання світу. В процесі пізнання навколишнього світу у людини можуть виникнути сприйняття, які «стають неясними і темними». Але говорячи про них, Декарт підносить силу розуму вірячи в його непогрішимість і першорядну значимість для людської істоти.

Що стосується природи людини, то картезіанська філософія витікає з дуалізму, розглядаючи тіло і душу як дві тісно пов`язані між собою, але досить самостійні сутності, які не зводяться одна до одної. Це не значить, що абсолютизуючи силу розуму і зводячи все психічне до свідомого, Декарт не визнає існування пристрастей душі людської. Навпаки, в трактаті «Пристрасті душі» він намагається осмислити цю проблему, яка потребує конкретної відповіді на питання, чи існує в людині «нерозумний» початок. В цьому трактаті Декарт не тільки здийснює класифікацію пристрастей, але і пише про-боротьбу, яка проходить між «нижньою» частиною душі, яку він назвав «чуттєвою», і «вищою» її частиною – «розумною».

В цій трактовці Декарт дотримується моністичної точки зору. Він вважає, що душа фактично одна, а її частини нічим не відрізняються одна від одної. Дійсно ж, між двома частинами душі немає ніякої боротьби, оскільки розум є визначнішим. Боротьба в душі людини проходить лише тоді, коли одна і таж причина викликає пристрасть, яка діє на тіло. В цьому випадку людська пристрасть викликає як би безсЕІдомі рухі тіла, в той же час як душа стримує їх. Так вирішується Декартом питання про відношення між «чутливою» і «розумною» частинами душі, між душею і тілом.

Перш за все слід сказати, що в своїх основних ідеях Фрейд безпосередньо не посилається на Декарта. Лише в більш пізній період своєї теоретичної діяльності він дає незначні коментарі до тлумачення Декартом власних снів. Але ж по суті справи, вчення засновника психоаналізу про безсвідоме розвивалося під знаком боротьби з філософією, яка признає перевагу психічного і свідомого. Можна сказати, що формування психоаналітичних ідей супроводжується протистояння Фрейда тим філософським поглядам які органічно вписувалися в кістяк картизанської філософії.

Однак, якщо Декарт співвідносив свої сумніви з висуванням положень про те, що сумніватися – значить мислити, а мислити, отже існувати, то фрейдівські сумніви стосуються самої проблеми розумності людського існування.

З одної сторони, Декарт притримується точки зору, яка раніше відстоювалась в давньогрецькій філософії, згідно якої людина повинна «навчитися керувати своїми пристрастями».. З іншого боку – він висував міркування про те, що пристасті притримують і зберігають думки «які неприємно згадувати». І те, і інше знаходить своє відображення в психоаналітичному вченні Фрейда, де висловлюються міркування про необхідність встановлення в памяті людини ланцюга патогенних спогадів і де основною теоретичною і практичною задачею є установка на перехід безсвідомого в свідоме з метою кращої орієнтації особистості в повсякденному житті.

Проти абсолютизації влади розумного початку в людині виступив Спіноза (1632-1677), який вважав, що «люди скоріше слідують керуванню сліпого бажання, ніж розуму… ». На противагу картизанській філософії з її акцентом на розум і свідомість, які складають основу людського буття, Спіноза висунув положення, згідно якому потяг або бажання є не що інше, як «сама сутність людини». Ці уявлення про співвідношення розуму і пристрастей, свідомості і потягу людини знайшли своє відображення в роботах філософів, які висловлювали сумніви на рахунок тих чи інших положень картизіанської філософії.

Одним з таких філософів був Юм (1711-1776), який виступив проти розбіжних уявлень, які будувалися на тому, що будь-яка розумна істота погоджує свої задуми і дії з розумом. Міркуючи про людську природу і вважаючи подібну точку зору в основі неправильною, він намагався довести, що, по-перше, сам по собі розум не може служити мотивом волевого акту і, по-друге, цей розум аж ніяк не перешкоджує протіканню аффектів. При цьому Юм вважав, що в принципі розум і аффекти не можуть протистояти один одному або заперечувати один в одного пріоритет в управлінні волею людини, і отже, немає необхідності говорити про будь-яку боротьбу між ними.

Разом з тим за цими міркуваннями проглядалася така позиція, в відповідності до якої Юм стверджував: «розум є і повинен бути рабом аффектів… ». Це твердження зовсім не протирічить тому його вислову, що немає основи говорити про боротьбу між розумом і аффектами. Справа в тому, що на думку Юма, сам аффект не може бути названий нерозумним. Але ці тонкості в розумінні людської природи вводяться ним лише для того, щоб ефектніше підкреслити наступне: якщо мова заходить про управління людиною, то мудріше було б подіяти «на його схильності, ніж на те, що як звичайно називається його розумом».

