Демокріт (V—IV ст. до Р.Х. ). пов’язував виникнення мови із способом життя первісних людей і їх потребами. Голос їх спочатку був нечленороздільним танезмістовним, але поступово вони перейшли перешли до членороздільних слів, встановивши один з одним символи для кожної речі, і тим самим створили засіб для висловлювання стосовно всього. Хоча Платон вустами Сократа назвав грубим твердження про договір між людьми іменувати так чи по-іншому речі. Договірна гіпотеза, що передбачає природну, на основі людських потреб, появу імен більш співзвучна матеріалістичному світобаченню. І вперше вона була сформульована за століття до платонівського "Кратіла" цим знаменитим філософом античності. Роздуми Демокріта легко пояснюють різноманіття мов і племен. Так як люди складали слова випадковим чином (а не згідно "природи речей"), в різних людських об’єднаннях утворювались різні мови. Обєднання людей, розкидані по всьому світу, поклали початок різним племенам з їх "різнозвучними" мовами. Епікур і епікурейці, продовжуючи традицію Демокріта, внесли свої уточнення в договірну теорію. Епікур, наприклад, вважав, що перш, ніж племена встановили позначення речей, в них розвинулись особливі способи видихання повітря. Справа в тому, що оточуючі речі та місцевість сильно впливають на людську природу. Особливі враження, які люди різних племен відчувають, викликають особливе видихання повітря, що й призвело до появи різних мов, а не просто випадковість встановлення імен, як вважав Демокріт. Однак просте видихання повітря виявилось поганим засобом "взаємоповідомлення", так як воно було двохзначним и недостатньо стислим. Щоб позбавитись від цих недоліків, люди племен "спільно і свідомо встановили особливі позначення"; цю аргументацію Епікура можна назвати першим в історії філософії зверненням до процесу комунікації. Крім слів, встановлених для речей, люди винайшли слова для абстрактних понять або таких речей, які неможливо сприйняти, наприклад, атоми. Вже епікурієць Діоген з Еноанди (II ст. н. е. ) виступив з різкою критикою ідеї "встановлення імен". Той доказ, який Платон мав на увазі в роздумах Сократа (встановитель імен повинен був би спочатку пізнати суть всіх речей, а потім створити всі імена, що неможливо), Діоген виказав явно: по-перше, до встановлення імен не було ні звуків, ні букв и створювати імена не було з чого; по-друге, неможливо одному зібрати таку кількість імен, а якщо він і збере, то "смішно навчати людей слів, доторкаючись указкою до кожної речі, і приговорювати, що це нехай азивається камінь, то — дерево і т. д. ". Глибокі роздуми висловлює і інший епікурієць — Лукрецій Кар ( 98—55 до Р. Х. ), поет і філософ-матеріаліст, автор знаменитої поеми "Про природу речей", де висувається атомістичне вчення. Він, як і Діоген, критикує "встановлення імен". Як на думку Лукреція могла виникнути мова? Він першим висуває гіпотезу, яку згодом було названо емоційною. Виражати назву предмета заставила людину потреба в спілкуванні, задоволенням якої послугували мова й голос. Враження людини від речі викликаються не просто тим, що людина побачила, а "усвідомленням властивостей, корисних для неї. Звідси зрозуміло, що людина емоційно сприймала корисні і некорисні властивості. Як і в Епікура, в Лукреція людська мова, перш ніж бути створеною людьми, пройшла деякий попередній, "фізіологічний" етап – етап емоційних криків, які пов’язувались з враженнями від речей що впливали на людину і ставали їх позначеннями. В подальшому люди самі почали "конструювати" імена відповідно до вражень. Методи такого "конструювання пропонує Сократ в "Кратілі", коли будує свої етимології и виводить перші імена. Після давньогрецької філософії інтерес мислителів до проблеми походження мови різко впав через домінування в науці богословських, частково біблейських, уявлень. Однак епоха Просвіти, розцвіт якої припадає на XVIII ст., відродила знову цю проблематику. Особливо багато уваги приділили їй французькі просвітителі. Відхід від теологічного поняття про богоданність мови відбувався поступово. В XVII — поч. XVIII ст., коли в Німеччині у відповідь на питання Берлінської академії про походження мови багато мислителів ще відстоювали ідею чуда, в Франції почали лунати голоси матеріалістично мислячих вчених на користь людського природного витоку мови. Це була епоха першої промислової революції, поширення книгодрукування (перший друкарський станок И. Гутенберга — XV ст. ), механічного ткацького станка і парової машини (XVIII ст. ), то була епоха антифеодальної, буржуазної просвіти з сильним вибухом інтересу до людської природи, її можливостей і прав. На зміну ідеї про чудодійне походження мови прийшла ідея винайдення її людьми. Подібно до того, як вони придумали колесо і порох, друкарський станок и парову машину, так вони