Важливою галуззю сучасного філософсько-епістемологічного дослідження релігії є проблеми виправдання і раціональності релігійних вірувань.

Річ у тім, що в філософській дискусії стосовно релігії довший час пріоритет мали проблеми смислу релігійних висловлювань. За останній час ситуація міняється. Проблеми смислу мови вже не займають такого помітного місця в філософії релігії, і епістемологічна проблематика виходить на перший план при філософському вивченні релігії.

“У рамках проблематики раціональності релігійних вірувань можливі дві основні позиції, які стосуються філософсько аргументованого сумніву і заперечення правомірності цих вірувань з точки зору розуму і в філософському підтвердженні співпадання релігійних вірувань щодо прийнятих стандартів раціональності” [4, 73].

“Можна виділити два основних моменти в філософсько-епістемологічному співставленні релігії та науки. По-перше, це співставлення має форму уподібнення релігії науці, а не навпаки. По-друге, воно переслідує апологетичні цілі” [4, 75].

Ян Барбур в книзі “Міфи, моделі і парадигми” співставляє науку та релігію. Він підкреслює, що відношення і науки, і релігії до реальності можна охарактеризувати як “критичний реалізм”.

“Критичний реалізм” уникає, з одного боку, “наївного реалізму” та “інструменталізму” – з другого. Наївний реалізм не потрібний, оскільки моделі не є “буквальними картинами” реальності, а історія науки характеризується зміною парадигм.

У викладенні Я. Барбура релігія являє собою майже як наука” [4, 77].

Дерек Стейнсбі впевнений у наявності “взаємозалежності філософських ідей в науці і релігії”, в тому, що фундаментальності питання і в науці, і в релігії носять філософський характер” [4, 79].

<span
 >Усі розглянуті концепції намагаються наблизити релігію до науки. Релігія повинна бути в результаті аналізу як спосіб відношення до буття. При цьому науковий метод береться в тому вигляді, в якому його реконструює сучасна філософія науки, а не у вигляді конкретних методів, які використовуються в науках.

Найбільшим прихильником концепції базисності релігійних вірувань вважаються Алвін Плантінга.

Він говорить про те, що його як християнина тривожать три обставини:

  - існування деяких видів зла;
  - той факт, що деякі достойні люди не визнають віри;
  - труднощі з пошуком доказів на користь існування Бога.

“Він підкреслює, що в сучасному світі “багато що є ворожим вірі” [4, 82].

Ці позиції Плантінга називають “класичним фундаменталізмом” [4, 82].

“Прихильники автономії релігійних вірувань розрізняються в залежності від того, як розуміється така автономія.

Автономія релігійних вірувань може отримувати і філософсько-екзистенціалістське обґрунтування. Коли проголошується, що релігійна віра це “відповідь” “всієї людини, особистості в її “тотальності” на екзистенціальну ситуацію, то це є утвердження автономії релігійної відповіді і відповідно релігійної віри” [4, 86].

Отже, вагоме місце у духовному житті ХХ ст. належало релігійній філософії, яка, певною мірою ніби отримавши “друге дихання”, продовжувала розглядати людину у невід’ємних зв’язках із Богом, Абсолютом та наполягати на її особливому всекосмічному призначенні.