Що ж розуміється під «системним» пізнанням матерії і її властивостей? Відомо, що людина освоює світ різноманітними способами, насамперед вона освоює його чуттєво, тобто, безпосередньо сприймаючи його через органи чуттів. Характер такого пізнання, що полягає в пам'яті й означуваний емоційним станом суб'єкта, є як цілісним так і дрібнім – що являє картину цілком або дрібно. На основі емоційних станів у людини складається уявлення про навколишній світ. Але почуттєве сприйняття є властивістю також усіх тварин, а не тільки людини. Специфікою людини є більш високий рівень пізнання - раціональне пізнання, що дозволяє виявляти й закріплювати в пам'яті закони формування матерії.
Раціональне пізнання системне. Воно складається з послідовних розумових операцій і формує розумову систему, більш-менш адекватну системі об'єктивної реальності. Системна й практична діяльність людини, причому рівень системності практики підвищується з ростом знання й накопичення досвіду. Системність різноманітних видів відбитка й перетворення дійсності людиною є в кінцевому рахунку проявом загальної системності матерії і її властивостей [2].
Системне пізнання й перетворення світу допускає:
Пізнання світу, а «наукове пізнання”, зокрема, не може здійснюватися хаотично, безладно; воно має визначену систему і підпорядковується визначеним закономірностям [3]. Ці закономірності пізнання визначаються закономірностями розвитку й функціонування об'єктивного світу.
Принцип системності виник, як цілісний підхід до об'єктів обстеження: це найшло відображення в понятті цілого, а потім розвинулось в поняття системи й організації. найбільш абстрактним у цій категорії є ціле. Сумуючи різні точки зору на зміст понять „ціле” і „цілісність”, виказані різними авторами, можна сказати, що в понятті цілого відображаються лиш такі зв'язки явищ дійсності, коли та чи інша їх сукупність може бути виділена як явище нового порядку, яке має властивість до зберігання своєї якісної визначеності в даних умовах.
Різна ступінь цілісності об’єктів визначає відмінності їх основних властивостей, а звідси випливає важливість цілісного підходу до об'єктів обстеження. Інколи цілісність зводиться лиш до встановлення різниці між окремими об'єктами, але не до відображення механізму виникнення й збереження цих відмінностей. конкретизація принципу цілісності пов'язана з переходом до принципу системності. Це не означає, що один принцип заміняється іншим і перший перестає функціонувати. Тобто різний ступінь абстрактності робить необхідним застосовувати як поняття цілого, так і поняття системи й організації. Такий послідовний перехід від одного поняття до іншого є стихійним застосуванням широко розповсюдженого в сучасній науці методу експлікації, коли одне поняття заміняється іншим із ціллю уточнення змісту першого.
Уживання поняття системи як конкретизація поняття цілого історично пов'язане із спостереженням астрономічних об'єктів, де найбільш ясно виступала як відносна самостійність частин у рамках цілого, так і узгодженість їхнього руху. пізніше поняття системи стало широко застосовуватись у фізиці. Нині в більшості означень вказується, що система – це сукупність елементів, які знаходяться у взаємодії. Якщо категорія цілого носить абстрактно-синтетичний характер, то поняття системи, є якби діалектичним запереченням його, набуває в основному конкретно-аналітичний характер. Увага дослідника при системному підході направлене не на цілісність об'єкта (наявність цілісності розглядається як щось само собою зрозуміле), а на його склад, на властивості елементів, яке проявляється у їх взаємодії. установлення в системі стійких взаємозв’язків елементів окремих рівнів (як у „горизонтальній”, так і в „вертикальній” площинах), тобто встановлення закону зв’язків елементів, тобто знаходження структурності системи як наступний момент конкретизації цілого.
Своєрідним синтезом категорії цілісності й системності явилось поняття організації як відображення аналітико-синтетичного підходу до єдинства, взаємозв’язку явищ дійсності. Ця категорія у формі поняття органічного цілого первісний свій розвиток отримала в системах об’єктивного ідеалізму ХІХ ст. Умовою будь якої взаємодії елементів є деяка відповідність, спорідненість їх одне з одним. Однак для виникнення організації необхідна лиш така відповідність, при якій властивості елементів, які виникають у процесі взаємодії, об’єктивно служать збереженню системи. Подібний вид відповідності елементів один одному і є доцільність організації. Отже, доцільність організації може бути визначена як така відповідність окремого елемента системи іншим елементам, при якій взаємодія між ними призводить до виникнення властивостей, які закріплюють дану систему як ціле. Для елементів ця відповідність буде зовнішньо доцільною, а для системи, в яку він входить, – внутрішньо доцільною. Організаційну функцію можна визначити як таке відношення частини до цілого, при якому саме існування або, який не будь вид виявлення частини забезпечує існування або яку-небудь визначену форму виявлення цілого.
Із сучасної точки зору - системи класифікують на цілісні, у яких зв'язки між складовими елементами міцніші, ніж зв'язки елементів із середовищем, і сумативні, - у яких зв'язки між елементами того самого порядку, що і зв'язки елементів із середовищем; органічні й механічні; динамічні й статичні; «відкриті» і «закриті»; «самоузгоджені» і «неорганізовані» і т. д. Звідси може виникнути питання про неорганізовані системи, наприклад - купа каменів, вірніше сказати - сукупностях - чи є вони системами? Так, і цьому можна привести докази, виходячи з наступного:
оскільки в такій сукупності існує зв'язок між елементами, значить неминучі прояви визначених закономірностей і, отже, наявність тимчасового або просторового порядку. У такий спосіб усі сукупності є системами, більш того матерія взагалі виявляється у формі «систем». тобто система є форма існування матерії [4].
Яке ж тоді розходження між поняттями «система» і «об'єкт», «предмет», адже здавалося б нічого різного. Проте система, приходячи об'єктом, предметом і знанням, у той же час виступає як щось складне, взаємозалежне, що знаходиться в саморусі. Тому і категорія «система», будучи філософською категорією, на відміну від понять «об'єкт» і «предмет», відбиває не щось окреме й неподільне, а суперечливу єдність багатьох і цілого [5].
Система, приходячи конкретним видом реальності, знаходиться в постійному рухові, у ній відбуваються різноманітні зміни. Проте завжди є така зміна, що характеризує систему як обмежену матеріальна єдність, і виражається у визначеній формі руху. По формах прямування\руху системи підрозділяються на механічні, фізичні, хімічні, біологічна й соціальні. Тому що вища форма прямування містить у собі нижчі, то системи крім їхніх специфічних властивостей мають загальні властивості, що не залежать від їхньої природи. Ця спільність властивостей і дозволяє визначати поняття «система» саму різнорідність сукупності [2].
Система, як поняття, володіє двома протилежними властивостями: відмежованістю й цілісністю. «Відмежованістю» - зовнішня властивість системи, «цілісність»- її внутрішня властивість, що набувається в процесі розвитку. Система може бути відмежованою але не цілісною (наприклад: недобудований будинок), але чим більш система виділена, відмежована від середовища, тим більше вона внутрішньо цілісна, індивідуальна, оригінальна [2].
Відповідно до вищесказаного можна дати визначення «системи» як відмежованої, взаємопов'язаної множини, що відбиває об'єктивне існування конкретних окремих взаємозалежних сукупностей тіл, що має не специфічні обмеження властиві окремим системам. Дане визначення характеризує систему як саморушну сукупність, так і як взаємозв'язок, взаємодію, а вона і є - прямування.