Людина є щось більше, ніж вона знає про себе. Людина є щось більше, ніж вона є.

Буття людини у світі не є чимось спостережуваним, речовинним, принципово вимірюваним. За словами Хайдеггера, це самоочевидність, яку саму по собі бачити не можна.

За буття нами править не тільки наявне, але й відсутнє. Саме відсутність є для нас більш відчутною. Вона, як правило, пов’язана з негативними емоціями.

Це спонукає нас до активного витіснення з нашого буття відсутності, заміни її на наявність.

Відсутність — представництво небуття в бутті — завжди лишається з нами. Вгамована на якийсь час, вона знову і знову, послідовно й настирливо засвідчує свою присутність у нашому бутті. Отже, присутність відсутності в людському бутті є певною формою буттєвості. Це — потреби. Різноманітні за своїми джерелами та спрямованістю, потреби пронизують усе людське буття.

Потреба існує у складі людського буття, підтримує певний рівень його інтенсивності, якщо має перспективу на своє задоволення. Інакше вона згасає, випадає з буття, часом разом із своїм носієм.

Для потреби найсуттєвішою характеристикою є можливість її задоволення. Тим самим відкривається вихід у новий вимір людського буття — можливісний.

Повноправним представником світу можливостей виступають саме здатності, а засоби задоволення потреб, власне, тільки опосередковують їх пов’язаність з потребами.

Саме як носій небувалих у природі здатностей людина й являє собою особливий рівень буття. За висловом Ясперса, це самобуття. Саме здійснення людського буття уможливлене органічним поєднанням суто людських здатностей — здатності до праці, до мислення, до спілкування, до творчості, до свободи тощо.

Людина не могла б бути дійсним утіленням можливого, якби можливе не сягало своїм корінням буття як такого. Ще Арістотель відкрив потенційне буття. Він дійшов висновку: „Нове не може виникнути ні з існуючого, ні з неіснуючого”.

З появою людини буття збагатилося на абсолютну можливість — можливість відкривати, підсилювати й реалізовувати будь-які можливості. Якщо ця можливість справді абсолютна, то в ній є місце й позитивному, й негативному [4;169].

Серед основних форм буття розрізняють:

Для людської індивідуальності (як і для будь-якої людини) велике значення мають ціннісні орієнтири. Поняття цінностей позначає не стани чи властивості речей самих по собі (або в контексті реальних предметних співвідношень), а їх якісні прояви щодо людини. Цінність – це значущість чогось для людини [5; 290].

Поняття цінностей у певному сенсі протистоїть поняттю знання; людина може знати, що певна річ нічого не варта в аспекті її предметних співвідношень, але для неї може бути надзвичайно цінною як спогад, родинна реліквія та ін. (варто згадати, як Тарас Бульба загинув, не побажавши залишати ворогам своєї люльки). Цінність постає як цілісний, інтегральний мотив діяльності та характеристика людських вчинків у тому сенсі, що вчинок вказує на те, що для певної людини постає її справжніми цінностями. З одного боку, це тому, що людина досить часто не може раціональними аргументами довести, чому певні речі (або стосунки) є для неї цінностями. З іншого боку, реальні ситуації життя (особливо так звані „критичні ситуації”) досить часто можуть виявити, навіть несподівано для самої людини, її справжні, глибинні ціннісні орієнтири, які можуть не збігатися із свідомими уявленнями про них. До людських цінностей відносять моральні (добро, сумління, мужність), естетичні (краса, гармонія), соціокультурні та інші. Хоча цінності мають індивідуалізований характер, до найголовніших людських цінностей можна віднести:

Проблема свободи давно хвилює філософів. Чи має людина свободу? Чи може вона бути самовладною у своїх вчинкак? Навряд чи слідує переконувати когось у надзвичайній важливості цих питань.

Під свободою загалом розуміють наявність у людини можливостей для максимального самовиявлення.

У цьому розумінні свобода протистоїть межі, обмеженню. На перший погляд, свобода і є відсутністю опору, спротиву діям людини, відсутністю обмежень. Але насправді це не так, по-перше, тому що відсутність меж, обмежень була б повною невизначеністю, тобто нереальною для людини ситуацією, а, по-друге, безмежність зробила б невизначеними і неможливими будь-які оцінки, у тому числі – оцінки й самої свободи як свободи; тут свобода постає у своїх негативних проявах. Свобода є радше подоланням меж, розширенням меж, а не їх відсутністю. Тобто свобода не виключає необхідності [5; 291].

У сьогоднішніх розмовах про свободу важливо вміти проводити її диференціацію за видами та проявами. Як звичайно, розрізняють такі види свободи:

Бувають такі характери проявів свободи: