В історії розвитку вітчизняного мовознавства другої половини 19 ст. значне місце займає лінгвіст-філософ, засновник Харківської лінгвістичної школи Олександр Опанасович Потебня.

О. О. Потебня народився в селі Гаврилівці Роменського повіту Полтавської губернії 22 вересня 1835 р. в українській дрібнодворянській сім’ї офіцера. Середню освіту він здобув в Радомській гімназії в 1851 р. Шістнадцятирічним юнаком вступив до Харківського університету, спочатку на юридичний, а через рік, на історико-філологічний факультет, який закінчив у 1856 р. Півтора року, попрацювавши на посаді вчителя словесності у першій Харківській гімназії, почав викладати російську словесність у Харківському університеті. Після складання магістерського екзамену, захистив магістерську дисертацію на тему “Про деякі символи в слов’янській народній поезії” у 1861 році, а в 1862 році надрукував першу найбільшу наукову працю в журналі Міністерства народної освіти “Мисль і мова” ( Ч. 1-2). У вересні Потебню відряджено до Німеччини для студій над санскритом з метою підготовки на кафедру порівняльної граматики індоєвропейських мов. Після однорічного навчання в Берліні Потебня повернувся до Харкова на посаду доцента кафедри слов’янського мовознавства. 1884 року він захистив докторську дисертацію на тему “Із записок російської граматики”. У 1875 р. його обрали професором кафедри історії російської мови, де він працював до кінця свого життя. О. О. Потебня помер 11 грудня 1891 р. у Харкові. У 1977 році його обрали дійсним членом Товариства любителів російської словесності при Московському університеті і членом-кореспондентом Академії наук.

Філософським поглядам вченого властива різнобічна спрямованість, починаючи гуманітарними науками, такими як мовознавство, соціологія, історія, і закінчуючи природничими –хімією, фізикою тощо. Так, досить цікавою є його метафізична концепція про безконечність світу, природи. Визнаючи атомну структуру речовини, О. О. Потебня разом з тим не поділяв характерного для атомізму XIX ст. уявлення про конечність матерії вглиб, що було пов'язане з визнанням атомів як нижчої, останньої межі ділимості речовини. На противагу цій метафізичній концепції Потебня висловлював глибоке діалектичне припущення, що природа нескінченна не лише з точки зору безмежності простору, тобто вшир, але й з точки зору невичерпності її явищ, тобто вглиб. Отже, вчений визнавав безмежність світу і природи в цілому. Слід відзначити, що він висловлював важливу й нову для його часу думку про те, що існує тісний зв’язок між простором і часом. О. О. Потебня не розріз. Інакше кажучи, він розглядав атоми як матеріальну субстанцію фізичних процесів.

Цікавим був погляд вченого на категорію “буття”. О. О. Потебня не сумнівався в тому, що зовнішнє об’єктивне буття “існує як таке”. Тому він протиставляв об’єкт суб’єктові, пов’язуючи зовнішню природу, світ речей з поняттям об’єктивного, а своєрідність людської свідомості, специфічні особливості психіки – з поняттям суб’єктивного. Об’єкт, з точки зору О. О. Потебні, лежить за межами суб’єкта як світ матеріальних речей. Природа, зазначає вчений, не залежить від суб’єкта, вона є причиною самої себе. “Причина явищ, – пише він, – субстанційна” [8, 91], субстанцію Потебня розглядав як “річ саму по собі”, тобто як щось протилежне суб’єктові. Таким чином, основу явищ навколишнього світу становлять речі самі по собі, що мають об’єктивний, незалежний від пізнання і в цьому розумінні субстанційний характер. Суб’єктивне, у протилежність об’єктивному світові, з точки зору О. О. Потебні, не має субстанційного характеру, а визначається зовнішньою природою як джерелом всього існуючого.

Однією з заслуг О. О. Потебні є критика формалізму. Він доводив, що форма не є щось цілком відокремлене від змісту, а відноситься до нього органічно.

Критикуючи формалізм у мовознавстві, О. Потебня вперше в історії лінгвістичної науки висунув важливе положення про те, що граматична форма є елементом значення слова і однорідною з його речовим значенням. Нема форми, присутність і функція якої впізнавались би інакше, як за змістом, тобто за зв'язком з іншими словами і формами у мовленні та у мові.

Велике місце в працях Потебні займає стихійно неусвідомлена діалектика. Цікаво відзначити, що природу і суспільство вчений розглядав у розвитку. Дослідник вважав, що подібно до зовнішньої природи, яка має свою історію, так і духовний світ, як і все існуюче, має свою історію. У зв’язку з цим учений підкреслював, що процес пізнання має історичний характеру відношенні до майбутнього.

Потебня вважав, що від кожної науки треба вимагати історичного підходу до об’єктів вивчення і досягнення науки оцінювати з історичної точки зору.

