Платон – надзвичайно велике явище в розвитку філософської думки стародавності, та й не тільки стародавності. З творів Платона черпали ідеї візіонери і схоласти, корифеї об’єктивного ідеалізму і релігійного спіритуалізму і містики, Гребель, Августин, мислителі та вчені

Відродження – Микола Кузанський, Кампанелла, Галілей, Декарт, у навчанні яких про природу пробивався сильний струмінь натуралізму, або переважала матеріалістична сторона.

Платон є одним із правдошукачів і героїв думки, які стали вічними супутниками людства і сучасниками все нових і нових епох та поколінь людей у їх пошуках істини і справедливості, в устремлінні до більш розумного і досконалого життя.

Не дивлячись на так зване “платонівське питання”, пов’язане з сумнівами щодо точності та хронології його праць, не має сумніву, що Платон – перший із грецьких мислителів, чиє повчання дійшло до нас не в уривках, не в суб’єктивному переказі інтерпретаторів, а в цілих творах.

Платон був першовідкривачем в сфері філософського просвітництва політико-правових питань. Ф. Енгельс відмічав “геніальне для свого часу змалювання розподілу праці Платона, як природної основи міста (який в греків порівнювався з державою)”.

Секрет тисячолітньої значимості Платона полягає не в буквальному змісті його філософії і проповідуваної ним моралі, і не в буквальній спрямованості його наукових, релігійних, естетичних або соціологічних теорій. Конструктивно-логічні принципи думки, проповідь саме знедоленого служіння ідеї, пафос світової гармонії, принциповий антисистематизм і антидогматизм, неспокійний драматичний діалог і мова – от у чому розгадка таємниці тисячолітньої значимості Платона.

Платон завжди є актуальний в тому високому змісті, в якому актуальний духовний досвід минулого. Будуючи власний зразок держави, Платон зауважує, що всі існуючі види державного устрою недосконалі не тому, що вони ґрунтуються на соціальній нерівності, а тому, що ця соціальна нерівність не відповідає природній нерівності людей. Така природна нерівність породжена неоднорідністю душі. Розумній частині душі, чеснота якої у мудрості, має відповідати стан правителів-філософів; шаленій, вольовій частині – чеснота якої в мужності, – стан воїнів, стражів; низовинній, хтивій, чуттєвій частині душі – стан землеробів і ремісників. Отже, в ідеальній державі існує три групи громадян, три соціальні стани і така держава сповнена чеснот: вона мудра мудрістю своїх правителів, мужня мужністю своїх охоронців, розсудлива по слушністю гіршої частини держави перед її кращою частиною. Ця держава найбільш справедлива, бо в ній усі служать їй як певній цілісності і всі займаються своїми справами, не втручаючись у справи інших.

Розум вносить порядок в людські відносини, а закон встановлює ту міру поведінки, котра є реальним вищим благом. Звідси необхідність керування державою в руках філософів, оскільки саме їм притаманне глибоке та істинне знання ідеї добра. Знання забезпечує стійкість держави.

Незнання – веде до загибелі. Ось зовсім не утопічна думка Платона в тому, що просвітництво, освіта, виховання – основні рушійні сили державного устрою.

Згідно Платона, досконала держава – найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя думку створення демократії, зумовило його політичний консерватизм.

Геній Платона не просто акумулює знання для найкращого державного устрою людського життя. Про які би сфери та види діяльності людей не говорив Платон, він завжди підкреслює можливість і необхідність перемоги добра як загального блага над злом, правди над брехнею, здорового глузду та справедливості над несправедливістю та насиллям. Пошук та використання всього корисного та прекрасного, справедливість та правда – головні умови будь-яких політичних новацій, моральних вдосконалень та державної перебудови. Ось чому, велика увага до вчення Платона не зменшується на протязі більш ніж двох тисячоліть і є актуальною в наші дні.