Центральною проблемою давньоруської філософії є визначення смислу і за В. С. Горським, образу історії [4]. Осмислення історії в культурі Київської Русі відбувається на основі боротьби двох тенденцій: книжної, що йде від богослов'я, і народної, що постійно тяжіє до зближення з дійсністю, виражає політичні ідеї свого часу. На перетині цих двох потоків і виникає основний фонд оригінальної літератури Київської Русі, де погляд на історію, розуміння суті і шляхів розвитку людського суспільства конкретизуються у зв'язку з розв'язанням актуальних політичних завдань — обґрунтуванням незалежної Київської Русі перед гегемоністськими претензіями Візантії, патріотичної ідеї єдності землі Руської, засудженням міжусобного розбрату князів, що послаблював могуття давньоруської держави в боротьбі з чужоземними загарбниками.

Тенденція до універсалізму в розумінні історії реалізується, по-перше, в ідеї "богодатності" княжної влади. Князь, "безь блазна же Богомь даныа ему люды суправивьшу" [11], мислитель як начало, що об'єднує життя держави. По-друге, спостерігаємо намагання історію князівства включити в єдину історію землі Руської, у включенні слов'ян у загальну історію християнського світу, яка ототожнюється з історією людства.

Особливий тип ставлення до історії розвиває, будучи носієм християнського світоспоглядання, їларіон, автор "Слово про закон і благодать". По-перше, минуле, тобто Біблійна історія сприймається ним як реальний символ, прообраз, ключ, з допомогою якого засвідчується Божественна напередзаданість усіх найважливіших подій уже власне християнської історії. Використовуючи Біблійну легенду про Авраама і Capy,що народила Ісаака лише після того, як рабиня Агар народила від Авраама — незаконного сина Ізмаїла, їларіон розгортав історію Боговтілення.

Неможливість народити сина від безплідної (до часу) законної дружини і звернення Авраама до рабині зіставляється Іларіоном із зверненням Бога до іудейського народу через Мойсея і даруванням йому Закону. Народження ж сина від Сари виявляється прообразом остаточного Боговтілення в Ісусі Христі і заміні "незаконного закону" (іудаїзму) універсальною Благодаттю й Істиною християнства. Наростання участі Бога у земних справах - ось основна думка їларіона.

По-друге, сучасність Іларіон теж оцінює з точки зору перемоги християнської Благодаті і Істини над "пітьмою ідольською", який надолужує ущербність і неповноту "минулого" Русі. Таке трактування явно протистоїть язичницькій орієнтації на минуле як на "золотий вік".

І по-третє, роздуми їларіона про минулий і сучасний йому етапи взаємодії Бога і людства опираються на зовсім нове і невідоме язичництву бачення майбутнього. "Законпредтечей был и слугой Благодати и Истина, Истина же и Благодать-слуги будущему веку, жизни нетленной. Как Закон приводил принявщих его к благодатному крещению, так и крещение открывало путь своим сынам к вечной жизни" [8].

У "Молитві" як ідейному продовженні "Слова" їларіон, акцентуючи увагу на відношенні Творця і творіння його - людини як безконечно великого і безконечного малого, разом з тим відзначає: "Все благое — от Тебя к нам, все неправедное — от нас к Тебе". Людина вільна. Саме тому й вона може творити зло. Але її воля сама по собі не зла. Їй відкритий і шлях праведності, вказаний Богом у Благодаті й Істині. І автор звертається до Бога: "Навчи нас творити волю Твою" [8].

Іларіон започаткував своєрідну традицію у трактуванні давньоруськими вченими філософсько-теологічної проблематики, що виражається, на думку Л. В. Полякова, який при цьому посилається на авторитет Г. Підскальського, І. Г. Федотова, у своєрідній тріаді: "практичність", "історизм" і "символізм" [ІЗ, де "практичність" розуміється як "духовне керівництво і наставления", "історичність" - як "роздуми про релігійну долю народу" [21, а "символічність" - як метод екзегези, тобто тлумачення священних текстів.

Так, Климент Смолянич прагне передусім розвивати традиції "символізму" зі спадщини їларіона. "ЕвгангелистомописанныечудесаХристовы хочупонять вДухе и Истина(праведнои духовно)",- пише він (цит.за кн.:15).

Кирило Туровський прагне надати алегорично-повчальним коментарям своїм до священних текстів політичного забарвлення. Зокрема він використовує "Притчу про сліпого і хромого", аби засудити сепаратиські тенденції суздальського князя Андрія Боголюбського, що спробував створити незалежний від Києва у державному і церковному відношенні центр на північному сході Русі.

