Питання «Хто є людина?» відноситься до самої суті справи. Якщо б людина була річчю, можна було б запитати «Що таке людина?» і давати визначення так, як це буває при визначенні продуктів природи або предметів виробництва. Але людина не річ і її не можна визначати подібним чином. І тим не менш людину досить часто розглядають як річ. Наприклад, говорять: це робітник, директор, лікар і т. д., а це значить, що людину визначають згідно її соціальної ролі, ідентифікують з її професійною функцією в суспільстві.

Але людина – не річ, а жива істота, котру можливо зрозуміти лише в тривалому процесі її розвитку. В любу миттєвість свого життя людина ще не є тією, якою вона може стати.

Про людину можна сказати більше, ніж вже сказано: це не річ, а певний процес життя. Найголовніший аспект у визначенні людини полягає у тому, що її мислення може пролягати за межі задоволення її потреб. Для людини мислення – це не те, що для тварини: це не тільки засіб досягнення жаданих благ, але й засіб відкриття свого власного буття в світі незалежно від симпатій та антипатій. Іншими словами, у людини є не тільки предметне мислення, як у тварини, але й розум, за допомогою якого вона може усвідомити істину. Якщо людина керується розумом, то вона повинна зробити все на свою користь, свою сутність, як тілесну, так і духовну.

Проте досвід показує, що багато людей, засліплених жадністю та гонором, в приватному житті ведуть себе зовсім нерозумно. І що ще гірше, поведінка цілих націй цілком не відповідає позиціям розуму, так як багато громадян виявляються жертвами демагогії і дуже швидко забувають, що вони нанесли збитки своїй та іншим країнам. Багато народів загинули через те, що були не в стані звільнитися у своїй поведінці від ірраціональних пристрастей і заставити себе керуватися засадами розуму.

Людину можна визначити тільки з позицій особистого досвіду самого людства. А побудова запитання «Хто є людина?» призводить до запитання «Хто я?». І якщо ми не хочемо поводитись з людиною як з річчю, то на запитання «Хто я?» є лише одна відповідь: «Людина». Правда, люди частіш за все не ідентифікують себе подібним чином. Вони малюють найнеймовірніші картини, пов'язуючи їх з своєю персоною. А при нагоді про себе говорять:

«Я – вчитель», «Я – робітник», «Я – лікар». Проте таке повідомлення про професію або рід діяльності не дає нам жодної інформації про саму людину і не являється відповіддю на запитання «Хто вона?» або «Хто я?».

Кожна людина орієнтована на певні цінності – соціальні, моральні, психологічні та інші. Одними з критеріїв для визначення людини можна вибрати два види пристрастей та потягів. Перший вид потягів біологічного походження поширюється практично рівномірно на всіх людей. Сюди відноситься потреба виживання, з якою пов'язана потреба в їжі, потреба у безпеці, в якійсь формі соціальної захищеності і, нарешті, потреба в сексі.

Пристрасті іншого роду мають не біологічні корені, і тому вони у всіх людей різні. Їх виникнення пов'язане з різними соціальними структурами. Такими пристрастями є кохання, радість, солідарність, заздрість, ревнощі, суперництво і т. д.

На противагу біологічно обумовленим пристрастям так звані соціальне обумовлені потяги є продуктом певної епохи. В суспільстві, у якому експлуататорська меншість володарює над більшістю, обидві сторони мають основу для ненависті. Немає потреби пояснювати, чому ненавидять експлуатовані. А ті, хто при владі, ненавидять, по-перше, через страх. Ненависть не може зникнути, поки відсутні рівність та справедливість. Так само можна й стверджувати, що нема і не може бути правди, доки люди вимушені обманювати, щоб виправдати порушення принципів соціальної справедливості.

Людям взагалі-то властиві муки сумління, це доводить їх реакція на найменші порушення рівності та справедливості з боку інших людей, в той час як кожний вважає себе у цьому відношенні безгрішним. Особливо яскраво це проявляється в міжнаціональних конфліктах. Якщо б людям від природи не було дане почуття моралі, то навряд чи вони могли б відчути такі сильні почуття, як обурення, гнів, жаль, наприклад, коли їм повідомляється про злодіяння, скоєні ворогами, про військові злочини і т. д.

Людина – це така істота, у якої інстинктивна поведінка відіграє мінімальну роль. Роль інстинктів посилюється і стає ведучою, коли виникає загроза виживанню. Але головні людські пристрасті – марнославство, заздрість, ревнощі, помста – звичайно обумовлені соціальними причинами. А те, що ці пристрасті бувають навіть сильнішими інстинкту самозбереження, -факт, що говорить багато про що. Люди здатні принести в жертву життя не тільки заради свого кохання та признання, але й через почуття марнославства, ревнощів або ненависті.

