Екзистенціалізм (від лат. Existentia – існування) – філософська течія середини ХХ ст., яка на перший план висуває абсолютну унікальність людського буття, що розумілося як категорія, яку неможливо визначити мовою понять [17].
Її витоки – у вченні датського мислителя ХХ ст. С. К’єркегора, який ввів поняття екзистенції як усвідомлення внутрішнього буття людини у світі. Оскільки предметне зовнішнє буття виражає „несправжнє існування”, набуття екзистенції передбачає остаточне рішення – „екзистенційний вибір”, через посередництво якого людина переходить від споглядально-чуттєвого буття, детермінованого зовнішніми факторами середовища, до єдиного і неповторного „самого себе”.
К’єркегор виділив три стадії, які проходить особистість на шляху до справжнього існування: естетичну, якою керує орієнтація на задоволення; етичну, орієнтація на мораль; і релігійну – орієнтація на вищий ступінь вияву страждань, які ототожнюють людину зі Спасителем.
У ХХ ст. екзистенціалізм виріс на ґрунті песимістичного погляду на технічний, науковий прогрес і моральний регрес, що перетворився на жах воєн і тоталітарних режимів. Війна з фашизмом стала епохою розквіту екзистенціалізму.
У своїй основі екзистенціалізм – це нонконформізм, що спонукає особистість робити вибір на користь справжніх людських цінностей. Ця течія має два розгалуження: екзистенціалізм релігійний (М. Хайдегер, К. Ясперс, Г. Марсель) та атеїстичний (А. Камю, та Ж. -П. Сартр).
Основною в екзистенціалізмі є проблема духовної кризи, у якій опиняється людина, і того вибору, який вона робить, щоб вийти з кризи. Ознаками кризи можуть бути страх (екзистенційна тривога), відчуття покинутості, „нудота” (Ж. -П. Сартр). Перед людиною постає відкрита безодня буття, яка раніше була непізнана нею у повсякденному житті. Тепер залишається тільки ризик вибору, який не гарантує успіху. Це і є „справжнє існування”, спокійно трагічне у світі релігійного екзистенціалізму і безнадійно трагічне в атеїстичному [18].
Вибір повністю залежить від волі людини – вона або скоряється обставинам, середовищу, у якому знаходиться, або бунтує проти нього і стає своєрідним вигнанцем.
У часи радянської дійсності екзистенційна філософія визначалася як „суб’єктивне вчення”, „мертвонароджене дитя буржуазної філософії”, не зважаючи на значне її поширення у філософській науці й культурі (екзистенціалізм розвивався і як літературна течія, став своєрідним умонастроєм епохи ХХст. ).
60-і рр. Визначають як кінцеву дату існування філософії екзистенціалізму. Проте, на нашу думку, більш коректно було б говорити про її трансформацію. Виникає екзистенційний психоаналіз та екзистенційна антропологія. Остання рорзглядає буття людини у всіх його проявах й органічно включає у себе всю екзистенційну проблематику.
Н. Хамітов визначає філософію екзистенції як „вчення про сенс буття і на-буття сенсу” [19]. Як вчення про сенс буття вона стала філософією людського буття, адже лише у людському бутті виникає питання про сенс; саме осмисленість буття людини виступає його фундаментальною ознакою. Таким чином, на думку Хамітова, „ філософія екзистенції з необхідністю стає екзистенційною антропологією” [20]. Цей термін був уведений до сучасної української філософії мови Б. Головко та В. Табачковським.
Екзистенційна антропологія є такою онтологією людини, в якій центральним є вчення про сенс буття і можливості його о-сягнення та до-сягнення; саме тому філософія екзистенції виходить за межі буденності - питання про сенс є завжди поза-буденниим. Підтвердженням цього є слова М. Хайднгера: „Будь-яка онтологія, що має будь-яку багату та міцно з’єднану категоріальну систему, залишається в основі сліпою і спотворенням самого свого призначення, якщо вона перед тим достатньо не прояснила сенс буття та не сприйняла це пояснення як своє фундаментальне завдання” [21].
Проникаючи в сенс та наповнюючись сенсом, філософія екзистенції стає для людини глибинною, фундаментальною онтологією.
У філософсько-антропологічній думці нашого століття від самого початку її розвитку є спрямованість до онтологічної та екзистенційної проблематики. Про це свідчать роботи засновника сучасної філософської антропології М. Шеллера з його вченням про принципову відкритість людського буття. Таке вчення виводить антропологію за межі емпірично-порівняльної науки, робить її дійсно філософією. Екзистенційні тенденції досить чітко окреслені у сучаснака у сучасника та співвітчизника М. Шеллера Г. Плеснера з його вченням про людину як ексцентричну істоту.
Ситуацію відношення філософської антропології та антропології у ХХ ст. добре виразив А. Лой: „Філософська антропологія – це пробний камінь у всякої онтології, бо в антропології момент онтологічного розуміння досягає неминучої інтерпретації… Філософська антропологія, що опиняється на пограниччі філософії і гуманітарних наук (психології, педагогіки, соціобіології),… спонукає до онтологічної виваженості та визначеності… ” [22].
Потяг до зближення з філософією екзистенції з другої чверті ХХ ст. стає помітним у психології. Про це свідчать праці К. Юнга, Е. Фрормма, представників „гуманістичної психології”, передусім – А. Маслоу.
При цьому ми можемо побачити і зворотню тенденцію – багато філософів-екзистенціалістів звернулися до психологічних проблем людини, збагативши ними своє вчення.
Отже, якщо психологія зверталася до екзистенції через вивчення психіки, то філософія осягає екзистенцію через дослідження буття, онтологію. Це означає, що до філософії екзистенції ведуть два шляхи: через психологію та через онтологію. Тут ці два шляхи з’єднуються в одному, який як результат синтезу піднімається над кожним з них. Таким чином, філософія екзистенції не є еклектичним поєднання психології та онтології. В екзистенції досягається протистояння суб’єкта і об’єкта а у філософії екзистенції – протистояння психології та онтології з їхніми надмірними суб’єктивністю та об’єктивністю. В цьому плані філософія екзистенції є близькою до філософської антропології у її розвинутих формах.