Це стара версія документу!

За своєю етимологією термін “цивілізація” сягає корінням в латину. Він пов'язаний з такими поняттями як громадянське суспільство, громадянський. На противагу зазначеним поняттям, що увійшли в культурний обіг стародавнього Риму ще у II ст. до н. е. Термін “цивілізація” - продукт зовсім іншої культури.

Одним з перших проблемі першовжитку слова “цивілізація” в історичних письмових джерелах західноєвропейської культури присвятив спеціальну досить цікаву і докладну розвідку один із засновників школи “Аналіз” у Франції - Люсьен Февр. З кінця XVIII ст. проблема “цивілізація” посідає одне з чільних місць у західноєвропейській філософії та історії. Це не могло не відбитися на постановці цивілізаційної проблематики та її розгляді, зумовлюючи відповідний європоцентристський колорит. Поняття “цивілізація” аж до початку XX ст. застосовувалося для позначення особливостей розвитку європейського суспільства, що тлумачились як переваги і, як правило, протиставлялися “недолікам” або ж взагалі рівню розвитку інших країн і народів, яким, отже, відмовляли у “цивілізованості”.

Десь з середини XX ст. акцент поступово зміщується на мультиплікативний підхід до цивілізаційної тематики, і мова при цьому вже йде частіше не про цивілізацію, а про цивілізації. Відповідно й історичний процес загалом постає не як один і єдиний моноліт, що проходить через ряд темпорально-просторових видозмін, а як низка послідовних і співіснуючих соціокультурних формоутворень, локалізованих у соціальному просторі та часі.

Починаючи із середини 80-х років XX ст. мультиплікативний підхід до цивілізаційної проблематики з “рецесивного” поступово стає “домінантним”. Різко розширюється спектр вживання семантичних значень слова “цивілізація”.

Вперше М. Я. Данилевський розглянув проблему цивілізації не з позицій євроцентризму - як становлення і розвиток однієї і єдиної цивілізації західноєвропейської - на противагу всім іншим, “доцивілізованим” народам, а як проблему множинності цивілізацій.

Данилевський розглядає часовий рух людського суспільства як низку автономних послідовних і співіснуючих соціальних організмів, які він називає культурно-історичними типами, а на етапі зрілості -цивілізаціями. І хоча ці культурно-історичні типи можуть не тільки змінювати один одного, як вважали, наприклад, Полібій, Сима Цянь, Ібн Хальдун або ж Віко, а й співіснувати, проте на тому чи іншому історичному відтинку певний з співіснуючих типів постає як панівний.

Щодо загальної кількості та назв тих культурно-історичних типів, розвиток яких сягнув рівня відповідних цивілізацій і становить зміст всесвітньої історії і Данилевський нараховує, відповідно до вимог “природної системи історії”, десять таких типів. Цими культурно-історичними типами або самобутніми цивілізаціями, розташованими у хронологічному порядку, є:

• єгипетський,
• китайський,
• асиро-вавілоно-фінікійський, халдейський, або стародавньосемітичний,
• індійський,
• іранський,
• європейський,
• грецький,
• римський,
• новосемітичний,
• германо-романський, або європейський.

Багато чого спільного з Данилевським є у О. Шпенглера, який проте, тлумачить цивілізацію не як злет, а як омертвіння відповідної історичної культури. Загальна кількість і означення розвинутих культур у Шпенглера - 8. Найдокладніше Шпенглер зупинився на порівняльному аналізі життєвого кола (завершальною стадією якого і є цивілізація) чотирьох культур - індійської, античної, арабської та західноєвропейської.

І, нарешті, А. Тойнбі, налічуючи в історії понад ЗО цивілізацій, вичленовує з них як розвинуті в перших десяти томах свого 12-томного “Дослідження історії” двадцять одну, зводячи, зрештою чисельність їх до тринадцяти. З них донині збереглося, на його думку, лише 6: західна, візантійсько-ортодоксальна, російсько-ортодоксальна, арабська, індійська, далекосхідна (китайська, японо-корейська).

Отже, за Данилевським, цивілізація - це пік розвитку культури, гребінь тієї хвилі, на який піднімається та чи інша локальна культура у широкому потоці культури вселюдської.

У Шпенглера ж, цивілізація - період не розквіту, а навпаки, омертвіння певної локальної культури. Кожна культура, становлячи собою специфічний організм, має, як і належить організмові певну тривалість життя - близько тисячоліття. Вмираючи, культура перероджується у цивілізацію.