винайшли мову. Один з попередників просвітителів XVIII ст., Томас Гоббс (1588—1679), англійський філософ-матеріаліст, великий прибічник теорії суспільного договору, так роздумував про значення мови: значення книгодруку — цього розумного винаходу— значно менше, ніж значення писемності. Але най благородніший винахід —це винахід мовлення. З її допомогою люди реєструють в пам’яті свої думки і повідомляють їх один одному для взаємної користі і приємного спілкування. Вживаючи перші назви, люди отримали можливість формулювати перші істини. Так, коли їм "прийшло в голову" давати різні назви однієї й тієї ж речі, вони могли вже висловити справжнє речення: "людина є жива істота". П’єр Луї Мопертюі, французький математик, фізик і філософ (перша половина XVIII ст. ), більш розгорнуто, ніж Т. Гоббс, розробив ідею придумування мови людьми. В "Дисертації про мови" він відзначає три етапи становлення мови. Перші люди виражали свої прості потреби за допомогою деяких жестів і криків, яких було достатньо для спілкування. Потім із збільшенням потреб до цих природних жестів і криків люди надумали приєднати умовні крики и жести, що зробило першу мову об’ємнішою. Пройшло багато часу, перш ніж наступив третій етап формування мови, коли способи вираження стали незалежними від жестів і тонів криків. Люди помітили, що можна обійтись при спілкуванні без рухів тіла і напруження гортані, що ці складні дії можна замінити простими "ударами" язика і губ. Відчувши вигоду цієї мови, народи зберегли її, і так виникло слово. Французький філософ-просвітитель Етьєн Конділяк (1715—1780) положив в основу своєї точки зору на походження мови ідею взаємодопомоги людей и виникнення слів з їх природних криків. Люди, ніби закинуті в світ (Кондильяк в своєму "Досвіді про походження людського пізнання" (1746) обігрує ситуацію дітей які вижили після всесвітнього потопу), співчували один одному і звертались за взаємодопомогою. Заклики за допомогою і її надання виражались криками які пов’язувались із сприйняттям предметів що викликали їх. Крики супроводжувались жестом або дією, які уточнювали сприйняття і значення крику. Звичка пов’язувати ідеї з довільними знаками вилилась в те, що почали використовувати природні крики в якості елементів нової умовної мови. Визнаючи існування "ідей чуттєвих" і "ідей абстрактних", він останні вважав результатом "сумування" перших. Ідеї чуттєві утворюють практичні знання, а абстрактні — теоретичні. Перші несвідомі і виникають поза мовою. Слова, будучи знаками ідей, являються знаряддям теоретичного знання. Витоки мови, на думку Ж. -Ж. Руссо, видатного французькогописьменника і філософа XVIII ст.. лежать в несвідомих, стихійних діях людей, перш за все в емоційно-естетичних переживаннях і їх вираження голосом. Поділяючи потреби на первинні (наприклад, в їді) і моральні, що викликають певні пристрасті. Ж. -Ж. Руссо вважав, що перші роз’єднують первісних людей (збираючи плоди вони ніби конкурують між собою), а другі з’єднують. Ці моральні пристрасті — любов, ненависть, співчуття, гнів — і викликають перші довільні звуки — "природні вигуки". "Дикі" люди, як і всі стадні тварини, жили в тісному колі і у них були свої засоби спілкування своя мова". Згодом, на думку Ж. -Ж. Руссо, по мірі того, як люди все більше зближались між собою, і на основі особливої "здатності до досконалості " їх поняття стали поширюватися і примножуватися, вони почали шукати інші знаки. Такими знаками для предметів, видимих для ока і простих для зображення, стали жести, а для тих, які "вражали" слух, —наслідувальні звуки. Тут велику роль зіграла наслідувальна дитяча мова. Більш того, дитина, яка прагнула виказати матері свої бажання, був творцем мови, використовуючи жести і звуконаслідування. Наступний етап — заміна жесту артикуляцією голосу. Якщо емоційні вигуки — віт природи людини, а звуконаслідування —від природи речей, то голосові артикуляції — чиста умовність. Вони не могли виникнути, вважає Ж. -Ж. Руссо, без спільної згоди. Руссо другий етап походження мови (жести і звуконаслідування) не розглядав як етап, на якому здійснюється спілкування, а жест і звуконаслідування у нього —засоби самовираження, а не передачі інформації. Ж. -Ж. Руссо в "Трактаті про походження мови " (1761) детально описує свої уявлення про характер первісної мови. Це перш за все мова образна, поетична, першими вираженнями були тропи, а власний зміст слів було знайдено згодом. Люди спочатку говорили, швидше співали в поетичній формі, а потім вже навчились мислити. Він перший, хто розвинув ідею етапності походження мови, виказав думку про те, що перші слова мали зміст речень, т. б. що першими словами були речення — комунікативні одиниці, і поставив питання про способи переходу від жесту до членороздільного звука. Ще одну оригінальну, але не