Наприкінці ХХ століття не можна не визнати, що теоретико-філософська інтерпретація будь-яких феноменів людського буття потребує детального аналізу тих мовних засобів, якими дослідник буде користуватися на протязі такої інтерпретації. Проблема концентрується передусім у запитанні: яке ключове поняття дослідження нам обрати у стихії української філософської мови? Адже від вибору ключового поняття дослідження значною мірою залежить коректність цього дослідження.

Це прекрасно висловив Олександр Потебня, який пише: «Удосконалення думки можливе лише завдяки її оприлюдненню… Немає мови без розуміння, та розуміння можливе лише завдяки словам» [30].

Однак мова виступає не просто інструментом філософського дослідження, інтерпретації та опису феноменів людського буття, вона є стихією, в яку треба зануритись для того, щоб прислухавшись до неї, підкоритися її силі.

<p
 >Отже, якщо ми визнаємо за мовою статус «будівлі Буття» (М. Гайдеггер), ми повинні почути і побачити у стихії мови ті онтологічні передумови, з усвідомлення яких повинне початися будь-яке філософське дослідження.

Однак людина переживає та відтворює світ і своє буття у світі не у мові взагалі, а у конкретній мові – мові тієї чи іншої нації. «…Начала, що розвиваються життям окремих мов та народів, різні й незамінні одне іншим…» [31], - пише О. Потебня.

Тому нашим завданням буде прояснення онтологічних коренів понять нашої роботи в українській мові. Ситуація ускладнюється тим, що за певних причин українська філософська мова є нерозробленою; її розгортання потребує звернення до українського буття та до буденного і літературно-художнього вимірів української мови, що відображають і творять це буття.

Слід зазначити, що у процесі розробки української філософської мови з необхідністю буває не тільки використання тих чи інших мовних конструкцій, але й створення їх. Адже «мова в такій же мірі є витвір однієї особи, як і народу» [32].

Необхідність творення – актуалізації мови у стихії філософствування – як умови відкритості національного буття і взагалі людського буття – висловив Мартін Гайдеггер: «Мова є будівля буття. В будівлі мови живе людина. Мислителі та поети – хранителі цієї будівлі. Їх варта – здійснення відкритості буття, наскільки вони дають їх слово у своєму мовленні…» [33].

Головна проблема нашої роботи є проблема екзистенційної відокремленості людини від самої себе та інших людей на шляху набуття самототожності. В яких поняттях української філософської мови коректно обміркувати таку проблему? Використання поняття “самотність” начебто не викликає сумнівів. Але словники поруч із словом “самотність” ставлять ще “самота”, “самітність” та “одинокість”. Яке із них обрати? В чому різниця між ними? Відповідь на ці питання виходить за межі лише філософії і потребує філософського та екзистенційного наповнення.

На нашу думку ці поняття дуже близькі по смислу, однак не є синонімами. Більше того, вони виражають різні реалії людського буття.

Українське слово “самотність” глибинно пов'язане з більш вкоріненими у безпосередність буття і, напевно, більш давніми словами “самота”, “самотина”.

Самота є стан трагічної викинутості з людського буття. Це перебування віч-на-віч із Долею під тиском зовнішніх обставин – смерть близьких, стихійне лихо тощо. Та на відміну від самотності, самота є зовнішньо-екзистенційний стан, вона не обирається вільно, вона ще не є дійсним фактом самобутності, а тому не доступна для само-рефлексії.

Самота виступає ситуацією, з якої хочеться піти, втекти. Її хочеться зректися. Значною мірою ми переживаємо її як зовнішню нам. Тому ми перебуваємо на самоті.

У самотності неможливо перебувати. У ній можна лише бути. І бути можна лише у самотності, а не на ній. На відміну від самоти, самотність є буттєва межа людини. Вона є стан, ситуація, яку наша мова вловлює через категорію буття, а не перебування. Людина, що знаходиться у самотності, несе в собі усталеність та глибинну усвідомленість, якої ще немає у людини на самоті. Тому самотність є усвідомлена та внутрішньо-екзистенційно поглиблена самота.

Самотність виражає буття людини самої по собі, яке наповнене стражданням, в результаті відчуження від себе та роду, втрати та пошуку самототожності, а тому є надзвичайно екзистенційно напруженим станом і ситуацією.

Слово “самітність” органічно-буттєво тяжіє до слова “самість”. Однак це є ілюзорне набуття самості, набуття поверхнево-егоїстичне. “Самість”, очевидно, таке буття людини самої по собі, в якому відбувається певне з'єднання із собою, тому страждальний момент тут послаблений, на перший план виходить навіть насолода від самототожності; та ця насолода по суті своїй є нарцисичною. Тому у своїх найбільш завершених формах самітність стає самототожністю та самотністю, які виступають лише зовнішніми.

У слові “самітність” не відчувається трагічно-екзистенційна глибина, яка промовляє із безодні слова “самотність”, де сама буква “о” нагадує колодязь. Саме у слові “самотність” українська ментальність виражає поривання до екзистенційно розгорнутого буття, яке кінець-кінцем може вийти за межі егоцентричної “гармонії” самототожності та самозамкненості, що є властивою для самітності. До певної міри можна стверджувати, що самітність – це егоцентрично подолана самотність. Якщо самітність веде до індивідуалізації людського буття з її відокремленням, відособленням та самооб'єктивацією, то самотність приводить персоналізації людини з такими її характеристиками як самотворення та співтворення. Персоналізація, що виступає можливою тенденцією самотності, включає у себе індивідуалізацію – відокремлення як частковий, а тому конструктивний момент.

Не дивно, тому, що слово “самотність” в українській мові виражає буття суб'єктів, особистостей, тоді як “самітність” досить часто виступає ознакою об'єктів.