Дійсним ядром **неомарксизму** була Франкфуртська школа, яка виникла наприкінці 20 – початку 30-х років на базі Інституту соціальних досліджень при університеті у Франкфурті-на-Майні. У її склад увійшли М. Хоркхоркхаймер, Т. В. Адорно, Ф. Поллок, Г. Маркузе, Е. Фромм і ін. Після Великої вітчизняної війни, вони продовжили свою роботу в Інституті, де навколо них сформувалося нове покоління прихильників “неомарксизму” – А. Шмідт, Ю. Хабермас, А. Валмер і ін. Різноманітні варіанти цієї течії склалися й в інших країнах – Франції, Італії, США, Англії, Угорщини, Чехословаччині й ін. Серед неомарксистів найбільш популярні імена французів А. Лефевра і Ж. -П. Сартра, американського соціолога Р. Міллса, італійця Е. Пачі, польського ревізіоніста Л. Колаковського, голови чеських ревізіоністів К. Косика й ін. Класикою неомарксизму, є книжка Г. Лукача “Історія і класова свідомість” (1923). Крім даної книги в числі основних неомарксистських праць виступає робота К. Корша “Марксизм і філософія”. Франкфуртська школа зіграла дуже велику у розробці і поширенні “неомарксистського” комплексу ідей, цьому сприяв чітко виражений “інституційний” характер школи, наявність інститутів у якості бази, часописів, серії теоретичних робіт, єдності загальної концепції і Неомарксисти Франкфуртської школи мали чи не найміцніші позиції, що дозволили їм зробити більш глибокий вплив на соціально-філософське і літературно-художнє життя Західної Німеччини, чим це вдалося їхнім колегам в інших країнах. Ідеологи Франкфуртської школи протиставляють свою теорію справжнього марксизму – радянському марксизму-ленінізму (який, на їхню думку, не відповідав нашому часу, не спроможний був дати “критику розвинутого індустріального товариства” і притримувався ряду “застарілих догм”). Перше, що пропонують зробити неомарксисти – це відмовитися від положення марксизму про всесвітню-історичну роль пролетаріату в якості суб'єкта соціалістичної революції і могильника капіталізму. Це судження Маркузе обґрунтовує тим, що найважливішою особливістю високорозвиненого індустріального суспільства є поповнення робітничим класом цього товариства, у результаті маніпулювання потребами і свідомістю робочих мас із боку панівних класів. Маркузе висунув поняття “одномірної людини” – особистості, що орієнтується на деформовані сучасним капіталізмом потреби, конформіста, що втратив критичне відношення до дійсності. При пануванні “одномірної свідомості” “одномірна людина” цього товариства не спроможна ні виробити, ні навіть сприйняти ту революційну соціалістичну свідомість, що, відповідно до марксизму-ленінізму, є неодмінною умовою і передумовою пролетарської соціалістичної революції. Друге – суб'єктом революції можуть стати лише ті, хто ще не став рабом “одномірної свідомості”. До них вони відносили расові, національні і релігійні меншості США; критично мислячу інтелігенцію і студентство капіталістичних країн; відсталі і злиденні народні маси “третього світу”. По-третє, у відповідність із судженням Маркузе, соціальній революції повинні передувати “революція людини” (його велика відмова брати участь у грі капіталістичного споживчого товариства, відмова визнавати своїми ті потреби, що індустріальне товариство нав'язує усім), відмова від “одномірної свідомості”, що нав'язується кожному засобами масової інформації, від тих норм пануючої моралі, що інтегрують людей у це товариство і, нарешті, індивідуальний бунт кожного, хто за допомогою розуміння справжнього марксизму розгадав підступний, що прикривається демократичними правилами гри механізм буржуазного панування. Дані основні ідеї, сформульовані особливо чітко Г. Маркузе, одержали філософське і соціологічне обґрунтування в працях і інших теоретиках Франкфуртської школи, що також підтверджували споконвічність непереборності протилежності між первинно вільною самосвідомістю індивіда і нав'язаними йому формами суспільної свідомості, у яких протікає реальне існування його “я”. Одним словом, протилежність між людиною і товариством виводиться з протилежності між вільною самосвідомістю “я” і нав'язаним цьому “я” суспільною свідомістю. Неомарксисти підтверджували, що знайшли єдиний ефективний – третій шлях, між еталітаризмом, споживчим західним товариством і реально існуючим соціалізмом. Для цього, на їхню думку, треба покінчити зі збільшенням еталітаризму і більше займатися морально-політичним просвітництвом мас у дусі ідей неомарксизму. Третій шлях неомарксистів, по суті зводиться до моральної і культурної революції, що скасувала ідеалістичну систему лібералізму, що розклалася, і замінила б її новою культурно-ідеологічною надбудовою зі здоровою життєстверджуючою етикою. Така революція дала б, на їхній погляд, західному товариству новий подих. Також неомарксисти припускали підсилити місіонерську роль католицької церкви для морального