В своїй праці Платон велику увагу приділяє питанню устрою держави, а саме те, що правління філософів тісно поєднується з дією справедливих законів.
Справжні філософи, пояснює Платон, не прагнуть власності, але їх правління необхідне для блага всіх решту. Не держава для філософів, а філософи для держави. Обґрунтовуючи необхідність зв’язку філософії з політичною владою, Платон пише: “Поки в державах не будуть панувати філософи, або як сьогодні їх називають царі та владики не почнуть благородно і правильно філософствувати, і поки не будуть в обов’язковому порядку усунуті ті люди, – а їх багато, – які нині прагнуть до влади, та до філософії, до тих пір державам не позбутися зла і рід людський не побачить сонячного світу державного устрою” [Книга 6; 239].
Ідеальний світ і “сонячну державу”, згідно Платона, слід вивчати не з ранніх років, а з 30 до 35 років, після цього ці особи повинні займатися виключно державними справами на різних громадянських та державних посадах.
Платон характеризує ідеальну державу як правління кращих і благородних, тобто як аристократичний вид держави. Такий устрій буде або царською владою, або аристократичною [Книга 9; 327]. Таке трактування обумовлено тим, що поняття людини царської і людини аристократичної для Платона обожнюються. Величезну увагу автор приділяє визначенню в державі місця правлячого класу. На його думку, правителями “ідеальної” держави повинні бути винятково філософи, для того щоб у державі панували розважливість, розум. Саме філософи обумовлюють добробут, справедливість держави Платона, адже їм властиві “… правдивість, рішуче неприйняття якої-б то не було неправди, ненависть до неї і любов до істини”. Очевидно, що саме філософи будуть охороняти “ідеальний” лад, закони від усіляких нововведень, адже вони володіють “… усіма якостями правителів і охоронців ідеальної держави”. Саме тому діяльність філософів обумовлює існування “ідеального” держави, його незмінність. Власне кажучи, філософи охороняють інших людей від пороку, яким є будь-яке нововведення в державі Платона. Не менш важливе і те, що завдяки філософам правління і все життя “ідеальної” держави буде побудоване за законами розуму, мудрості, там не буде місця поривам душі і почуттям.
Основний закон полягає в тому, що кожен член суспільства зобов'язаний виконувати тільки ту справу, до якої він придатний. Усіх жителів “ідеальної” держави автор розділяє на три класи:
Нижчий клас – поєднує людей, що роблять необхідні для держави речі сприяють цьому; у нього входять самі різні люди, пов'язані з ремеслом, землеробством, ринковими операціями, грошима, торгівлею і перепродажем – це хлібороби, ремісники, торговці. Всередині цього нижчого класу також існує чіткий поділ праці: коваль не може зайнятися торгівлею, а торговець по власній примсі не може стати хліборобом.
Другий і третій клас – класи воїнів-охоронців, правителів-філософів, визначається уже не за професійними, а за моральними критеріями. Моральні якості цих людей Платон ставить набагато вище моральних якостей першого класу.
З усього цього можна зробити висновок, що Платон створює тоталітарну систему поділу людей на класи, що небагато пом’якшується можливістю переходу з класу в клас (це досягається шляхом тривалого виховання і самовдосконалення). Перехід цей здійснюється під керуванням правителів [Книга 9; 336.
Характерно, що якщо навіть серед правителів з’явиться людина, що більше підходить для нижчого класу, то її необхідно “понизити”. Таким чином, Платон вважає, що для добробуту держави кожна людина повинна займатися тією справою, для якої вона пристосована найкраще. Якщо людина буде займатися не своєю справою, але усередині свого класу, то це ще не загибель для “ідеальної” держави. Коли ж людина незаслужено із шевця (перший клас) стає воїном (другий клас), чи ж воїн незаслужено стає правителем (третій клас), то це загрожує занепаду усій державі, тому такий “стрибок” вважається “вищим злочином” [Книга 9; 338].
Так само він вважає, що трьом основним станам відповідають три з чотирьох основних чеснот:
Четверта справедливість не відноситься до окремих станів, але є “над становою”, деякою “державною” чеснотою.
Цікаво, що Платон, який жив у часи загального рабовласницького ладу, не приділяє рабам особливої уваги. Усі виробничі турботи покладаються на ремісників і хліборобів. Тут же Платон пише, що в рабство можна звертати тільки “варварів”, не еллінів, під час війни. Однак він же говорить, що війна – зло, що виникає в порочних державах “для збагачення”, і в “ідеальній” державі війни варто уникати, отже, не буде і рабів. На його думку, вищі розряди (касти) не повинні мати приватної власності, щоб зберегти єдність [Книга 9; 341].
Прообраз влади в Платона – це пастух, що пасе череду. Якщо вдатися до цього порівняння, то в “ідеальній” державі пастухи – це правителі, воїни – це сторожові собаки. Щоб удержати череду овець в порядку, пастухи і собаки повинні бути єдині у своїх діях, чого і домагається автор.