В міркуваннях Спінози і Юма багато подібного з тим, що пізніше було виражене в психоаналітичному вченні Фрейда. Це перш за все положення про те, що в житті людини визначну роль грають її безсвідомі бажання, прагнення або потяги. Невідомо, чи був засновник психоаналізу хоча б опосередковано знайомий з філософськими ідеями Юма. В його працях немає посилань на цього англійського філософа. Більш того, в психоаналізі центральне місце займає проблема конфліктів між свідомістю і безсвідомістю, в той час як Юм схильний вважати міркування про боротьбу між розумом і пристрастями в якості розповсюдженої філософської помилки.

Дещо відмінну позицію Фрейд займав і в питанні, яке стосується можливості впливу на людину. Як і Юм, він схильний більше уваги звертати на аффекти, на безсвідому діяльність людської істоти. Але якщо англійський філософ вважав, що навряд чи доцільно говорити про «нерозумність» аффектів і в той же час тільки шляхом впливу на них, а не на розум можна досягнути успіху в управлінні людиною, то для Фрейда аффекти за межами сфери розумності, і для того, щоб їх прояв не носив руйнівного характеру, необхідно усвідомити причини і справжні мотиви їх виникнення, зробити їх надбанням свідомості. Загальним для Юма і Фрейда залишається положення про те, що розум є рабом аффектів, свідомість – слуга безсвідомого.

Більш тісні звязки спостерігаються між філософією Спінози і психоаналітичним вченням Фрейда. І справа не тільки в тому, що в деяких своїх працях засновник психоаналізу згадує імя нідерландського філософа, існують суттєвіші звязки змістовного характеру, оскільки спінозівська трактовка бажань і потяг людини в якості його самої потаємної, основної суті цілком і повністю поділяється засновником психоаналізу. Правда, Спіноза зробив спробу виявити різницю між бажаннями і потягами людини, рахуючи, що перше явлює собою потяг з усвідомленням його, в той час як Фрейда не цікавили подібні нюанси. Проте це не заважало останньому займати однотипну з попередником позицію в головному: визнавати, що бажання і потяги людини – це основа людського існування.

Поряд з проблемою співвідношення розуму і пристрастей важливе місце в філософії 17–18 ст. займало питання про взаємозвязок між свідомим і безсвідомим сприйманням, ідеями і судженнями, яке відносилося до філософського розуміння природи людського пізнання. Декарт визначає, наявність у людини «неясних» і «темних» сприймань, бо згідно картизіанської філософії, одні з них виникають в тілі, інші – в душі людини. В свою чергу Спіноза розрізняв ідеї «зрозумілі» і «неясні».

Англійський філософ Локк (1632-1704) говорив про існування «неясних» відчуттів і розумності. В більшості ідей, замічав він, є щось нерозумне. Одночасно Локк ставив питання про те, як людина знає те, що не усвідомлює. Над цим питанням задумувалися і інші мислителі, які акцентували увагу на проблемах людського пізнання.

В філософії Лейбніца (1646-1716) ця проблема розглядалася через призму так званих «малих перцепцій», «непомітних сприймань» або «безсвідомих страждань». Згідно його поглядам, важко пояснити виникнення свідомих уявлень і ідей, якщо не допустити існування чогось такого, що не характеризується свідомістю, але тим не менше дрімає в людській душі.

В протилежність картизіанської філософії, він звертає увагу на те, що сам людський досвід примушує припускати неусвідомлені сприймання. Так, людина може мати такий стан, будь це обморок або сон, в якому він ні про що не пам’ятає і не володіє будь-якими ясними і чіткими сприйманнями, які б свідчили про те що діється.

Можна звичайно сперечатися про те, наскільки лейбніцівські «малі сприймання» відповідають або не відповідають фрейдівському розумінню безсвідомого. Однак, навряд чи приходиться сумніватися в тому, що спосіб міркування про необхідність визнання безсвідомого і аргументація, яку використовують Лейбніц і Фрейд в чомусь ідентичні. Так, якщо Лейбніц вказує на порушення зв’язку між процесами сприймання в випадку невизнання попередніх свідомості станів людської душі, то аналогічна аргументація є і у засновника психоаналізу.