і духовного відродження, у результаті чого, повинен відродитися вплив раннього християнства і західноєвропейські народи знову піднімуться на духовну висоту. У тому числі, однієї зі своїх ідей вони висували навчання про “культурну боротьбу” або “культурну війну”, стверджуючи, що здавна існує культурна модель товариства, що, починаючи з епохи раннього християнства, поступалася місцем теперішньої ідеології, але зараз ця модель у відновленому вигляді, покликана знову зайняти своє місце у світі. Неомарксисти закликають народи “не відрізати себе від загального”, “підвищувати багатство людини”, “поглиблювати свій власний геній” і т. п. Розвиваючи свої ідеї, неомарксисти пішли шляхом соціологічної редукції і критики усіх без винятку загальнофілософських категорій, включаючи поняття і закони формальної логіки. Філософські, загальнонаукові, формально-логічні поняття розглядалися ними, як віддзеркалення бажань суспільних сил, що живуть за рахунок придушення несвідомих потягів індивідів. Вони переглядають протилежність між такими філософськими поняттями, як “влада”, “авторитет”. За всіх часів і всюди, заявляють вони, існувала і буде існувати певна “воля до влади” (монархія, диктатура... ) і вона використовує такі знаряддя підпорядкування, як панування, мова, філософія. Існують і об'єкти її насильства. Неомарксисти прийшли до висновку, що вся історія людської культури була історією зростаючого “божевілля” людства, що почалося в той момент, коли індивідуальність протиставила себе суспільству. Розколене в такий спосіб товариство, протиставило себе природі, а кожний людський індивід почав протиставляти своє духовне Я власним тілесним потягам. Так у “Діалектиці просвітництва” М. Хоркхаймера і Т. В. Адорно, відбувся розкол на суб'єкта й об'єкт “Я” і “Не-Я”, раціональне й ірраціональне, свідоме і несвідоме. Лінія цього розколу пройшла як через кожну особистість, так і через усю людську культуру, привівши до роздвоєння особистості і культури, тобто до психічного захворювання, свого роду шизофренії. Фіналом же цієї хвороби став результат, у суті якого розкрилася таємниця всієї європейської історії, європейської культури. Таким чином, відповідно до неомарксистів, історія є процесом зростаючого божевілля – перемогою “затьмареного розуму”. На думку неомарксистів, в основі усіх вихідних, споконвічних філософських понять теорії пізнання, лежить механізм опредмечування, фетишизації результату всякої людської діяльності, у тому числі розумової і пізнавальної. Іншими словами, те, що філософи починаючи з античності, приймали і дотепер приймають за “абсолютне перше”, “споконвічно дане”, завжди розкривається при правильному підході, як результат соціально обумовленого “опердмечення” і пов'язаної з ним “фетишизації”. До ідейних джерел Франкфуртської школи, що вплинули на формування її теорій, які стосуються “неомарксизму”, відноситься фрейдизм. Загальні положення фрейдизму або неофрейдизму, зводяться до наступного: історичний матеріалізм недієздатний дати прийнятне пояснення поведінці кожної окремої людини і тому потребує в доповненні ідеями фрейдизму; у підсвідомих мотивах поводження людини відбувається невпинна боротьба основних інстинктів, еросу й інстинкту смерті (танатоса), але людина в боротьбі з навколишнім природним і суспільним середовищем змушена придушувати, а потім перетворювати прояв інстинктів, підсвідомих мотивів і керуватися “принципом реальності”; необмежене задоволення початкового інстинктивного прагнення до насолод небезпечне для життя людини в товаристві, і тому він примушений “принцип задоволення” підпорядкувати “принципу реальності”. Викладений Маркузе “принцип реальності” перетворюється в умовах “високорозвиненого індустріального товариства” у “принцип продуктивності” або “економічної продуктивності”. Також до теоретичних джерел Франкфуртської школи належить і гегелівська діалектика, або, точніше кажучи, її своєрідна негегел’янська інтепретація (наприклад: робота Г. Маркузе “Онтологія Гегеля й основоположення теорії історичності”, його ж книга “Розум і революція. Гегель і виникнення теорії товариства”; ряд робіт Адорно, присвячених філософії Гегеля). До кінця 40-х років, завершується перший період історії Франкфуртської школи і її “критичної теорії”. У 1953 р. ректором Франкфуртського університету був обраний Хоркхаймер, а Адорно очолив Інститут соціальних досліджень при цьому університеті. Під керівництвом Хоркхаймера, Адорно, Поллока починає створюватись друге покоління Франкфуртської школи. У цей час в умовах заборони Комуністичної партії Німеччини і переслідувань будь-яких проявів марксизму-ленінізму у ФРН ідеї Франкфуртської школи вийшли за межі Інституту соціальних досліджень і стали ідеологією лівого студентського спрямування. Серед учнів Хоркхаймера й Адорно насамперед слід зазначити Альфреда