Твердження про нездатність мислення пояснити "існування" є спільним для екзистенціалізму і для філософії життя. Філософія життя прагнула вияснити значення мислення для "життя", яке розглядається як нескінченний потік переживань, і прийшла до висновку, що мислення не може охопити невичерпне "життя" в його конкретності. Тут співпадають ніцшенська критика наукового пізнання, яке ніби не може пізнати вічне "становлення", Дільтея і Зіммеля, шпенглерівське протиставлення "життя", яке тотожне "бадьорій свідомості" і закінченому світу, "природі", з екзистенціальним протиставленням "існування" і "мислення".

Але можна помітити також, що не може бути й мови про співпадання поглядів філософії життя і екзистенціалізму в цілому, навіть по проблемі "мислення-життя". Ще О. Больнов справедливо підкреслював, що екзистенціалізм поглиблює ірраціоналізм філософії життя. З точки зору останньої, мислення, з його загальними поняттями, хоч і є грубим інструментом для пізнання дійсності в її конкретності і індивідуальності, все ж наближено пристосовується до "життя". Навпаки, філософія існування відкриває недостатність мислення в радикальному смислі: будь-яка спроба мисленого вияснення приводить до суперечностей, які не розв'язуються і які не зупиняють мислення в його постійному, але безперспективному русі. Цей "парадокс" означає безнадійну нерозв'язуваність протиріч, перед лицем яких мислення покарано на крах і від яких воно не може відмовитись, тому що вони зв'язані з важливими
 питаннями його буття. Разом з цим екзистенціалізм відкидає всі біологічні моменти, які містяться в філософії життя, повністю виключаючи тим самим можливість розгляду "існування" "ззовні", і соціологічні моменти, які також важливі для філософії життя (особливо у Зіммеля). "Існування" з точки зору екзистенціалізму не має з цим зовнішнім розумінням "життя" нічого спільного: якщо згідно нього людину розглядають як "об'єкт, і ми знаємо що-небуть про нього, то екзистенціалізм претендує на знання про саму людину.

Деякі сторони гуссерлівської феноменології були важливими для виникнення екзистенціалізму. Серед них можна виділити такі:

  - Ідея феноменологічної настанови, яка протилежна до "природньої", по суті визначає екзистенціальний підхід до людини "самої по собі", незалежно від її об'єктивних відношень до природньої і соціальної дійсності. На цьому шляху фактично (хоч і не завжди формально) здійснюється екзистенціалістами "взяття в дужки" зовнішнього світу і наук про нього, суспільства і "наук про дух". Якщо Хайдеггер прямо говорить про свою залежність в цьому відношенні від Гуссерля, то Ясперс конкретно виражає ідею феноменологічної настанови.
  - Ідея феноменології безпосереднього розгляду суті визначає методологічний підхід екзистенціалізму до "пізнання" існування (екзистенції). Формула Хайдеггера "онтологія можлива тільки як феноменологія" як "стверджуючий засіб здійснення" того, що є темою онтології, розуміння "феномена" як "самознаходження" буття сущого, його суті і модифікацій - пряме здійснення гусерлівської настанови.
  - Основні ідеї останньої книги Гуссерля тісно пов'язані з екзистенціалізмом глибоким, але парадоксальним зв'язком. Вже знайомий з цією філософією, Гуссерль побачив небезпеку ірраціоналізму, який вона представляла, і намагалася відгородитись від неї, розвинувши нове розуміння "розуму". Але чим більше він намагався втекти від "небезпечного зв'язку", тим ясніше він виступав в понятті "життєвого світу" як основної і вихідної проблеми філософії, як основи будь-якого знання; в ідеї повернення до суб'єктивності як вихідного пункту пізнання; в мисленні про філософію як "задачі людини, яка бореться за своє існування".

