У філософії Шопенгауера з’являються певні труднощі коли він намагається дати відповідь на питання, як співвідноситься воля людей з їхніми тілами. У творі "Про волю в природі" Шопенгауер стверджує, що людська вольова, тілесна, а, отже, і фізіологічна діяльність людей — це одне і теж. Існує тотожність волі і "тіла", так як і те і інше є породженням потойбічної сутності. У другому томі "Світ як воля і уявлення" Шопенгауер назвав тіло людини навіть паразитом цієї потойбічної сутності. Із нерівності тіла і волі людей витікають 2 шляхи розвитку філософської думки:

1-й шлях — мозок, усе тіло людини — це тільки його власне уявлення, аналогічне тому, що все тілесне, матеріальне є продуктом самоспоглядання потойбічного буття;

2-й шлях —протилежний першому і веде до матеріалізму: свідомість є продуктом людського мозку.

Тут виникає одне із тих протиріч, котрі підривають філософську систему франкфуртського самітника. Що таке потойбічна сутність дійсності, яке виступає на поверхню світу уявлень у закамуфльованому вигляді? Будь-яке пізнання тут припиняється, "річ у собі" доступна тільки інтуїтивній здогадці, на котру звичайні люди майже не спроможні, тим більше, що користолюбство затьмарює і деформує їхні без того слабкі пізнавальні можливості. Але людей, здатних до глибокого інтуїтивного прозріння, підштовхнути хоча б до тіні знання про світову сутність може та обставина, що ця сутність є своїм власним провісником. Ця сутність є Світовою Волею, однією і єдиною, хоча в світі своїх уявлень вона виступає у вигляді безмежної різноманітності. Це не кантівська моральна воля, яка обумовлена потойбічною свободою, а позбавлений індивідуальності надоб'єкт, який співпадає із свободою як антиморальним, повним свавіллям.

Ця свобода — ірраціональна і діє як вічне становлення, безцільне прагнення, спроможне породити будь-яке зло. Недарма Шопенгауер в якості історично-філософських аналогій наводить думку давньогрецького філософа Анаксимандра, що різноманітність речей, яка породжується безмежним початком, виявляється таким чином причетною до зла. Посилався він на думку Емпедокла, що одна із двох космічних сил є "Ворожнеча". Апелює філософ і до Якова Бьоме, у якого зла діяльність виступала як необхідний результат саморозкриття світової божественної сутності. Від Бьоме йшов і розгляд Шопенгауером Світової Волі як безпричинного і "безосновного початку", який не має необхідності ні в якому законі достатньої основи [8, 17–18].

Світова Воля – це могутній творчий принцип, який породжує всі речі та процеси, але споконвічно в ній корениться щось хибне, негативне. Вона ніби постійно "голодна", заявляє про неї Шопенгауер. Він антропоморфізує свою теорію буття, і якщо у Парацельса людина виступає як мікрокосмос, то у Шопенгауера космос уподібнюється макроантропосу. Деяка квазібіологічна активність, неясний праобраз потреби виживання, як "сліпе прагнення, темний та глухий клич поза усякою безпосередньою можливістю бути пізнаною", поза усякою планомірністю, але вічно незадоволена і ненаситна — така Світова Воля.

Різноманітними формами процесу самореалізації Світової Волі служать за Шопенгауером всесвітнє тяжіння, магнетизм та інші різноманітні фізичні сили, хімічна схожість, воля і боротьба за існування в органічному світі, тропізми рослин та інстинкти тварин і сильніший із останніх — харчовий і статевий інстинкти, а потім — афекти людей, їх мстивість і любов до влади. В концепції Шопенгауера існує думка, що утілюючись у різноманітності процесів і подій, Світова Воля як "річ в собі" виявляється зовсім не річчю: надоб'єкт, який осмислюється розумом не є річ і далеко не в собі; так як воля виявляє себе інколи в дуже яскравих, красномовних формах. Але і це не все: виявляючи себе в собі, вона також ненавмисно маскує себе тим, що в її виявах все більше виступає риса, яка не притаманна її бажанням, прагненням і поривам. В своїх проявах вона все більше страждає і відчуває себе нестерпно нещасливою.

Чому все це відбувається? Тому, що чим більше досконалий, свідомий рівень виявлень Світової Волі досягається, тим більше жорстокого для неї самої і при цьому морально-негативного характеру вони набувають. Чим більше розвинуті в інтелектуальному і емоційному відношенні люди, тим сильніше їх моральний комізм і страждання. Соціальне життя проникнуте обмеженим розумом та вульгарністю, заздрістю та лицемірством.

Шопенгауер вважав, що Світовій Волі притаманна "безглуздість", вона позбавлена змісту і веде себе зовсім абсурдним чином. Світову Волю не цікавить ні минуле, ні сучасне, ні майбутнє. А події історії, що відбуваються в часі і в просторі, позбавлені зв'язку і значення. Потік подій у часі - це барвиста зміна одних випадкових подій іншими, схожа на вереницю хмар на небі у вітряну погоду. Довічна турбота і постійна невпевненість пронизує усе існуюче. Незадоволення і тривога ніколи не залишають людей в їхніх суєтних пошуках, сподіваннях і розчаруваннях.

Шопенгауер уявляв собі процес подій, що відбуваються, наступним чином: прояви волі отруюють одна одній існування, згубно діють одна на одну, одна з одною борються, але через їх посередництво Воля знаходиться в стані боротьби сама із собою, відбувається її внутрішнє роздвоєння у самій собі [8, 18–22].