Творчі інтереси Олександра Потебні ніколи не були обмежені лише сферою лінгвістики. Він постійно намагався відшукати філософське підґрунтя своїм мовознавчим теоріям.
Починав Потебня як послідовник В. Гумбольдта. Він намагався вирішити питання, які поставив цей німецький вчений. Головне з них – про співвідношення мови і мислення – стало головною ціллю наукової діяльності О. Потебні. При аналізі його робіт складається враження, що, намагаючись з’ясувати дане питання, вчений висуває ряд ідей, які матимуть неабиякий вплив на подальший розвиток філософсько-лінгвістичної думки (маємо на увазі розмежування Потебнею мови та мовлення, його вчення про синхронію та діахронію, про внутрішню форму слова тощо).
У першій своїй найбільшій науковій праці “Думка та мова” (1862) вчений формулює три основні принципи своєї концепції “співвідношення мови і мислення”:
Акт мовлення не передає думок мовця слухачеві. Він тільки стимулює в слухачеві ментальну діяльність більш або менш подібну до діяльності мовця. Але ніколи уявлення слухача не є ідентичне з уявленням мовця. “Всякое понимание есть вместе непонимание, всякое согласие в мыслях – вместе несогласие” [11; 110];
Те, що справедливе для окремих слухача і мовця, справедливе і загальне для мов, які є замкненими системами, що повністю відкриваються перед членами даної національності;
Часткова герметичність кожної мови реалізується передусім в її внутрішній формі та внутрішній формі її складників: речення, слова тощо. Внутрішня форма – це форма існування і безнастанного виявлення колективного світовідчуття (світогляду) даної народності. Набуток людства складається з суми і взаємодії всіх мов. Тому втрата будь-якої мови, а тим самим і її носія – народності – є невиправна шкода для всього людства.
Ці коротко окреслені принципи ховають у собі невиправну суперечність. Другий припускає взаємне розуміння між членами даного мовного середовища, тоді як перший таке розуміння виключає. З другого боку, якщо будь-яка мова непрониклива для іншомовних індивідів, то хто страждатиме, коли б котрась мова / народність зникне? Можливо згадані розбіжності можна усунути, але в молодого Потебні такої спроби не знаходимо.
У наступних працях (“Мова і народність” (1895), “Про націоналізм” (1905) та інших) вчений вибудовує цілісну систему розв’язання даного питання та створює свою оригінальну концепцію.
Насамперед О. Потебня ставить собі питання: як виникає мова. Вчений зазначає, що в основі виникнення слова лежать рефлекторні почуття людини, яка реагує на подразнення з боку навколишньої дійсності.
Маленька дитина, лежачи в колисці, привертає до себе увагу криком, за яким мати визначає, чого дитині треба. У тих звуках, що їх викрикує немовля проявляють себе різні почуття: страх, радість, злість тощо, до яких прикріплено якийсь уявний образ, що є реальним а звук є символом, що позначає його. Ці символи створюються за допомогою ортикуляційного мовлення. Елементи ж уявного образу поєднуються з асоціативними по відношенню до нього звуками, там і виникає слово, яке є результатом аперцепції.
Аперцепція розуміється Потебнею як нові нашарування на розуміння слова, які вносяться кожен раз при відтворенні слова. Аперцепція не перешкоджає процесу розуміння. Слово виступає посередником у спілкуванні між людьми саме тому, що воно щоразу поєднує нове сприйняття і старий запас думки.
Слово може отримувати нові значення тільки тому, що мало попередні. Ця основа залишається незмінною у свідомості людей і забезпечує процес розуміння.
У слові, на думку О. Потебні є три елементи:
Найважливішою для слова є його внутрішня форма, тому ми почнемо аналіз структури саме з неї.
Потебня вважає, що внутрішня форма слова – це: по-перше, найближче етимологічне значення слова, по-друге, внутрішня форма слова є відношення змісту думки до свідомості; вона вказує як уявляється людині його власна думка. По-третє, внутрішня форма є також центр образу, одна із його ознак, яка переважає над усіма іншими. Це очевидно в усіх словах пізнішого утворення із ясно визначеним етимологічним значенням. По-четверте, внутрішня форма, крім фактичної єдності образу, дає ще знання цієї єдності; вона є не образ предмету, а образ образу, тобто уявлення, яке не збігається із значенням, яке ширше. Воно включає ряд ознак, уявлення ж містить одну ознаку.
Внутрішня форма може бути забутою (втраченою): уявлення становить необхідну стихію слова, що виникло, але для подальшого життя цього слова воно не є необхідним.