В свою чергу, екзистенціалізм йде значно далі феноменології по наміченій нею дорозі. З однієї сторони, він "виступає в сучасних умовах як послідовне закінчення програми гуссерлівського "науковчення", як усвідомлення істинних мотивів феноменологічного аналізу і його відношення до попередньої філософської традиції": він виявляє протиріччя між гуссерлівським розумінням об'єкту і об'єктивності розуміння їх в філософії нового часу; він виявив, нарешті, прямий зв'язок феноменології з її претензіями на "строгу науковість" і ірраціоналізмом.

Виникнення екзистенціалізму і його специфіка як сучасної, останньої на даний момент форми ірралістичного руху були б незрозумілі без його відношення до сучасної науки і сучасного суспільства.

По відношенню до висновків, які робив екзистенціалізм з розвитку науки в XX ст., можна помітити багато спільного з тими, які робила з них філософія життя в її німецькій і французькій течіях. Реакцією на відкриття природознавства на межі XIX і XX ст. був релятивізм. Терплять крах всі вихідні положення наукових досліджень, всі "абсолюти" - і разом з тим відкриваються нові перспективи.

Але в цьому випадку релятивізм екзистенціалістичного розуміння науки повертається незвичною стороною: відносність наукових знань, зберігаючи їх об'єктивність", включаючи в той же час будь-яку важливість науки для світо - і життєспоглядання, для розшуку "основ життя", "керівництва до дії", "суті" людського буття. Воно виключає і сукупність знать про світ. З'єднуючи таким чином в одне ціле позитивістські і гуссерлівські мотиви, екзистенціалізм доповнює їх філософією як принципово позатеоретичним розглядом "людського буття" з точки зору самого цього буття, виходячи з суб'єкту.

В результаті наука, при "збереженні" її практичного щоденного значення, стає світоглядне "нейтральним", "безликим" утворенням, яке чуже людині і вороже їй, якщо його прийняти за знання сутності світу і людини або хоча б за шлях до цих знань.

Таким чином, екзистенціалізм з однієї сторони є продовженням і логічним завершенням релятивістського тлумачення наукових знань, а з іншої - специфічним поглядом на науку, яка займає реальне положення в суспільстві нашого часу. Мова йде про "відчужений" характер науки, як і будь-яких інших творів людської відчуженої праці, в суспільстві, яка базується на експлуатації.

Стає ясно, що і сучасний вчений ставиться до продукту своєї праці як до чужого йому предмета, який панує над ним; до процесу наукового творення - як до чужого, який не належить йому; безпосереднім наслідком цього відчуження і самовідчуження людини від інших людей і від самого себе, яке виразно описує екзистенціалізм.

Правда, категорія "відчуження", як власне екзистенціалістична, стає в центрі уваги "філософії існування" вже після другої світової війни, а конкретніше в зв'язку з загостреним інтересом до марксизму і намагання його подолати. Але в прихованому вигляді вона присутня з самого початку, і не тільки в плані відношення до науки, а в більш широкому - в трактуванні людського "існування" взагалі. Категорія "турботи" і "страху", "комунікації" і "свободи" так чи інше виражають суперечливе становище людини в відчуженому світі. Ось чому важливий аналіз всіх цих категорій, які описують "існування", "екзистенцію", незважаючи на те, що вони відносяться до штучно ізольованого, суб'єктивістськи і ірраціоналістично перекрученого, відірваного від суспільства індивідуума.

Перші твори екзистенціалізму виходять у світ після першої світової війни у Німеччині: "Психологія світогляду" (1919) К. Ясперса і "Буття і час" (1927) М. Хайдеггера. В цей час у Німеччині дуже загострилась соціальна атмосфера. Поразка у війні породила загальний настрій пригніченості, що виразилося у песимістичних концепціях Шпенглера, в "трагічній діалектиці" К. Барта, в хворобливо-ексцентричних творах О. Вейнингера, у зростаючому інтересі до проблем життя і смерті.