зовсім точну думку виказав Руссо, на якій хотілось би зупинитися. Перші слова означали індивідуальні предмети, були іменами власними. Один дуб, вважав Руссо, отримав свою назву, а інший — свою, і пройшло багато часу, перше ніж люди помітили щось спільне між ними. Це і виявилось джерелом однакових імен — синонімії. Ідею Руссо підхопив і розвинув А. Сміт. В своїй роботі "Роздуми про походження і формації мов" (1759). Якими за степенем загальності могли бути перші слова? Могли б вони бути власними іменами, т. б. одиничними? Чи треба було давати кожному своє ім’я чи краще придумати загальне? Тут ми повинні виходити з того, що мова чутливо реагує на потреби спілкування. Якщо деякий об’єкт (предмет, явище, людина) значуща для спілкування, то рано чи пізно мислення виробляє для нього спеціальне позначення. В іншому випадку він або зовсім не позначається, або позначається описово, т. б. комбінацією різних слів. Вповні можливо, що перші імена (вичленовані із слів-речень) були іменами власними, але означали вони не предмети, а людей або їх групи, так як розрізняти і повідомляти будь-що їм і про них було життєво необхідно. Назви предметів, однакових з точки зору потреб людей, швидше всього, були зразу ж узагальненими і визначеними щоб відокремлювати їх від других предметів. Видатний філософ і психолог другої половини XIX ст. В. Вундт в своїй концепції врахував передові віяння і фактичні дані мовознавства, психології і етнології. За Вундтом, мова утворюється не довільно і несвідомо. Слово, як і інша інстинктивна дія, виникає з "інстинктивного побудження". На початковому етапі утворення слово – суб’єктивний продукт внутрішнього руху, и виражає воно не саме уявлення про предмет, а те, як це уявлення підсвідомо діє на внутрішній світ людини. В. Вундт поставив перед собою завдання співставити і зв’язати три плани людської поведінки: фізичні дії (пантоміма), психічні рухи (почуття і думки) і мовна поведінка. "Мімічні рухи" можуть бути трьох видів: рефлекторні, вказівні і зображувальні. Рефлекторні рухи виражають почуття, і в мові їм відповідають перші слова –займенники; вказівні жести передають уявлення про наявні предмети; зображувальні дії відтворюють обриси відсутніх предметів. Другий і третій типи пантоміми лежать в основі перших словесних коренів. З розвитком мови роль пантомімічних рухів спілкування зменшується. Але Вундт далекий від розуміння того, що мова виникла у відповідь на потребу в спілкуванні, викликану зовнішніми факторами. Він зосереджує свою увагу на психічних рухах внутрішнього світу індивіда. Витоки мови лежать в яскравих ознаках признаках (предикатах) предметів. Такими ознаками являються перш за все якості, які сприймаються органами чуття. Так, сонце може бути спершу тільки теплим и сяючим, і ці "обширні уявлення " – предикати – и лягають в основу його назви – кореня. Як тільки виникає уявлення – предикат, зразу ж інстинктивно з’являється звук, який його позначає. Перші судження обходились без підметів, вони представляли собою одні предикати (безособові речення). Думка Вундта про предикатні судження в подальшому знайде собі уточнення і розвиток в працях багатьох лінгвістів і стане основою концепції винайдення мови людьми, згідно з якою спершу було не ім’я і не слово, а слово –речення. Коли розвиваються и виділяються в мисленні загальні уявлення і абстрактні ознаки, слово перетворюється в символ, и значення його складових елементів вже не беруться до уваги. З таких слів–символів і утворюються інфлективні мови зі складною граматикою. Оскільки перші етапи мови сильно залежать від умов життя народу, постільку число перших мов було безкінечним. Подальший їх розвиток пов’язаний з властивостями їх народів. Великий інтерес до виникнення і розвитку мови виявив відомий німецький філолог Л. Гейгер (1829—1870). Свої ідеї виклав у роботах "Походження мови" і "Походження і розвиток людської мови і розуму" [3]. В основі формування мови лежать не почуття, що зв’язують образ предмета і звук і не звукові враження від предметів (ономатопоетична теорія), а зорове сприйняття, як вважає Л. Гейгер. Зі всіх зорових сприйняттів найсильнішим було сприйняття людських рухів. З другої сторони, вимовляння людиною звука обов’язково пов’язано з мімікою лиця, по крайній мірі з "жестом" рота, і легко спостерігається співбесідником. Цей "жест" відображає звук, а звук — свій жест. Цей двоєдиний об’єкт мови пов’язується з враженням від дій (немімічних) і починає їх позначати. Поступово звук звільняється від міміки і вже самостійно позначає дію. Ця мімічна мова була достатньо виразною, щоб люди могли без попереднього договору розуміти один одного. Сама по собі ідея дії, що лежить в основі походження мови, звучить вповні сучасно, але розгортається вона у Гейгера односторонньо і прямолінійно.