Марксизм – економічна, соціальна й політична теорія та практична діяльність, започаткована в творах Карла Маркса та Фрідріха Енгельса і розвинена в подальшому їх послідовниками різного спрямування. Для різновидів марксизму характерними є три головні складові. Найголовнішу становить трактування й критика сучасних і попередніх суспільств. Першорядна вагомість у формуванні політичного устрою і культурного середовища в будь-якому суспільстві приділяється продуктивним силам (засобам і знаряддям виробництва, що ними послуговуються люди в будь-який час) і виробничим відносинам (способу, в який люди утворюють організації задля використання спільних продуктивних сил). Продуктивні сили на певній стадії свого розвитку стають настільки розвиненими, наскільки це можливо за умов існуючої економічної та політичної організації суспільства, яка відтак стає перешкодою для їх подальшого розвитку і створює тим самим передумову для соціальної революції, у ході якої встановлюються нові економічні й політичні відносини, що відповідають рівню розвитку продуктивних сил. Згідно з цією схемою первіснообщинний, рабовласницький, феодальний і сучасний капіталістичний способи виробництва можна визначити як поступальні епохи в економічному формуванні суспільства.

Важливим компонентом першої складової марксизму є уявлення про те, що в способах виробництва визначальні елементи суспільства – продуктивні сили – контролює меншість, яка використовує свою економічну владу для експлуатації народних мас, привласнюючи економічний прибуток і розпоряджаючись ним у своїх власних інтересах. Ця внутрішньо конфліктна ситуація призводить до боротьби класів, націленої на володіння засобами виробництва і здобуття контролю над ними. Усі політичні інституції та культурні вірування формуються під впливом панівних економічних укладів та економічних можновладців – правлячого класу – задля ефективного підтримання нерівного розподілу ресурсів. Це обумовило виникнення марксистської концепції ідеології як сукупності вірувань і практичних заходів, що сприяють утвердженню асиметричного розподілу економічної й політичної влади.

Другою складовою марксистської думки є поняття про існування альтернативи суспільству, побудованому на експлуатації і розшарованому за класовим принципом. Такою альтернативою може бути лише суспільство, створене на засадах спільної власності на засоби виробництва, у якому людський потенціал, раніше пригнічуваний характерним для класових суспільств поділом праці, зможе вільно розкривати свої багатогранні можливості. Таке суспільство, не матиме класів і не вимагатиме державного апарату як знаряддя класового панування. На початковій стадії, відомій як соціалізм, розподіл товарів буде здійснюватися відповідно до внеску кожного індивіда; пізніше можна буде перейти до комуністичної організації суспільства, коли втілюватиметься в життя славетний принцип: “Від кожного – за здібностями, кожному – за потребами”. Будь-який детальний опис такого суспільства неминуче є, на переконання марксистів, здебільшого умоглядним.

Третьою складовою марксизму є певні пропозиції щодо того, як від першої складової перейти до другої. Із матеріалістичної концепції історії випливає, що капіталістичний спосіб виробництва є так само скороминущим, як і всі попередні. Марксисти сперечаються з приводу дії його механізму – чи то є тенденція до падіння рівня прибутковості, чи до розширення недостатнього споживання, – але існує загальна думка, що капіталістична система є внутрішньо нестабільною, вона охоплена кризою і неминуче зазнає краху. Проте справа встановлення соціалізму вимагатиме також революційної діяльності тих, кого капіталістичне суспільство породило як своїх власних гробарів, – робітничого класу, зростання чисельності та відносне зубожіння якого призведуть до повстання. Після революційного перевороту й аж до того часу, коли постане справжнє комуністичне суспільство, має існувати перехідний період, означений як диктатура пролетаріату. Погляди на зв’язок певної партії, що надихається марксизмом, із класом, інтереси якого вона представляє, різняться більшою мірою, аніж стосовно будь-якого іншого аспекту марксизму. Оскільки ера масових партій розпочалася вже після смерті Маркса, самому йому не вдалося розв’язати цю проблему.

Друга з-поміж цих трьох складових – тобто окреслення життєздатного альтернативного соціалістичного суспільства – недалеко пішла вперед відтоді, як на цю тему писав сам Маркс. Третя складова – а саме вчення про те, як перейти від капіталізму до соціалізму, – стає дедалі більш проблематичною і суперечливою темою, принаймні на Заході. З огляду на це якнайбільше зусиль марксистські теоретики докладають до розроблення варіацій на першу тему – критичного аналізу минулого і сучасного суспільства.

Впродовж “золотого віку” марксизму, тобто від смерті Маркса в 1883 році до спалаху Першої світової війни, марксизм мав цілком злагоджений вигляд. Ця злагодженість існувала здебільшого завдяки владі і престижу Соціал-демократичної партії Німеччини, в ерфуртській програмі (1891 року) якої було викладено положення, що стали вже традиційними, – про тенденцію до монополізації в межах капіталізму, про занепад середнього класу, про зубожіння пролетаріату і неминучість усуспільнення засобів виробництва в безкласовому суспільстві, – і водночас було висунуто такі нагальні вимоги, як введення загального виборчого права, свободи слова, безплатного навчання і встановлення прогресивного податку на прибуток.