Другою батьківщиною екзистенціалізму була Франція. Тут першим представником цього напряму був Г. Марсель. Загальний духовний занепад відобразився і на християнській релігії, викликавши своєрідну релігійну кризу. Філософія Марселя якраз була спробою подолання цієї кризи в рамках католицизму. Іншим, більш молодим, але разом з тим більш впливовим представником французького екзистенціалізму є Ж. -П. Сартр, головний твір якого "Буття і ніщо" вийшов у світ в 1943 році і відобразив іншу соціально-політичну ситуацію, викликану окупацією Франції і німецько-фашистськими військами. Ж. -П. Сартр був активним учасником руху Опору у Франції.

В Іспанії близькі екзистенціалізму ідеї розвинув Хосе-Ортега-і-Гассет. В Італії екзистенціалізм представлений на початку століття не розвинувся, проте інтерес до нього проявився у 40-х роках в англосаксонських країнах. Термін "екзистенціалізм" походить від латинського терміну "екзистенція",
 що означає "існування". Одне з основних положень екзистенціалізму полягає у тому, що "існування" випереджає сутність".

Ще середньовічні схоласти розпізнавали в кожному предметі його сутність та існування, розмежовуючи два питання: "що є предмет?", "чи є він?" При цьому крайні "реалісти" (наприклад, Ансельм Кентерберійський) пробували вивести існування із сутності (так зване онтологічне доведення буття Бога).

Екзистенціалізм вважає неможливим вивести існування із сутності, бо сутність завжди є поняття, думка. У кінцевому результаті це завдання зводиться до вилучення буття із мислення, що і складає, на їх думку, сутність "раціоналізму". Але, як стверджує Ясперс, буття не може бути виведене із розуму, не може бути осягнуте поняттям, бо після будь-якої раціональної переробки залишається якийсь ірраціональний залишок, нерозчинне в розумі, на що розум постійно наштовхується і що він не може осягнути.

Вивести буття із думки Ясперс і Хайдеггер вважають неможливим; проте і протилежне завдання - вивести думку із буття -також неможливе. Тому екзистенціалісти пропонують по-іншому розглянути ту саму реальність. Вони стверджують: потрібно взяти існування не ззовні - взяте таким чином, воно обернеться знову ж таки сутнім (речами зовнішнього світу), - а осягнути його зсередини. Але це можна робити лише по відношенню до одного окремого виду існування, "яке є ми самі". Йдеться про людське існування. Це і є в повному розумінні слова "екзистенція".

Прагнучи подолати відрив сутності від існування, Хайдеггер твердить, що людське існування завжди є "буття-у-світі" і в той же час "співбуття". У процесі "співбуття" окремі людські існування ніби взаємно "гасять" унікальність своїх індивідуальних проявів, і люди відчувають себе під владою "іншого" над кожним (Хайдеггер називає das Man), яка "вирівнює будь-які відмінності і спричиняє "втрату власного існування". Єдине, що може звільнити людину з-під владиdasMan, - це смерть, яка виражає найпотаємнішу суть людського існування.

Проте такий "вихід" навіть багатьма екзистенціалістами розцінюється як занадто песимістичний. Так, Сартр вважає, що сутність людського існування виражає не смерть а свобода. Він протиставляє "речове буття" людському буттю. Матеріальний світ розглядається Сартром як постійна загроза нашому життю.

Людина, стверджує Сартр, щодо своїх тілесних (природно-біологічних), соціально-рольових, класових, професійних і т. п. характеристик цілком подібна до інших людей. Специфічність же її розкривається у неповторності, унікальності людської особи, що знаходить своє безпосереднє втілення у цілях, задумах, проектах, зверненнях у майбутнє. Отже, специфічність людини Сартр вбачає в її постійній "націленості" на майбутнє. Однак, оскільки майбутнє завжди багатозначне, представлене множиною можливостей, людина постійно перебуває у ситуації вибору, яка і є єдиною справді людською ситуацією. Людина завжди вибирає, навіть відмова від вибору теж є вибір - "вибір не вибирати". Звідси Сартр робить висновок про свободу як універсальну характеристику людського існування.