Однією з провідних течій сучасної світової філософії є позитивна філософія, в наш час представлена неопозитивізмом та постпозитивізмом.
Неопозитивізм /або третій позитивізм/ виник у 20-х р. р. XX ст. і розвивався як течія, що претендувала на аналіз філо -софсько-методологічних проблем, висунутих в ході науково-технічної революції. Неопозитивізм як напрямок включає в себе різноманітні логіко-філософські школи. Виділимо основні з них.
Віденський гурток, що сформувався у 1922 р., його представники: М. Шліп, О. Нейрат, Р. Карнап, Г. Рейхенбах, А. Айєр. Незважаючи на деякі розбіжності в поглядах представників Віденського гуртка об”єднує спільна мета - звести філософію до логічного аналізу мови науки, а також; піддати філософське і наукове знання критичному аналізу [11; 162].
Львівсько-варшавська школа - одна з шкіл аналітичної філософії, представники: К. Айдуневич, Я. Лукасєвич, А. Тарський та інші. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням логічно точного статусу [11; 163].
Філософія лінгвістичного аналізу втілена у вченнях Д. Мура, Л. Вітгенштейна, Г. Райна, П. Стросона та інших. Ця те -чія відмовляється від жорстких логічних вимог, вважаючи, що об”єктом аналізу має виступати природна мова [11; 162].
Загальна семантика, основні представники - С. Чейз та С. Хайяков. Основна ідея цієї течії: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови [11; 164].
Розглядаючи неопозитивізм у цілому як явище філософської культури, слід виділити його основні риси:
за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки;
основна увага звертається на аналіз структури наукового знання;
відокремлення процесу появи нового знання від процесу його обгрунтування;
обгрунтування ідеї демаркаціонізму (розмежування).
У 1960-1970 р. р. під впливом ідей К. Попера склалась течія постпозитивізму. Основні представники: Т. Кун, Лакатос, С. Тулмін та інші.
Основні риси постпозитивізму:
відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки;
поступовий відхід від демаркаціонізму;
відмова від комулятивізму ;
суттєва зміна проблематики методологічних досліджень.
Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціології знання [10; 133].
Впливовою частиною постпозитивізму є критичний раціоналізм (К. Поппер, П. Фейєрабенд та ін.). Ця течія сформувалась як спроба подолати основні суперечності неопозитивізму, проте вона все ж не виходить за межі традиційної позитивістської філософії. Критичний раціоналізм пройшов кілька етапів: 20-30-ті р. р. - формування методологічної доктрини К. Поппера; 40-50-ті р. р. -поширення його ідей на сферу соціальної філософії і соціально-історичного знання; 60-70-ті р. р. - онтологічна реформа, зрощення з соціально-демократичною ідеологією; 70-80-ті р. р. - модернізація [10; 136].