Наприкінці століття з’явилося два нових віяння. Всеосяжний погляд на природу всесвіту забезпечувався розвитком метафізики, що отримала назву діалектичного матеріалізму. Започаткований Енгельсом і підхоплений радянськими ортодоксами діалектичний матеріалізм знаходить діалектику як у природі, так і в історії, і стверджує, що матерія рухається згідно з такими законами, як перехід кількості в якість і заперечення. Цікавішим є те, що боротьба за колонії наприкінці XІX століття спричинилася до створення марксистами теорій імперіалізму, найбільш вражаючою з-поміж яких була теорія Гільфердінга, котрий зробив наголос на зростанні контролю кредитних установ над промисловістю та на поширенні акціонерної власності. Розширився процес вивезення за кордон за безцінь товарів, які не мають попиту вдома через високі монопольні ціни; зросла також тенденція до експортування капіталу шляхом організації підприємств за кордоном. Це призвело до початку економічної війни між державами та збройної експансії в нерозвинуті регіони заради розширення потенційних ринків збуту, в ході яких найпершими постраждали свобода, демократія і рівність.

Саме марксизм ІІ Інтернаціоналу – як його стали називати, – найвидатнішим представником якого став Карл Каутський, наголошував на детерміністських аспектах Марксової матеріалістичної концепції історії і більше завдячував Дарвіну, аніж Гегелю. Віра в неминучість загибелі капіталізму і зміцнення соціалістичних сил зумовила принципову політичну пасивність у тому сенсі, що завжди краще зачекати, допоки визріють передумови для революції, аніж ризикувати всім в умовах незрілої політичної активності.

Ортодоксію Каутського критикував справа Едвард Бернштейн, який виступав за перегляд багатьох положень Маркса, що, на його думку, виявилися застарілими в умовах економічного розвитку промислових суспільств, а зліва – Роза Люксембург, котра проявляла небезпечний ентузіазм щодо виборчої політики і водночас виявляла прохолодне ставлення до таких суто революційних понять, як загальний страйк. Утім, вражаюча організованість та успіх на виборах Соціал-демократичної партії Німеччини дозволили приписати цьому нетривкому поєднанню революційної доктрини і пасивної політичної практичної діяльності провідну роль у всьому марксистському русі аж до самого початку Першої світової війни.

Доля Соціал-демократичної партії Німеччини в часи війни і після неї справила вирішальний вплив на розвиток марксистської доктрини. До того часу марксисти приділяли мало уваги такому явищу, як націоналізм (адже робітничий клас не має вітчизни), а тому й не були готові впоратися з його шаленими проявами в ході світової війни. Розкол німецької партії через питання про підтримку війни і поразка її лівого крила в невдалому повстанні 1918–1919 років позбавили її гегемонії, яка перейшла до Леніна та більшовиків. Залишившись після поразки німецької революції на самотині на світовій арені, російські марксисти зіткнулися з низкою проблем щодо організації і розвитку соціалістичної економіки, розв’язувати які марксистська традиція їх не навчила. На початку і в середині 1920-х років ці питання стали предметом гарячих суперечок, аж поки тріумф сталінського варіанта “соціалізму в одній країні” не нав’язав безплідну ортодоксію.

Перемога російського марксизму в 1917 році спровокувала розкол у марксистському русі за межами Росії поміж представниками тих новоутворених національних комуністичних партій, які сприйняли і більшовицький метод внутрішньопартійної організації, і домінування радянських поглядів у світовій політиці в контексті ІІІ Інтернаціоналу, з одного боку, і тими, хто всупереч очевидній безперспективності цієї справи намагався обстоювати марксистську теорію і практику нерадянського зразка – з іншого. Зусилля цих останніх були приречені на поразку з огляду на дві взаємопов’язані проблеми. Перша – це спадщина сталінізму. Більшовизація переважної більшості представників західноєвропейського марксизму означала не тільки те, що практична діяльність і навіть інтелектуальна енергія багатьох марксистів підкорялися диктату Москви; а й те, що ті, хто відмовлявся від такої покірності, мусили примиритися з тим неприємним фактом, що в тій єдиній країні, де марксизм вочевидь тріумфував, виникло щось на зразок бюрократичного колективізму, до якого вони – а ще менше їх співвітчизники – навряд чи були схильні. Другою проблемою, з якою стикнулися марксисти на Заході, була вочевидь нереволюційна природа провідного рушія революції – робітничого класу.