Найжахливішою з усіх людських пристрастей є намагання більш сильного використовувати іншу людину як засіб досягнення своїх егоїстичних цілей. Це не що інше, як витончена форма канібалізму. Історія канібалізму може завершитися лише тоді, коли людина перестане бути засобом використання для свого більш сильного «брата». Тільки тоді може початися власне історія людства. Тому необхідно усвідомлювати, якими злочинними є наші канібальські звичаї. До того ж повного усвідомлення ще недостатньо, поки не включиться механізм каяття.

Якщо людина хоче, щоб її вчинки були розумними, вона не повинна допустити домінування своїх ірраціональних пристрастей. Інтелект залишається як такий навіть тоді, коли йому відведена негативна роль. Розум дає знання про реальну дійсність, якою вона є, а не якою ми хочемо її бачити в інтересах нашої справи – і тому він виявляється дієвим лише в силу того, як він отримує перемогу над ірраціональними пристрастями, тобто в міру того, як людина стає справді людиною і сліпі пристрасті перестають бути головною рухомою силою її поведінки.

Оскільки людина наділена розумом, вона здатна, критично аналізуючи свій досвід, зрозуміти, що сприяє її розвитку, а що перешкоджає. Вона прагне до найбільш гармонійного розгортання всіх своїх фізичних та духовних сил.

Основні цінності індустріального суспільства знаходяться у конфлікті з добробутом людини. В чому ж заключаються ці цінності?

Перша цінність – оволодіння природою. А хіба доіндустріальне суспільство не опановує природу? Опановує, інакше людина давно померла б з голоду. Проте спосіб опанування природи в індустріальному суспільстві відрізняється від аграрного суспільства. Особливо з того часу, коли в опанування природою була привнесена техніка. Застосування техніки для виробництва речей засноване на використанні інтелектуального потенціалу.

Техніка – це лише доповнення до розуму.

Друге місце в системі цінностей індустріального суспільства займає використання людини – силою чи підкупом або, частіше за все, комбінацією того й іншого.

Третя цінність полягає у тому, що торгівля повинна бути прибутковою. В індустріальному суспільстві намагання до прибутку являється не стільки вираженням особистої наживи, скільки показником економічно грамотної поведінки. Тут все виробництво йде не заради споживання, хоча більшість товарів повинні мати певну споживну вартість, виробництво розвивається виключно заради прибутку. Це значить, що результат економічної діяльності повинен бути таким, щоб заробити більше, ніж затрачено на придбання товару.

Проблема прибутковості змальовується інколи цілком неправильно: наприклад, коли прагнення до прибутку розглядається поряд з жадібністю і включається в групу психологічних рис особистості. Це помилка. Насправді ж зустрічаються такі випадки, проте вони не є визначальними в індустріальному суспільстві, де прибуток – це лише міра успішності економічної поведінки і тим самим міра професійної придатності.

Четвертою класичною цінністю індустріального суспільства є конкуренція. Досвід показує, що централізація та зміцнення окремих підприємств ведуть до того, що суперництво концернів та фірм переходить у співробітництво, а конкуренція залишається лише у дрібних торговців.

Нарешті, по-п'яте, в нашому столітті значно знизилась здатність до співпереживання. Здатність страждати – також майже зникла. Це не означає, що люди зараз страждають менше; проте кожний живе у такому відчуженні, в такому разладі з самим собою, що не здатний повністю навіть усвідомити свої страждання. Люди сприймають свої страждання як певну данину.

Проте не варто забувати, що страждання – це, можливо, єдиний емоційний стан, котрий є загальним для всіх людей. Тому людина, яка страждає, знаходить втіху в людській солідарності.

Існує багато людей, котрі жодного разу в житті не відчували щастя. Проте нема таких, хто б жодного разу не страждав.

І як би люди не намагались витіснити з свідомості свої переживання, навряд чи вдасться знайти людину, котра б прожила життя без страждань. Тому співчуття нерозривно пов'язане з любов'ю до людини. Де немає любові, там не може бути співпереживання. Протилежністю співпереживанню є байдужість, і байдужість можна визначити як патологічний стан шизоїдного характеру. А те, що називають коханням до єдиної окремої людини, нерідко виявляється лише залежністю; хто любить лише одну-єдину людину, не любить нікого.

 
інтереси.потреби.цінності.у.проблемі.людини/хто.така.людина.txt · В останнє змінено: 09.01.2011 01:23 (зовнішнє редагування)
 
Recent changes RSS feed Donate Powered by PHP Valid XHTML 1.0 Valid CSS Driven by DokuWiki

(c) Українська філософія. Використання матеріалів дозволяється лише з посиланням на ресурс. Створення Majesty.