Шмідта, який написав в 1957-1960 р. докторську дисертацію “Поняття природи в навчанні Маркса”. А. Шмідт намагався подати свою інтерпретацію робіт молодого Маркса, використовуючи опубліковані в 1953 р. у Німеччині рукописи Маркса 1857-1859 р. Проте під впливом робіт Корша, Мерло-Понти і Сартра, він повернувся на традиційні, характерні для Франкфуртської школи позиції інтерпретації філософії Маркса. До початку 70-х років А. Шмідт, тепер уже професор філософії Франкфуртського університету, спеціалізується на критиці філософії Марксизму-ленінізму, ставши таким чином, продовжувачем неомарксистської теорії Франкфуртської школи. У 60-і роки Франкфуртська школа набуває ще більшого впливу, що більшою мірою залежить від загальнодемократичної хвилі, яка прокотилася в цей період найбільш розвинутими країнами Заходу. До середини 60-х років неомарксистський рух сформувався в США – як рух за громадянські права і проти війни у В'єтнамі, у Франції – проти голлізму і за університетську реформу, у ФРН – проти надзвичайних законів і за корінну перебудову всієї системи навчання. І скрізь крайню тенденцію цих рухів представляли “нові ліві” екстремісти. “Нові ліві” 60-х років усвідомлювали свої цілі і задачі в неомарксистських поняттях, але незабаром спеціалізація в області культури, сприяла тому, що спрямування “нових лівих” швидко спрямувалося шляхом “культурної революції”, точніше, революції проти культури. У релігійно-філософській області, неомарксизм сприяв посиленню антирелігійних тенденцій. У релігійно-етичній області сприяв подоланню пуританського ригоризму в сфері взаємовідносин між статями, а також принципів протестантської етики й індивідуальної праці й особистої відповідальності взагалі. Що стосується американського неомарксизму, то йому не вдалося досягти такої міри інституціоналізації, якої досягла Франкфуртська школа. Він існував, як напрямок розвитку сучасного американського громадського життя. Однієї з найбільше характерних рис американського неомарксизму, є його чітко виражене соціологічне забарвлення. Цьому великою мірою сприяли Ч. Р. Міллз, А. В. Гаулднер, Л. Левенталь та ін. Американський неомарксизм надає великого значення проблематиці соціології культури. Про це свідчить робота чи не найвизначніших його представників. Сюди відноситься одна з найбільше відомих робіт Ч. Р. Міллса – “Соціологічна уява”, що являє собою інтелектуальний заповіт автора молодим соціальним дослідникам. У ній – не тільки критичний аналіз основних напрямків у соціологічній науці, а також позиції Міллса щодо основних проблем суспільного розвитку, формується ряд найбільш важливих задач, що виникають як перед товариством у цілому, так і перед соціальними науками й у першу чергу перед соціологією. Інше найважливіші поняття соціальної теорії – “нація-держава”. “Нація-держава” тепер є пануючою формою світової історії; саме “нації-держави” формують, різною мірою й у різних формах, “цивілізації” і континенти світу, стадії їхнього розвитки і ступінь їхнього росту – основні проблеми світової історії. Саме в рамках тієї або інший “нації-держави” сьогодні організовані політичні і військові, економічні і – що особливо істотно – культурні інститути. Також Міллс говорить про “дві культури” – культуру наукову і культуру гуманістичну. Наукова культура уособлюється природничих науках, що ж стосується гуманістичної культури, – її субстратом, є література. Одним із фундаторів американської соціології, вважається П. Сорокін, що зробив серйозний вплив на розвиток буржуазної соціології XX ст. Соціологічні роботи Сорокіна відкрито були спрямовані проти радянської влади, проти марксистської теорії (стаття “Вплив війни на склад населення, його властивості і громадська організація”), у них відзначалася незавершеність і застарілість марксизму. Сорокін виділяє три основних типи культури: почуттєвий (sensate) – у ньому переважає безпосередньо почуттєве сприйняття дійсності; ідеаціональний (ideational), у якому переважає раціональне мислення; ідеалістичний (idealistic) – тут панує інтуїтивний вид пізнання. Кожна система “істин” втілюється в праві, мистецтві, філософії, науці, релігії і структурі суспільних відносин, радикальне перетворення і зміни яких відбуваються в результаті війн, революцій, криз. Кризу сучасної “чуттєвої” культури Сорокін пов’язував із розвитком матеріалізму і науки і вихід з нього бачив у майбутній перемозі релігійної “ідеалістичної” культури. У роботах Сорокіна мова йде про кризу “світу по-американськи”, яку намагаються видати за єдино вірну систему цінностей. Довгі роки Сорокін намагався не тільки описати всеосяжну кризу світової цивілізації, але і знайти вихід, створити нову систему духовних цінностей, без котрої вчений вважав людство приреченим. Такими спробами стали створення системи інтегралізму, роботи в області творчого альтруїзму.