Розвиваючи традиції "теології історії" їларіона, автор "Повісті минулих літ" Нестор будує універсальний образ "колективної моралі", чи точніше, колективної моралі відповідальності. Однак логіка цієї відповідальності така, що стверджуючи разом, усі люди, що творять спільноту християн, мають можливість праведного життя. А вже незалежна воля кожної людини обирає шлях, що веде або до вічного порятунку, або до вічного покарання. Один з найбільш надійних шляхів до порятунку Нестор вбачає у монашестві.

Разом з тим Володимир Мономах у своєму "Повчанні" відзначає, що чоловіколюбець Бог зовсім не вимагає від кожної людини таких зверхзусиль, як затворництво, суворий піст, монашество. Звичайним людям достатньо обходитися "трьома ділами добрими" - "покаянням, сльозами і милостинею".

Володимир Мономах виділяє напрямки поведінки людини:

  * етичні норми"Ниправого,ни виновногоне убивайтеи не повеливайте убить его", "Паче же всего гордость не имейте в сердце своем и уме", "Не ленитесь";
  * економічні принципи (поради по веденню господарства): "Не полагайтесь на тиуна или на отрока, чтобы не посмеялись приходящие к вам ни над домом вашим, ни над обедом вашим";
  * політичні догми: "Недавайте отрокам причинять вред ни своим, ничужим,ниселам,ни посевам, чтобы не стали проклинать вас".

Мономах намагається створити цілісний образ людини, яка розумно будує своє індивідуальне життя, життя свого дому і життя підвладного їй народу, а тому завершує свій перелік так: "А вот вами основа всему:страх Божий имейте превыше всего"[10]."Страх",що становить основу моральної поведінки в практичній філософії Мономаха, - це не лише "жах" від пізнання Бога як надісторичної сили, що управляє долями всіх народів. І не тільки "трепет" перед караючою Божественною десницею, що посилає на грішних русичів нашестя "поганих" і стихійні біди. Мономахів страх - це результат уже більш ніж столітнього усвідомлення давньоруськими умами того, що в людині є вічна субстанція — душа. І ніякий інтерес смертної і перехідної плоті не в силах заступити головного завдання людського земного буття - спасіння душі. І знову поняття "душа" і "світ" склали нероздільну пару всвоєму вічному, творчому протистоянні.

Людина в давньоруській філософії осмислюється як "малий світ", "мікрокосм", що відтворює образ природного "макрокосму".Так, у"Шестодневі" Іоанна читаємо зіставлення голови людини з макрокосмом:

"Буди главаси небо горнее, а еже надь езыкомь, то другое небо, раньше преграда та, темь и елини тому глаголють небесникь. Да горе ест мозькь, его же главникьзовуть. Ть же невидимь, а вдолнишмь небеси езыкь видимь, якоже и небо горнее в разумныхь есть, тако и мирь сь вь глагозмыхь" [21].

Але частіше в середньовіковій культурі космос зіставляється з тілом людини в цілому. В апокрифічних сказаннях про створення Адама незмінне наявне уявлення про "восьмичастинну структуру тіла першої людини","сердцеот камени","телоот персти, кости от облакь,жилы от мглы, кровь оть Черногоморя, теплота отьогня, очи от солнца, духь от Святого Духа" (цит. за кн.:4).

На відміну від тіла, душа вважалася суттю нерозкладною, безтілесною, безсмертною. Оскільки душа є "суттю живою", то нею, відповідно до уявлень того часу, наділена не лише людина, але й усе живе.Душа жлюдини, на відміну від "скотодуші" (за Іларіоном), нематеріальна, адже їй притаманна "державна сила", - розум, що є хазяїном не лише душі, але й "царем" почуттів, тому він пов'язує воєдино тіло і душу. "Міцність" і "краса" тілесна розглядаються в давньоруських пам'ятках як свідчення душевної досконалості людини.

Цінність людини визначалась відповідністю її корпоративному ідеалу. Особливої ваги з цієї точки зору набувало поняття честі як вищої ціннісної характеристики людини, що відображено навіть у юридично-правових документах Київської Русі (зокрема, в "Руській правді", щодо зневажання честі, коли "холоп ударить свободна мужа".

У зв'язку з поняттям "честь" діяльність представників вищих верств суспільства, особливо князя, дружини, визначається пошуком честі і слави, князь намагається "добрмяславыдобити", відімстити за "сором" собі і безчестя Батьківщини.

Морально-антропологічні концепції людини є ще одним свідченням "накладення" в давньоруській культурі світського, мирського, реалістичного сприйняття на християнський світогляд, що обумовлювало зрештою специфіку розв'язання смисложиттевих проблем у суспільній свідомості Київської Русі. Теологічні концепції залучаються вглиб філософського освоєння світу, різноманітно підпорядковуючись і трансформуючись критичною, саморефлексивною філософською свідомістю, розвиток якої визначався реальними запитами суспільно-політичного життя.