Визнаючи всезагальність розвитку, вчений трактував його не в метафізичному плані, як рух по колу, а розглядав як поступальний процес, як рух від нижчого до вищого, як процес, підпорядкований закону прогресу.

Цікаво зазначити, що О. Потебня розглядає розвиток як процес боротьби суперечностей, як заміну старого новим, як процес роздвоєння єдиного. Розвиток, підкреслював він, тісно пов’язаний з боротьбою протилежностей, з наявністю двох взаємовиключаючих тенденцій до відмирання і народження. Вчений говорить про існування закону природи, за яким смерть є початком життя і, з цієї точки зору критикує положення, за яким відмирання будь-яких явищ є лише смертю і нічим більшим. Всяке знищення старого є актом народження нового. Вказуючи на зв’язок протилежностей і їх взаємну зумовленість, Потебня говорив, що якщо смерть є лише смерть, то з неї не може вийти життя.

Протилежності не лише єдині, але і здатні переходити одна в одну. Те, що раніше було прогресивним, може з часом, перейшовши в свою протилежність, стати регресивним.

О. О. Потебня визнавав також загальний взаємозв’язок і взаємозалежність явищ у світі. Ця теорія подібна до світогляду Гегеля, який в свій час відстоював погляд, за яким не можна зруйнувати жоден елемент природи, не зачепивши всю систему взаємозв’язку явищ; дослідник вдавався до гіперболи, кажучи, що лист, коли падає з дерева, сколихує світ.

Цінним в діалектичних поглядах Потебні є також його захист тези про нерозривність, діалектичну єдність теорії і практики. Практика і теорія (в широкому розумінні) – сторони, що розрізняються лише думкою, а в дійсності тісно пов'язані. Перша (практика) сама по собі була б недостатньою для продовження діяльності, бо не давала б можливості змінити її при зміні умов. Виключна практичність, якби була можливою, була б смертю людства.

Практика містить у собі теорію, підкреслював Потебня, а дійсна теорія – практична: “Все, що входить у теорію, хоч би й не мало видимого зв'язку з виробництвом речей, є практичним у тому розумінні, що воно змінює виробника ” [8, 94].

Ряд цікавих філософських думок висловив О. О. Потебня з питань соціології. Він визнавав визначальну роль суспільства у розвитку мови і психіки, висловлював здогадку про знаряддя праці як штучні органи людини. Розвиваючи цю здогадку, вчений вказував, що завдяки успіхам промисловості людина може “створювати собі штучне середовище, більш сприятливе для життя, ніж будь-яке з даних природою” [7, 54]. Це штучне середовище, створене виробництвом, і лежить, на думку О. О. Потебні, в основі всього життя людини. Життя людини пов’язане з виробництвом і суспільним вихованням, бо тільки до цих факторів зводиться вся діяльність людини. Ця діяльність спрямована або:

а)переважно на виробництво (тобто видозмінення, пристосування і знищення) речей: їжі, одягу, житла і того, що побічно до них відносяться, як, наприклад, засоби пересування, полювання, війна; або

б) переважно до видозміни самого виробництва, тобто спочатку - виробника, людини.

Вчений розробляє питання існування суспільного контексту взаємозв’язку між мовою і думкою, пошуку визначального початку змін в суспільстві і пізнанні. Вважаючи цим початком “духовне життя” народу, Потебня поставив одну з актуальних проблем науки, двадцятого століття – питання про роль суб’єктивного фактора в розвитку історії та мови. На відміну від своїх сучасників – К. С, Аксакова, І. І. Срезневського, які вважали, що мова залежить від розвитку “народного виховання” – “безперервного розвитку духовного життя” [15, 104], Потебня намагався розробити поняття “духовне життя” як діалектично змінне.

Сутність поняття “духовне життя” Потебня вбачає в єдиному народному моральному початку, в основі якого лежить бажання до перетворення суспільства в інтересах народу. Поняття діалектичного включає два моменти: суспільносоціологічний, коли “духовне життя” розглядається як “єдиний народний дух”, який виражається не лише в суспільній свідомості, але і в реальних потребах і проблемах життя народу; і гносеологічний, коли “духовне життя” розглядається як особливості свідомості, душі, “я” в єдності з формуванням мовної діяльності. Їх об’єднує в одне ціле той духовний початок, який сягає своїм коріннями реального життя народу. Найповніше воно є відображеним у народній творчості, як розвитку народної думки, що зароджується в поступовому осягненні реальності, оточуючого світу природи.

О. О. Потебня вивчав закономірності розвитку мови як єдиного цілого в процесі формування і розвитку духовного життя як окремої людини, так і суспільства.

Отже, аналізуючи філософські аспекти творчої спадщини О. Потебні, зробимо висновок про важливість здобутків вченого не лише у галузях мовознавства та літературознавства, але і на полі філософії.