Третя частина філософської системи Гегеля – філософія духу – присвячена розгляду “абсолютної ідеї” на заключному етапі її розвитку, коли вона, покидаючи природу, “повертається” до самої себе в якості “абсолютного духу”, тобто “абсолютної ідеї”, що переборола свою “відчуженість”, що зняла своє заперечення (природу) і що розвивається як самосвідомість людства на протязі всієї світової історії. У природі, за Гегелем, духовний зміст знаходиться в постійному конфлікті з обмеженою й інертною матеріальною формою. Філософія духу Гегеля є ідеалістичним вченням про розвиток індивідуальної і суспільної свідомості, про розумовий розвиток людства взагалі. Тому історія людства, зведена до історії його духовного розвитку, стає в кінцевому рахунку історією пізнання і самопізнання.

Філософія духу складається з вчення про суб`єктивний дух (антропологія, феноменологія, психологія), вчення про об`єктивний дух (право, моральність, держава) і вчення про абсолютний дух як вищий щабель самопізнання “абсолютної ідеї” (мистецтво, релігія, філософія).

У антропології мова йде про індивідуальний розвиток людської особистості, про відношення душі і тіла, про расові розходження, розходження людських віків, про здоров`я і хворобливий стан людського організму, про характер, темперамент і т. д. Характеризуючи відмінність людини від тварини, Гегель слідом за французькими просвітителями вказує на першорядне значення прямоходіння, даючи, проте, чисто ідеалістичне пояснення цьому факту. Правильно відмічаючи, що расові розходження не дають ніяких основ для расизму, Гегель проте думає, що раси і нації утворюють різноманітні щаблі самовизначення “абсолютного духу”, через що розходження між ними в області культурного розвитку в принципі непереборні. Досліджуючи людські віки, Гегель приходить до помилкового висновку, що виступ особистості проти існуючих суспільних порядків являє собою юнацьке захоплення, що зникає разом із переходом до зрілого віку. Доросла людина, чоловік, на думку Гегеля, “працює на користь справи, а не на шкоду їй, зацікавлений у зберіганні існуючого порядку, а не в його руйнації… ”.

Наступний етап розвитку індивідуальної свідомості Гегель простежує у феноменології і психології. Тут він приходить до висновку, що в основі індивідуальної свідомості лежить “об`єктивний дух”. Це поняття охоплює, за Гегелем, правові і моральні відношення, до яких німецький ідеаліст відносить також сім`ю, громадянське суспільство і державу. Моральність, таким чином, ідеалістично пояснюється як внутрішній зміст і рушійна сила не тільки правових, але також матеріальних і політичних відносин, різноманітні форми якої розглядаються як необхідні стадії розвитку об`єктивного морального духу. І тут дійсні відносини ставляться Гегелем із ніг на голову. Проте в гегелівському розумінні моральності, безсумнівно, є і глибока здогадка про об`єктивний характер її розвитку, про зв`язок цього процесу з розвитком усієї сукупності суспільних відносин.

Оскільки сутністю духу, відповідно до Гегеля, є свобода, то право визначається як здійснення, безпосереднє буття свободи. З цього погляду право протиставляється феодальній сваволі. Проте Гегель не бачить класового характеру правових відносин, що відбиває волю панівного класу. Найважливішим вираженням права є, за Гегелем, приватна власність, що розглядається не як визначена історична форма суспільних відносин, а як необхідне, субстанціальне втілення свободи.

Гегель виводить із поняття права основні риси “громадянського суспільства”, ставлячи з ніг на голову дійсні відносини між економічним ладом і надладом. Державу він характеризує як вищий розвиток об`єктивного морального духу і справжньої основи економічних відносин, у чому також наочно виявляється властиве Гегелеві ідеалістичне розуміння громадського життя. У рамках цієї ідеалістичної конструкції Гегель часто висловлює глибокі здогадки щодо дійсної сутності суспільних відносин.

В основі гегелівського розуміння історії лежить поняття світового духу. Гегель визначав всесвітню історію так: “Всесвітня історія є прогресом в усвідомленні свободи, прогресом, який мають пізнати в його необхідності”. Прогрес свободи у Гегеля здійснюється схематично: в основі історії лежить світовий дух як суб`єкт, який не усвідомлюється окремими індивідами. Вони виходять у своїй діяльності не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. Жоден індивід не керується світовим духом. Дух діє підсвідомо. Кожен індивід переслідує свої власні цілі, різні інтереси. Тому часто отримуються протилежні результати. Тобто, тут існує невідповідність між цілями і результатами. Із зіткнення виникає щось єдине, яке не переслідується жодним індивідом. Це історична подія, яка є проявом світового духу. Світовий дух у Гегеля реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Цю особливість світового духу Гегель називав “хитрістю розуму” (люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію). Розвиток свободи проходить три ступені, і вся історія ділиться на три етапи: 1) східний світ; 2) греко-римський світ; 3) німецький світ. У східному світі людина ще не усвідомила, що свобода складає її сутність, тому тут, за твердженням Гегеля, усі – раби. У античному світі (Стародавня Греція і Рим) деякі вже усвідомили, що свобода утворює їхню сутність: вони вільні на відміну від тих, що не усвідомлять цього і тому залишаються рабами. Як ідеаліст Гегель фактично ігнорує зв`язок рабства з визначеними економічними умовами. Він виводить рабство зі свідомості людей. У основі рабства лежить, отже, рабська свідомість, дійсне відношення поставлене тут на голову, буття виводиться зі свідомості. Лише в німецькому, або християнському, світі всі, на думку Гегеля, усвідомлять свою духовну сутність, і тому тут усі вільні.

Мистецтво, релігія і філософія, за вченням Гегеля – вищі форми самосвідомості “абсолютного духу”: у них завершується світова історія і світовий розум цілком усвідомить себе і самозадовільниться. Філософію Гегель розглядав як найбільш глибокий вияв істини, протиставляючи її в цьому відношенні релігії. Проте і релігія, на думку Гегеля, містить абсолютну істину, але лише у формі чуттєвого, так сказати наївного, образного уявлення. Тому, хоча філософія, за Гегелем, вище релігії, зміст філософії в кінцевому рахунку збігається зі змістом релігійного вчення, оскільки і там і тут предметом пізнання виступає “абсолютна ідея”, що виражає в системі Гегеля Бога і світ у цілому. Гегель, отже, ігнорує протилежність науки і релігії, не бачить найбільшого прогресивного значення тієї боротьби, що вели природознавство і прогресивну матеріалістичну філософію проти релігійного світогляду.

У гегелівській філософії духу особливо яскраво позначилися властиві цьому мислителю і німецькій буржуазії того часу взагалі консервативні, а деколи і прямо реакційні погляди. Проте було б неправильно на цій підставі зовсім заперечити позитивне значення робіт Гегеля. Його діалектичний метод ліг в основу більш пізніх філософських робіт.