Щодо значення, то Потебня підкреслює, що у слові є два значення:
З іншого боку ці ва типи значень відрізняються тим, що ближче значення слова є народне, дальнє – у кожного різне за кількістю та якістю елементів, особисте.
Під зовнішньою ж формою слова О. Потебня розуміє значимий звук, який опосередкований через значення. Якщо втрачається зв’язок між звучанням та значенням, звук перестає бути зовнішньою формою слова.
Введення в науку про мову поняття “внутрішня форма”, на наш погляд є важливим внеском, оскільки Потебня відкрив шлях до пізнання і вивчення мовної свідомості, в якій значення представляє думка через слово і є одиницею втілення мовної свідомості, яка носить національний характер і має свою чуттєво-образну форму вираження в знакових формах мови і мовлення.
З’ясовуючи таким чином питання: як виникає слово, його будову, вчений торкнувся проблем про активну роль мови у процесі пізнання людиною світу. Заслуговує на увагу і здогад О. Потебні про виникнення в процесі пізнання активної суб’єктивної сфери мови. Якщо б мова механічно передавала думку, ми б стикнулися із фактом нерозуміння людей одне одних. У свідомості дитини осмислення нею світу за допомогою мовного спілкування, формується смислове мовне поле логіко-лінгвістичного процесу, в якому мова виступає евристичним елементом самого процесу пізнання. Думка повинна бути усвідомлена, це завдання і виконує мова. Вона вводить думку в сферу свідомого і сама представляє свою думку, яка поставлена перед нею і яка стала предметом пізнання себе, тобто усвідомлену для людини в якості особливого об’єкту пізнання.
Таким чином на перший план висувається ідея про мову як засіб об’єктивації думки. Вивчення процесу пізнання О. Потебня вважає тим питанням, без вирішення якого будь-які мовні дослідження позбавлені науково-філологічної основи.
Цікавою та суперечливою є гіпотеза О. Потебні про “згущення думки”. Вчений висловлює ряд сміливих ідей про роль мови в процесі абстрагування, вводячи соціальний контексту вивчення індивідуальної свідомості. Виявлені ним комунікативні одиниці мови дозволили відмовитися від необхідності розуміти і називати кожний суб’єктивний чуттєвий образ, бо тепер сама мова володіє можливістю для подібної номінації. Таким чином цей процес спрощується для наступних поколінь, економиться і зменшується протікання розумової діяльності. “Сгущенням можна назвати той процес, завдяки якому стає простим і непотребуючим зусиль думки те, що було складним” [13; 211].
Підкреслюючи повільність протікання думки, характерну для нижчих стадій культурного розвитку людства, Потебня звернув увагу на те, що протягом розвитку культури народу мовець і рівний йому за освітою слухач задовольняться лише натяком, який виражений в мові чи кількох мовах, які не вичерпують думки, а лише вказують на неї.
Пришвидшення інтенсивності розумової діяльності, що викликає удосконалення мовного мислення і мовних форм, представляє собою одну із сторін суспільного розвитку.
Звертаючись до взаємозв’язку мови і мислення, вчений порушив проблему існування суспільного контексту цього взаємозв’язку, пошуку першоджерел, які б визначали зміни в суспільстві та пізнанні. О. Потебня, вважаючи таким першоджерелом “духовне життя” народу, зосередив увагу на одному з актуальних питань сучасності – питанні про роль суб’єктивного фактора в розвитку історії та мови.
Сутність поняття “духовне життя” О. Потебня вбачає в єдиному народному моральному началі, в основі якого лежить прагнення до перетворення суспільства так, як цього бажає народ. Це поняття діалектично включає в себе два аспекти:
загальносоціологічний, коли “духовне життя” розглядається як “єдиний народний дух”, який відображається не лише в суспільній свідомості, але й у реальних потребах і проблемах життя народу;
гносеологічний, коли “духовне життя” розглядається як особливість свідомості, душі, “Я” в єдності з формуванням мовленнєвої діяльності.
Ці два аспекти в єдине ціле об’єднує те духовне начало, глибоко моральне за своєю суттю, яке опирається на реальне життя народу і там же починається. Найповніше, на думку Потебні, воно знаходить своє відображення в народнопоетичній творчості, де розвиток народної думки зароджується в поступовому осягненні дійсності і оточуючого світу природи.
