Поняття “самотність” є ключовим для означення проблеми людського існування.

Самотність - це не те, що можна побачити, це те, чого не можна не побачити.

В цьому явищу зараз приділяють багато уваги філософи, соціологи, психологи, медики... За останній час вийшли збірники статей і монографії, які є результатами наукових досліджень самотності як соціально-психологічного феномена. Досліджується медичний аспект цієї проблеми. Філософ А. І. Титаренко достатньо обґрунтовано стверджує, що в ХХ столітті “проблема самотності отримала небувалий по значенню філософсько-етичний статус: в ній побачили один з вічних, рокових джерел не тільки трагічної безнадії існування людини, але і ходу всієї історії. ”

Точне визначення самотності дав соціолог І. С. Кон, назвавши її “багатообразною”. Хоча це, звісно, не точне наукове визначення, а скоріше метафора, що виражає теперішнє безсилля раціонального пізнання перед даним феноменом.

Було показано, що філософське дослідження феномену самотності вимагає розглядати його у різних вимірах людського буття. Аналіз наукової літератури дозволив виділити й проаналізувати індивідуальну та колективну форми внутрішньої самотності.

Вихід за межі внутрішньої самотності можливий лише у внутрішній комунікації. Під внутрішньою комунікацією можна розуміти таку комунікацію, що торкається глибинних смислових орієнтацій і має вільний характер.

Внутрішня самотність по-різному виявляється в екзистенційно-особистісних вимірах людського буття. У буденному бутті людини вона виступає як нудьга, у граничному бутті людини виявляється у формах: “туга”, “закоханість”, “жах”, “відчай”.

Вивчення феномену самотності не можна вважати завершеним. За межами даної роботи залишився цілий ряд проблем. Тому існують перспективи подальших досліджень.