Осягнення особливостей історичного процесу в його єдності та невичерпному розмаїтті є основоположним завданням філософії історії.

Філософія історії досить чітко розмежовується зі спеціальними галузями історичної науки. Однак і між загально-історичною і філософсько-історичною теоріями пролягає своєрідний вододіл. Будучи якщо не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різняться за своїми підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша наукова теорія, прагне осягнути свій предмет за суто об'єктивним підходом. Філософія ж історії - в цьому її принципове ставлення до науки, - навпаки, фокусує увагу не на чистому об'єкті як такому, а саме на різноманітних виявах взаємовідношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та окремого суспільства або суспільства і особи. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається вельми широке коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем - від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини.

Розглянемо прогресистський і регресистський напрямки лінійної філософії.

Особливістю людського існування є його приналежність історії, тобто короткочасна людська буттєвість вписується в безкінечний процес зміни одних людей іншими. Здобуття попередниками впливає і наповнює змістом життя індивіда і залишене ним є в свою чергу спадком його наступників. Отже, у людини є минуле й майбутнє, які в свою чергу осягаються її свідомістю. Сам термін “прогрес” взято у Тіта Лукреція Кара, який у праці “Про природу речей” вживає вираз “рух вперед поступовий”. В цій праці говориться, що всі досягнення людей, всі викликані до життя допитливою думкою і нуждою смертних, і все мало-помалу йде по шляху вдосконалення.

Нарощення пізнавальних і технічних можливостей людства породили теорію прогресу, яку висловлювали філософи Нового часу: Вольтер, Тюрго, Кондорес, Руссо, Гольбах, Гельвецій і інші. Найбільш відомим теоретиком прогресу був Кондорес, який у своїй праці “Ескіз історичної картини прогресу людського розуму”, написаній в 1795 р., дав начерк теорії прогресу. Ним прогрес пов'язувався з еволюцією людського розуму, розвитком освіти, перемогою мудрості над глупотою.

Поняття “прогрес” вичерпно пояснюється на матеріалі технічного і почасти наукового розвитку. Дійсно, постійне нарощування технічних досягнень людства не потребує доказів. Досить очевидні й успіхи науки, хоча щодо їх позитивного впливу на історію людства виникають і певні сумніви. Вихідний розвиток науки сприяє технічному прогресу, зростанню суспільного багатства, спричиняє науково-технічну революції. Відкриття науки поповнюють й інтелектуальний арсенал суспільства. Водночас науковий арсенал сьогодення має змогу зробити такі наукові відкриття, які загрожуватимуть існуванню та розвиткові людства, зокрема в галузі генної інженерії, біотехнології, радіофізики.

Зрозуміло, виникає питання, чи є наукові здобутки показником піднесення людства, чи ведуть вони його до занепаду та деградації.

Передусім це питання стосується технічного прогресу, котрий нерідко вступає в суперечність з тенденціями розвитку подальшої історії.

Прогресу властива одна мало досліджена особливість, на яку звернув увагу на рубежі XVIІ-XVIII ст. французький просвітитель Сен-П'єр. Йдеться про прискорення темпів розвитку. Наприклад, за останні сто років людство збільшило в 100 разів швидкість переміщень, в 1000 разів енергетичні ресурси і в мільйон разів - могутність військової зброї.

У міру просування людства шляхом індустріального розвитку, прискорення темпів історії людина опинилася в ситуації пасажира поїзда, що швидко мчить колією в невідомому напрямку без керманича.

Прогрес приносить людині не лише переваги, але й зворотні наслідки, сила впливу яких примушує замислитись над його доцільністю.

Прогрес характеризується оберненістю своїх результатів, які нерідко виступають як трагедія людства. Це послугувало підставою для висновку Ортеги-і-Гассета: “Чим вищий ступінь прогресу, тим більша небезпека загибелі. ”

Прогрес за своєю суттю суперечливий, оскільки має своєю зворотною стороною регрес. І якщо людство чогось набуває, то з такою ж неминучістю воно і втрачає. Кожен крок уперед в історії є водночас і певним відступом. Тому лише в загальному балансі здобутків і втрат можна говорити про певне сходження людства, яке виявляється не однаковим в різних сферах соціального життя - матеріальній, соціальній, технічній. Суперечливість наслідків має місце в усіх сферах і у їхній взаємодії. Особливо наочно це демонструється на прикладі матеріально-технічної сфери і духовності людини.

Технічний прогрес з точки зору його власного змісту, і впливу на людину не може однозначно оцінюватись як такий, що підносить людину щаблями духовності дедалі вище. Вона втрачає не менше, ніж набуває. Тому розглядати технічний прогрес як першопричину духовних досягнень і злетів людини - помилково. Впевненість у тому, що в технічному прогресі - корені зростання духовних досягнень людства (а саме з таких позицій трактувалась ця залежність), призвела до нинішнього кризового стану нашого суспільства.

Високо критичне ставлення проявили до ідеї прогресу російські філософи. Так, М. Я. Данилевський вважав: “До числа найбільших безглуздь, які коли-небудь приходять в людську голову, належить думка про безкінечний розвиток і безкінечний прогрес.”