Проблема безсвідомого знаходить своє відображення і в філософії Канта (1724-1804). В своїх роздумах про природу людського пізнання він повертається до того ж питання, яке було поставлене Локком: «Яким чином можна знати те, що не усвідомлене нами?». На перший погляд існує протиріччя, коли стверджуємо, що ми маємо уявлення і в той же час не усвідомлюємо їх. Але Кант підмічає, що опосередковано ми можемо усвідомлювати, що маємо уявлення, хоча безпосередньо і не усвідомлюємо його. На цій основі він виділяє два типи уявлень: «смутні» і «світлі». Більше того, він підкреслює, що сфера «темних» уявлень переважає над сферою «світлих». Починаючи з «Тлумачення сновидінь» і закінчуючи роботами більш пізнього періоду, Фрейд неодноразово посилається на Канта.

Своєрідна, дещо протилежна традиційним поглядам, трактовка безсвідомого мала місце в філософії Фіхте (1762-1814). Він висуває постулат, згідно з яким діяльність є бізсвідоме прагнення до саморозгортання, активне по своїй природі і вільне в своїх проявах. Тобто, безсвідоме і діяльність породжують все і вся, являються тотожними поняттями в філософії Фіхте. Безсвідоме по Фіхте є основою не тільки створення світу, але і пізнання його.

В філософії Фіхте Фрейда, швидше всього, зацікавили ідеї, які стверджують безсвідоме як першооснову людського буття, вихідного матералу із якого пішла свідомість. Для нього прийнятним є і теоретичне положення, згідно якого перехід від безсвідомого до свідомого супроводжується у людини обмеженням свободи, повязаним з появою різних заборон в імя збереження і продовження життя. Всі ці постулати отримують розвиток в психоаналізі.

Уявлення про безсвідоме, запропоноване Фіхте, знаходить своє осмислення в філософії Шеллінга (1775-1854). Як і Фіхте він розглядає безсвідоме як першооснову обєктивного світу і людського буття. Так само він трактує безсвідоме, розуміючи під ним самовільне розгортання духа від нижчих ступенів до виникнення свідомості і самосвідомості.

Разом з тим поняття безсвідомого у Шеллінга зовсім не тотожне тому трактуванню, якого дотримувався Фіхте. В філософії Фіхте безсвідоме – це невідємний атрибут людського духу. Шеллінг не заперечує таке пояснення, але йде дальше: він виходить з того, що безсвідоме як першоджерело всього сущого належить «світовому духу». Крім того, для Фіхте безсвідоме асоціюється з нероздільною свободою, а поява свідомості – з введенням певних обмежень на свободу людини. Шеллінг відштовхнувся від теоретичного постулату, згідно якого свобода безпосередньо повязана з свідомою діяльністю людини, а необхідність є нічим не іншим як безсвідомим. В цьому питанні Фіхте і Шеллінг прийшли до згоди: філософи признали безсвідоме в якості сліпого, невідомо ким чи чим детермінованого першоначала. Шеллінг довів дану думку до завершення – ототожнив сліпу волю безсвідомого з Абсолютом, перенісши його місцезнаходження з людини на бога.

Було б неправильно стверджувати, що Фрейд послідовно розвиває всі теоретичні положення про безсвідоме, які знаходять місце в філософії Шеллінга. Навпаки, деякі з них він не приймає взагалі. Наприклад, Фрейд не підтримує шеллінгіанську ідею про безсвідоме, що знаходиться поза людиною. Одначе розуміння безсвідомого, як основного потягу, стало одним з вихідних постулатів психоаналітичного вчення Фрейда.

Одним із філософів, яі відстоюють і розвивають ірраціоналістичну лінію в західній філософії, був Шопенгауер (1788-1860). В своїй головній праці «Світ як воля і уявлення» (1819) він висунув вчення, згідно з яким початок всього сущого є безсвідома «світова воля», а першим фактом свідомості – уявлення. З точки зору Шопенгауера воля – дещо безсвідоме. В ній знаходиться джерело спонтанного розвитку. Згідно з його філософією, саме ця сліпа і некерована сила дає поштовх до творіння всіх реалій життя. В філософії Шопенгауера свідома, інтелектуальна діяльність людини складає лише дещо побічне, що немає ніякого принципіального значення для пізнання, осільки розум здатен осягнути лише явище, а не саму його суть. Звідси випливає загальний висновок Шопенгауера про первинність безсвідомого над свідомим.

Аналогічних поглядів дотримується і Ніцше (1844-1900), який роздумував про роль волі в світовому процесі і значення безсвідомого в життєдіяльності людей. Як і Шопенгауер, він виходив з того, що в основі світу лежить воля, яка дає початок всього сущого. Ніцшівське поняття волі містить різні трактування, але воля залишається безсвідомою. З цих позицій він виступає проти абсолютизації ролі розуму в пізнанні і в людській діяльності взагалі. Він вважає, що безсвідоме є необхідною умовою будь-якого вдосконалення.