У Тойнбі цивілізація постає як термін вже не з одним, а з кількома семантичними навантаженнями. На підставі розгляду цивілізації як специфічного суспільства Тойнбі доходить основоположного висновку щодо дослідження історії: її справжній предмет життя суспільства, взяте як у внутрішніх, так і в зовнішніх його аспектах. Внутрішня сторона є виявом життя довільного даного суспільства в послідовності глав його історії, у сукупності всіх спільнот, що його складають. Зовнішній аспект - це відносини між окремими суспільствами, розгорнуті у просторі та часі.

У XV ст. цивілізацій підхід до історії, що вперше знайшов свою системну розробку у Данилевського, поступово, у своєрідній “конкурентній боротьбі” з іншими підходами, набув першорядного значення і став якщо не провідним, то принаймні, одним з пріоритетних. Сама цивілізаційна модель всесвітньої історії, запропонована Данилевським, нині багато в чому виглядає як анархізм. Однак основна ідея - розгляд історії людства як поліцентричного утворення, паростки якого мають тенденцію до поступового зближення, а “математична границя” - єднання у вигляді однієї планетарної, глобальної (або за термінологією Данилевського, вселюдської) цивілізації - є продуктивною і в наш час.

З позицій сучасного трактування цивілізаційного підходу, як і з позицій його традиційного варіанту, історичний процес постає насамперед не монолінійною послідовністю, а поліцентричним процесом розвитку і зміни таких культурно-історичних форм, як цивілізації.

Проте, Данилевському, Шпенглеру й Тойнбі не вдалося зрозуміти і, тим більше, послідовно провести цей підхід як принципово нелінійний, а самі цивілізації - як монади історії.

Фіксація тієї монадності цивілізацій, яка постає як їхня взаємовідокремленість, доцентровість, замкненість, теж є важливою складовою сучасного трактування цивілізаційного підходу як принципово нелінійного. Саме на підставі цієї фіксації уможливлюється така властивість цивілізаційного підходу, як його плюралістичність, яка є атрибутивною рисою цивілізаційного підходу в його не тільки некласичному, а й постнекласичному, сучасному варіанті. Зазначене дає можливість уникнути однобічності, “центризму” - як європо-, так і сходоцентризму, як центризму південного, так і північного. Для цивілізаційного підходу основний інтерес становить не ранжування цивілізацій за принципом від нижчого до вищого, а розгляд їх як рівноцінних, хоч і самобутніх, виявів історичного існування людей. Тому цивілізаційний підхід на відміну від формаційного, який постає не генералізуючим, універсалістським, а - індивідуалізуючим, у контексті неповторного, унікального індивіда історичного масштабу. Історичний же процес відповідно, - як спільнота таких індивідів, своєрідність яких зумовлює багатство форм і виявів розвитку людства.

За формаційного підходу суспільний ідеал тлумачиться як щось трансцендентне щодо реального історичного процесу. А реалізація суспільного ідеалу - як фінальний акт майбутніх глобальних лінійно-поступальних суспільних змін всесвітньо-історичного рівня.

Цивілізаційний же підхід уможливлює розгляд суспільного ідеалу не як чогось трансцендентного, а як внутрішньої, іманентної складової перебігу самого реального цивілізаційного процесу. Причому, не щодо однолінійної послідовності на рівні розвитку людства в цілому, а в контексті і з урахуванням своєрідності відповідно культурно-історичного типу. Формування ж і реалізація суспільного ідеалу з неминучим подальшим розходженням між ним і дійсністю та потребою в новому суспільному ідеалі з повторенням циклу постають тут теж передусім як внутріцивілізаційні характеристики - ритму самоідентифікації тієї чи іншої цивілізації. Така концептуальна спрямованість ставить перед необхідністю цивілізаційного аналізу проблем ментальності. З'ясування сутності і ролі ментальності в історичному процесі якраз і уможливлює осягнення своєрідності таких вузлів, а отже - і монадних утворень історії.

І не тільки нелінійності їхньої природи, а й нелінійності поступального руху історії як множини таких монад. У цьому плані проникнення в суть нелінійності усього розмаїття монадних виявів і витворів історії з необхідністю призводить і до зміни погляду на історичний прогрес. Один із засновників цивілізаційного підходу М. Я. Данилевський зазначав, що прогрес полягає не в тому, щоб іти весь час в одному напрямі, а в тому щоб сходити все поле, яке є ареною історичної діяльності людства, в усіх напрямках.

З позицій цивілізаційного підходу послідовно нелінійного, історичний прогрес - не в неухильному русі, поступальний характер якого визначається через позиції “нижче - вище”, “гірше - краще”, а в тому щоб кожна цивілізація в процесі самовизначення і самоствердження відтворила, відкрила для себе заново і збагатила своїм, тільки їй притаманним екзистенціальним досвідом неминущі інваріантні структури і цінності загальнолюдського характеру.