Артур Шопенгауер народився у родині данцигського банкіра у 1788 р. Його мати - видатна німецька письменниця Анна Шопенгауер після смерті чоловіка переселилася у Веймар. В її домі часто бували такі відомі люди, як Гете, Віланд, Гримм, брати Шегелі. Глибоко вражений смертю батька, майбутній філософ деякий час займався комерційною діяльністю, яка була йому глибоко огидною.

Вже в юності в його характері виявляються задатки песимізму, які наклали відбиток на його життя та життєву рефлексію. Коли Артуру виповнився 21 рік, він вступив до Геттингенського університету, на медичний факультет, а під впливом Г. Е. Шульца зацікавився філософією. У 1811р. він пересилився до Берліну, де в той час був дуже уславлений Фіхте. Через два роки Шопенгауер випустив свою першу роботу: "Про чотирьохякісний корінь закону достатньої основи". Навесні 1814р. він пересилився до Дрездена, де і була написана головна його робота "Світ як воля і уявлення." (1818). З 1820 по 1831 рр. Шопенгауер працював в Берліні приват-доцентом, а пізніше відмовився від викладацької діяльності і іншу частину життя провів у Франкфурті-на-Майні, де і помер у 1860 р. [7, 23].

Із різнобарвних ниток історично-філософського килима сплелася філософія Шопенгауера, та із різнорідних елементів виникло дуже зв'язне ціле. Його ланками стали романтичний інтуїтивізм в дусі пізнього Шеллінга і Новаліса, надто песимістичний погляд на оточуючу дійсність як на похмуру "юдоль плачу і страждань" (формула Шопенгауера: "наш світ – найгірший з усіх можливих світів" і своєрідна теорія буття, яка проникнута деякою роздвоєністю, схильною до світогляду дуалізму.) Тут зіграли свою роль розміркування Фіхте про те, що світовий суб'єкт "Я", діє і кличе до дій усіх людей. Зіграло свою роль і вчення про сліпе хвилювання "безосновного початку", про що йшла мова в роботах Шеллінга про сутність людської свободи і в філософії Джордано Бруно. Близький образ божественного першопочатку був і у пантеїста Я. Бьоме. Цей першопочаток виявився у нього причетним до зла, що відбувається в світі. Але головну роль в становленні шопенгауерівської системи зіграв вплив з боку філософських традицій – кантівської, платонівської і стародавньоіндійської брахманістської та буддистської.

Шопенгауер відмовився від матеріалістичного варіанту значення “речі в собі” в теорії пізнання Канта, а її агностичне значення (як межі пізнання) послабив і, крім того, він суттєво зблизив чуттєвість і розсудок, стверджуючи цим їхню без свідому ірраціональну єдність. А. Шопенгауер надав розуму функції розсудка, відкинувши його антиномічність та внутрішні протиріччя, які стверджував Кант. В етиці А. Шопенгауер перетворив примат практичного розуму в авторитарність інтуїтивно-вольового початку, який передує будь-якому розуму.

Вчення Платона про вічні та незмінні ідеї Шопенгауер застосував при побудові своєї естетики як теорії виникнення і пояснення значення мистецтва. Буддистські та індуїстські тексти, в яких життя зображалось як страждання, а відмова від страждання як шлях до свободи, теж значно вплинули на творчість А. Шопенгауера [8, 8].