Філософія Шопенгауера і Ніцше, безперечно, вплинула на формування психоаналітичного вчення Фрейда.

Безсвідоме здійснило вплив і на німецького філософа Е. фон Гартмана (1842-1906), який присвятив даній проблемі окрему працю. Обємна праця Гартмана «Філософія безсвідомого» (1869)це перша спроба узагальнення раніше існуючих увлень про цей феномен. Мова йде перш за все про переосмислення філософії Канта, Фіхте, Шеллінга і Гегеля, з одної сторони, і філософських роздумів Шопенгауера і його послідовників – з іншої.

Філософія безсвідомого Гартмана здійснила суттєвий вплив на подальше вивчення даної проблематики. Фрейд, який поставив проблему безсвідомого в центр своїх теоретичних досліджень, природньо, не міг пройти повз роботи Гартмана. Порівняльний аналіз теоретичних положень Гартмана і фрейдівських конструкцій показує, що в гартманівській філософії містяться багато елементів, які пізніше ввійшли в психоаналітичне вчення Фрейда. Можна говорити і про принципіальні розходження між філософськими ідеями Гартмана і Фрейда. Але, що більш є важливим, що Гартман висунув поняття психічно безсвідомого, яке стало основним концептом психоаналітичного вчення.

Проблема безсвідомого психічного розглядалась і в філософії Бергсона (1859-1941). Ідеї французького філософа про безсвідоме були знайомі засновнику психоаналізу. Поставлена Бергсоном задача дослідити глибинні таємниці безсвідомого стала головною ціллю психоаналітичного вчення.

Інший французький філософ і соціолог Г. Лебон (1841-1931), розглядав проблему безсвідомого в звязку з осмисленням історії розвитку людської цивілізації, ролі особистості і мас, окремої людини і натовпу в становленні культури. В своїй роботі «Психологія народів і мас» (1895) він виходив з того, що внутрішнім двигуном і пружиною розвитку людства є нерозумне начало, безсвідоме, яке детермінує як думки, так і вчинки людей.

В своїй роботі Фрейд не просто посилається на Лебона, але і присвячує йому цілий розділ, повязаний з описом «масової душі». В той же час Фрейд говорить про неспівпадання лебонівського поняття безсвідомого з тим, яким оперує психоаналіз.

В тій чи іншій формі проблема безсвідомого розглядалася в роботах німецького філософа і природодослідника Г. Фехнера (1801-1887) і німецького філософа і психолога В. Вундта (1832-1920). Фехнер висуває гіпотезу про наявність певного стану, який знаходиться нижче «порогу свідомості» і повязаного з фізіологічним подразненням. До таких станів він відносить «безсвідомі відчуття», на основі яких потім виникають акти свідомого характеру. В психічному житті людини свідомість розглядається Фехнером як вища ступінь розвитку психіки, в той час як безсвідоме відноситься до допсихічного стану.

Дещо дальше пішов Вундт, який визнавав наявність певного порогу свідомості, але увагу більшу приділяв на безсвідомих внутрішніх станах розумової діяльності.

Фрейд був знайомий з роботами Фехнера і Вундта. Напевно, імя Фехнера, частіше всіх фігурує в роботах засновника психоаналізу. 1 це цілком зрозуміло, бо в той час він був захоплений ідеєю фізіологічного пояснення психічних процесів, а в свому двотомнику «Елементи психофізики» (1860-1889) Фехнер якраз висвітлив цілий ряд думок на цей рахунок.

Особливо треба сказати про німецького філософа і психолога Т. Ліппса (1851-1941), який не тільки цікавився проблемою безсвідомого, але цілком серйозно заявляв, що безсвідомі процеси є особлива сфера психічного і вимагають вивчення. Розглядаючи людську психіку, Ліппс висуває постулат, згідно з яким основним фактором психічного життя є безсвідомі її прояви.

Фрейд звернувся до робіт Ліппса і знайшов в них те джерело, завдяки якому був зроблений один із вирішальних моментів на шляху створення психоаналітичного вчення. Фрейд намагався довести, що те поняття безсвідомого яке використовує він, не співпадає з трактуванням Ліппса, бо останній акцентував увагу на описовому аспекті, в той час як в психоаналізі досліджуються динамічні сторони безсвідомого. Але не варто сумніватися в тому, що ідеї німецького філософа і психолога мали значний вирішальний вплив на Фрейда.

Такі основні, але не можна вважати, що вичерпні філософські джрела психоаналізу, які в прямій чи опосередкованій формі вплинули на становлення психоаналітичного вчення Фрейда про безсвідоме.