Окресливши концепцію О. Потебні про взаємозв’язок мови і мислення, відмітимо, що ідеї про евристичну активність мови в процесі пізнання зіграли значну роль у подальшому розвитку філософської та лінгвістичної думки, хоч багато з них по-справжньому були осмисленні лише через століття.
Невід’ємною частиною концепції вченого є теорія міфа, в якому він вбачає перший і необхідний етап еволюції типів пізнання дійсності.
Співвідношення образу і значення у слові має, на думку О. Потебні, історичний характер. Воно виявляє специфіку міфологічної свідомості. Її суть полягає в нерозчленованості образного і понятійних аспектів мови.
Міфологічне мислення притаманне, підкреслює Потебня, не одному часові, а людям усіх часів, що перебувають на певному ступені розвитку думки. Міфологічна свідомість виникає тоді, коли мова вже є і виконує функцію відображення та пояснення навколишнього світу. Своєрідність цього пояснення полягає у тому, що тут образ, який пояснює і має лише суб’єктивне значення, сприймається як щось об’єктивне, як дійсне буття. Лише подальший прогрес пізнавальних здібностей людини веде до появи неміфологічного мислення.
Першою формою такого мислення є художньо-поетичне. Стан слова тут характеризується вже виділенням значення і образу. Водночас образ є невід’ємним засобом для виразу значення. Аналізуючи співвідношення образу й значення як основних компонентів мистецтва, О. Потебня підкреслює властиву поетичному слову полісемантичність, множинність значень.
Наступну форму мислення утворює мислення наукове, що ґрунтується не на поетичній, а на прозовій мові. Прозовим слово стає в міру втрати своєї внутрішньої форми. Тут слово прагне урівнятись з поняттям. Якщо найзагальнішими категоріями мистецтва є образ і значення, то в науці їм відповідають факти й закон.
О. Потебня вирізняє три ознаки, що зумовлюють істотну відмінність цих категорій, отже, науки й мистецтва.
Насамперед відмінність ця полягає у тому, що в науці думка про факт може оцінюватися як істинна чи неістинна, а поетичний образ не підлягає такій перевірці. Поетичний образ оцінюється лише з огляду на здатність збуджувати психічну діяльність у того, хто сприймає його.
Наукове мислення є висновком від факту як часткового до закону, який виражає загальне у фактах і явищах. Співвідношення образу і значення у поетичній мові різне. Воно будується на ґрунті зіставлення нерухомого образу і мінливого значення, що потребує свого визначення в кожному окремому випадку.
В науці відношення факту і закону доводиться, в поезії ж співвідношення образу і значення не доводиться, а стверджується як безпосередня вимога духу.
Міфологічне мислення, на думку О. Потебні, відрізняється від наступних форм мислення тим, що в ньому ще не відбулося відокремлення образу предмета від самого предмета, об’єктивного від суб’єктивного, внутрішнього від зовнішнього. В міфології в нерозчленованому вигляді сконцентровані ті знання, які згодом будуть визначатися як наукові, релігійні чи юридичні. Але в той же час, міф – це не просто вільне накопичення знань, це єдина можлива відповідь для тих, хто створює міф. Кожний акт створення міфу – акт пізнання.
Для Потебні міф – специфічне слово. Вчений цікавився парадигматичними (смисловими) аспектами міфу, який народжується як результат подвійної розумової діяльності: спершу земні предмети і явища визначають відповідь на питання про будову небесного світу, а потім виникає питання про земні предмети. Відповідь на нього визначається уявленням про небесний світ. Інакше кажучи, людина спершу створює модель небесного світу на основі свого земного досвіду, а потім пояснює земне життя за допомогою моделі небесного життя.
З теорією міфу пов’язана наукова діяльність О. Потебні, спрямована на з’ясування символіки фольклору. Походження символіки мотивується ходом еволюції мови і мислення. Слова, як ми вже зазначали, поступово втрачають свою внутрішню форму, своє ближче етимологічне значення. На його відновлення і спрямовані символи, які використовуються в народній поезії. Ідея вираження етимологічного значення слова в різного роду поетичних тропах набула актуальності в сучасних розвідках з етимології.
Потебня вважає, що в одному і тому ж образі можуть поєднуватися різні уявлення, навіть протилежні.
В сучасних дослідженнях з етимології ця точка зору стала аксіомою, яку вперше теоретично обґрунтував О. Потебня.
Кожна із згаданих ідей Потебні не лише має продовження, але й до кінця не вичерпала закладеного в ній змісту. Творчий потенціал філософської спадщини Потебні настільки великий, що можна навіть не сумніватися у її довгому житті.