Восени 1804 року Шлейєрмахер підготував перший нарис герменевтики, ґрунтуючись на прочитанні Орнетті, оскільки ним він хотів розпочати свій курс лекцій з екзегетики в Галле. Ми маємо у такий спосіб посталу герменевтику лишень у якійсь неефективній формі. Дієвості їй надав насамперед Бьок, учень Шлейєрмахера з часів Галле, у блискучому розділові своїх лекцій про філософську енциклопедію.

Будь-яке витлумачення літературних творів є лише здійснюваним згідно з усіма правилами мистецтва розвитком процесу розуміння, що триває упродовж цілого життя і стосується кожного типу мовлення і письмового твору. Аналіз розуміння, отже, є підставою для формулювання правил витлумачення. Одначе це, останнє, може бути здійсненим тільки у зв'язку з продукуванням літературних творів. Тільки на цьому відношенні між розумінням і продукуюванням може засновуватися система правил, що визначає засоби і межі витлумачення.

Можливість загальнозначимої інтерпретації треба вивести з природи розуміння. У ньому індивідуальність інтерпретатора й індивідуальність автора не протистоять одна одній як два несумірних факти: обидві вони сформувалися на ґрунті загальнолюдської природи, тому ж бо й уможливлюється спільність людей між собою у мовленні та розумінні. Тут до формальних висловів Шлейєрмахера можна додати психологічне пояснення. Усі індивідуальні відмінності між людьми, зрештою, зумовлюються не якісними відмінностями особистостей, а лише різницею у щаблях, яких сягають їхні душевні процеси. Одначе, годі як інтерпретатор немовби намагається перенести свою власну життєвість в історичне довкілля чужого життя, він може, виходячи з цього, одні душевні процеси тимчасово особливо виокремлювати й підсилювати, інші ж полишати осторонь і таким чином приблизно досягати у собі відтворення чужого житія.

Якщо тепер уважно поглянути на логічну сторону цього процесу, то у ньому виявляється цілісний зв'язок, утворений на підставі тільки відносно визначених окремих знаків за неодмінної участі наявного граматичного, логічного й історичного знання. Якщо вдатися до нашої логічної термінології, то ця логічна сторона розуміння полягає, отже, у взаємодії індукції, застосування більш загальних істин до окремого випадку та порівняльного методу. Ближчим завданням було б встановлення тих особливих форм, які при цьому передбачають названі логічні операції та їхні взаємозв'язки.

Саме тут і дається взнаки центральне утруднення будь-якого мистецтва витлумачення. З окремих слів та їхніх зв'язків має бути зрозумілою цілість твору і, навпаки, повне розуміння окремішнього уже передбачає розуміння цілого. Це коло повторюється у стосунку окремого твору до особливостей духу та розвитку його автора, й так само воно знову повертається у відношенні цього окремого твору до літературного жанру. Це утруднення практично найкраще розв'язав Шлейєрмахер у своєму вступі до платонівської Держави, а у записах його лекцій з екзегетики мені постали також інші приклади цієї ж процедури. Він розпочав з огляду структури, який можна було б порівняти з поверховим читанням, шукаючи навпомацки, він охоплював увесь контекст, висвітлював утруднення, уважно спинявся на усіх місцях, що давали ключ до розуміння композиції. Лише після цього розпочиналася власне інтерпретація. Теоретично тут ми стикаємося з межами будь-якого витлумачення, воно завжди виконує своє завдання лишень до якоїсь певної міри, так, будь-яке розуміння завжди залишається відносним і ніколи не може стати остаточно довершеним.