Одну відповідь на ці проблеми дали маленькі троцькістські партії, які поєднували тверду віру в революційний потенціал робітничого класу з гострою критикою Радянського Союзу. Однак більш істотним явищем став неминучий відхід переважної більшості прибічників марксистської теорії від активної політичної діяльності, а вслід за цим виникнення двох подібних тенденцій на відміну від попередньої традиції робити більший наголос на питаннях ідеології і культури та вивчати, що варто було б запозичити з інших філософських теорій. Оскільки більшість провідних марксистів-теоретиків Західної Європи і Сполучених Штатів були швидше вченими, а не політичними діячами, та й писали вони свої твори в період спаду активності робітничого класу, в їхніх працях приділено набагато більше уваги філософії, епістемології, методології і навіть естетиці, ніж політиці та економіці, а їхні погляди є більш пасивними і песимістичними, аніж у попереднього покоління.

Утім, два десятиліття після 1917 року дали світові таких видатних авторів, як Лукач і Грамші; обидва вони якийсь час були політичними діячами. Значний наголос на свідомості, характерний для ранніх праць Лукача, можна розглядати як теоретичне віддзеркалення перебігу більшовицької революції. Лукачева критика буржуазного світогляду – тобто неприйнятно статичного, фрагментарного й об’єктивізованого – і його віра у високий потенціал пролетарської свідомості – швидше приписуваний, аніж фактичний, а до того ж втілюваний в еліті революційних ідеологів, – позначає вершину марксистського оптимізму на Заході. Але змальована Лукачем картина виявилася достатньо далекою від реальності, оскільки революційні рухи в Німеччині, Австрії і його рідній Угорщині зазнали поразки, тож він сам зрозумів, що будує теорії в соціально-політичному вакуумі.

Центральною постаттю в усій західній марксистської традиції є Грамші. Він найоригінальніший марксистський мислитель останніх п’ятдесяти років, його доробок охоплює весь спектр марксистської політики впродовж десятиліття після Жовтневої революції. Загальною його метою стала переоцінка місця надбудови в марксистській концепції історичних змін. Він досяг цього, по-перше, наголошуючи на ролі інтелектуалів у політиці й окреслюючи проблему, що постала нині перед робітничим класом, а саме проблему виховання своїх власних природжених інтелектуалів; по-друге, підкреслюючи важливість установлення гегемонії – це процес, завдяки якому пролетаріат стає лідером усіх опозиційних до капіталізму сил і об’єднує їх у новий політичний блок, здатний протистояти гегемонії буржуазії і врешті-решт скинути її. Проаналізувавши цей процес, Грамші усвідомив необхідність порушити питання про взаємини громадянського суспільства і держави та протиставити при цьому Росію з її підступною для фронтального наступу державною владою Заходу, де послаблення буржуазної ідеологічної й інституціональної гегемонії могло стати передумовою для успішного здійснення революції.

Той марксизм, яким він став після Другої світової війни, можна охарактеризувати за допомогою двох протилежних тенденцій, обидві з яких у пошуку оновлення звернулися по допомогу до нещодавно виниклих філософій.

У рамках першої тенденції, представленої переважно науковцями Франкфуртської школи, а пізніше Сартром, наголос було зроблено на суб’єктивному боці марксизму. Сартр намагався сполучити певний різновид марксизму зі своїм власним варіантом екзистенціалізму, тоді як представники Франкфуртської школи перебували здебільшого під впливом психоаналізу і в їхніх творах помітна тенденція до відходу від традиційних марксистських концепцій політики та економіки і зосередження на більш загальній критиці буржуазної культури. Речники другої тенденції перебували під впливом концепцій структуралізму і плекали ідею марксизму як науки.

З плином XX століття марксизм стає дедалі більш розпливчастим. Можна окреслити чотири різновиди марксизму. Перший різновид – це жорсткий ортодоксальний марксизм, який був поширений у таких усталених соціалістичних суспільствах, як Радянський Союз і Китай, де він слугував ідеологічним підмурівком, на якому можна вести соціальні і політичні дискусії; другий різновид – це більш прагматичний марксизм західноєвропейських комуністичних партій, де використовується значно спрощений варіант ідей Грамші для виправдання компромісів із переважно парламентською мораллю; третій різновид марксизму, поширений здебільшого в Африці, Центральній і Латинській Америці та Південно-Східній Азії, використовується як засіб протесту проти економічної експлуатації і – нерідко в поєднанні з націоналізмом – слугує ідеологічною підвалиною для обґрунтування участі мас у процесі модернізації. І, нарешті, щодо останнього різновиду: на Заході багато хто з марксистів звертає увагу на філософію майже як на самоціль і на предмети, такі як літературна критика, дуже далекі від політики.

Як політична доктрина марксизм стикався із серйозними труднощами: тривала життєздатність капіталізму на Заході і невтішні результати існування соціалістичних суспільств на Сході розвіяли більшість марксистських сподівань. Як соціальна і політична теорія марксизм зіткнувся з тими самопоширеними труднощами, що й будь-яка інша загальна теорія: його конкретні твердження є спростовними, а більш обережні формулювання зазвичай є настільки туманними, що майже втрачають сенс. Положення марксизму, так само як і інших подібних теорій, зосереджені переважно спершу на способах розчленування суспільного цілого, а вже потім на описі зв’язків між виокремленими таким чином складниками.