Для культури XX століття на відміну від XIX століття, у якому культура мислилася в тих же синонімах, що і цивілізація, характерне розведення цих понять. При цьому культура продовжує залишатися символом усього позитивного, а цивілізація одержує нейтральну оцінку, а часом і прямої негативний зміст.

Цивілізація, як синонім матеріальної культури, як досить висока ступінь оволодіння силами природи, безумовно, несе в собі могутній заряд технічного прогресу і сприяє досягненню достатку матеріальних благ. Разом з тим техніка, матеріальний достаток самі по собі ще не означають власне культурного, духовного розквіту, вони не можуть бути оцінені як безумовно моральні чи ж як безумовно неетичні: вони нейтральні. Культурна значимість технічних завоювань залежить від того, у якому ціннісному контексті вони використовуються, а це не тільки зрошення раніше неплодоносних земель, але і створення витончених знарядь масових убивств. Поняття цивілізації найчастіше зв'язується з цим ціннісно-нейтральним розвитком техніки, яку можна використовувати в найрізноманітніших цілях, а поняття культури, навпаки, максимально зблизилося з поняттям духовного прогресу. Цивілізація — це перетворений людиною світ матеріальних об'єктів, а культура — це внутрішнє надбання самої людини, оцінка її духовного розвитку, її чи пригніченості волі, повної залежності від навколишнього соціального чи світу її духовної автономності.

До негативних якостей цивілізації звичайно відносять її тенденцію до стандартизації мислення, орієнтацію на абсолютну вірність загальноприйнятим істинам, властиву їй низьку оцінку незалежності й оригінальності індивідуального мислення, що сприймаються як «соціальна небезпека». Якщо культура, з цього погляду, формує досконалу особистість, то цивілізація формує ідеального законослухняного члена суспільства, що задовольняється наданими йому благами. Цивілізація все частіше розуміється як синонім урбанізації, скупченості, тиранії машин, як джерело дегуманізації світу. Справді, як би глибоко не проникнув людський розум у таємниці світу, духовний світ самої людини залишається багато в чому загадковим. Цивілізація і наука самі по собі не можуть забезпечити духовного прогресу, тут необхідна культура як сукупність усього духовного утворення і виховання, що включають у себе весь спектр інтелектуальних, моральних і естетичних досягнень людства.

Ще в 20-х роках Н. Бердяєв писав: «Ми живемо в епоху, аналогічну загибелі античного світу…Усі звичні категорії думки і форми життя самих «передових», «прогресивних» і навіть «революційних» людей XIX і XX століть безнадійно застаріли і утратили всяке значення для сьогодення й особливо для майбутнього…Індивідуалізм, атомізація суспільства, невтримна похіть життя, необмежений ріст народонаселення і необмежений ріст потреб, занепад віри, ослаблення духовності — усе це привело до створення індустріально-капіталістичної системи, що змінила весь характер людського життя, весь стиль його, відірвавши життя людини від ритму природи. Машини, техніка, та влада, котру вона із собою приносить, та швидкість руху, що вона породжує, створюють химери і фантазії, направляють життя людини до фекалій, що роблять враження щонайреальних реальностей. Усюди розкривається дурна нескінченність, що не знає завершення».[11] Екологічна криза, криза антропологічна, загроза третьої світової війни, Чорнобиль, криза моральності і моралі, ріст усіляких захворювань, зростання нерівності в багатьох сферах життя — усе це і є дурна і навіть згубна нескінченність. Але як же інакше, говорять оптимісти, як прогодувати мільярди людей, задовольнити їхні зростаючі потреби в житті, як створити комфорт і гідний рівень життя, як задовольнити тягу людини до волі, новизні, творчості і до успіху? І вони шукають шляхи розв’язку цих питань.