Вище ми окреслили форми вияву феномену самотності, назвавши їх зовнішньою та внутрішньою самотністю. Тепер виникає проблема пояснити які з наук досліджують ці вияви і чим відрізнятимуться аспекти, а також способи їхнього розгляду феномену самотності. На перший погляд видається слушним висунути таку гіпотезу: якщо дослідженням зовнішньої самотності займається психологія, то внутрішня самотність виступає філософською проблемою. Спробуємо довести чи спростувати її.

Вивчаючи феномен самотності, психологія, як правило, прагне з'єднатися із соціологією, стати соціально-психологічним дискурсом. У цьому плані характерною є назва дослідження Ю. М. Швалба та О. В. Данчевої, присвяченого феномену самотності: “Самотність: соціально-психологічні проблеми” [36]. Аналізуючи цю роботу, ми доходимо до висновку, що психолог досліджує передусім зовнішню самотність, але, як і філософія, може звернутися й до феномену внутрішньої самотності. Однак, напевно, психологія та філософія розглядають різні аспекти внутрішньої самотності, психологія досліджує вияви внутрішньої самотності в психічному житті людини, тоді як філософія розглядає їх у людській екзистенції.

Для того, щоб довести справедливість такого поділу, треба зрозуміти, чим відрізняються поняття “психіка” та “екзистенція” і ті реальності, що стоять за ними. Поняття психіки відображають наші внутрішні стани (переживання та реакції), пов’язані із взаємодією свідомості та позасвідомого. Поняття екзистенції значно ширше, воно виражає єдність переживання реакції і життя в реальності – виражає повноту людського буття.

З іншого боку, в екзистенції на відміну від психіки, постійно ставиться і розв'язується питання про сенс буття – свого буття і буття взагалі. Це відбувається тому, що екзистенція є результатом граничного зусилля людини, коли їй відкривається її неповторна присутність у бутті.

Поняття екзистенції виражає повноту людського буття в його граничних станах, тих станах, коли воно стає особистісним існуванням, буттям-в-мені, самобутністю. Більше того, поняття екзистенції виражає принципову здатність людини бути на межі своїх можливостей і бажати вийти за цю межу. Однак такий вихід означає відокремлення і відчуження від соціуму; саме тому, проблема самотності глибинно пов'язана з природою екзистенції.

Отже, необхідно розрізняти зовнішню самотність в самотність внутрішню або екзистенційну. Перший різновид самотності є предметом соціально-психологічного дослідження. Внутрішня самотність може бути осягнута як психологічними, так і філософськими дослідженнями. Якщо психологія досліджує внутрішню самотність переважно у буденному вимірі людського буття і прагне знайти можливості її подолання у буденній комунікації, то філософія тяжіє до розуміння сенсу самотності також за межами буденності – у граничних та метаграничних ситуаціях людського буття;

Філософське дослідження феномену самотності спонукає розглядати його у різних вимірах людського буття. Ця багатовимірність кваліфікується у межах роботи як метаантропологія, або як екзистенційна антропологія, смисловим центром якої стає проблема умов комунікації у людському бутті.