„Якщо говоримо, що не маємо гріха, — обманюємо самих себе, та правди немає в нас. Якщо визнаємо гріхи наші, то Він, будучи вірним та праведним, простить нам гріхи наші та очистить нас від усякої неправди” (1 Іоан. 1, 8-9).

Головна частина таїнства Покаяння — сповідь — була відома християнам уже за часів апостолів, про що свідчить книга „Діяння Апостолів” (19, 18): „Багато з тих, що увірували, приходили і признавались та об’являли свої вчинки”. У давній Церкві в залежності від обставин сповідь була або таємною, або відкритою, публічною. До публічного покаяння закликались ті християни, які своїми гріхами викликали спокусу у Церкві.

Відомо, що в гріхах людина втрачає благодать Святого Духа. Грішна душа хворіє і перебуває у смерті. Людина втрачає бажання і можливість спілкування з Богом і служити Йому — виконувати Його волю. Покаяння — це друге Хрещення, переродження й обновлення душі. Мета Покаяння полягає у виздоровленні і воскресінні душі для встановлення порушеного спілкування з Богом і служіння Йому.

Підготовка до таїнства Покаяння має наступні взаємопов’язані сторони: пізнання своїх гріхів, жаль за ними, відкидання гріхів, рішучість більше не перебувати в них, заміна їх протилежними чеснотами.

Благодать Божа в таїнстві Покаяння прощає гріховну вину, виліковує і ожитворяє душу, подає сили не грішити більше, але збирати чесноти.

Видатний пастир-духівник XIX ст. єпископ Феофан Затворник (1815-1894) у своїй книзі „Листи про християнське життя” пише, звертаючись до своєї духовної дочки: „Ввійдемо в самих себе і почнемо перебирати, що є в нас. Втручання у цю справу якоїсь сторонньої особи недоречне і зовсім неможливе. Ввійти у вас і розібрати справи вашої совісті ніхто не може, крім вас самих, і прошу вас це зробити. Я подам на цей випадок тільки декілька вказівок… щоби добре себе роздивитись, треба звернути увагу на три сторони нашого діяльного життя — на справи, одиничні дії (думки, слова, вчинки), здійснені у визначеному місці при визначених обставинах, на сердечні настрої і характеристичні нахили, приховані під справами, і на загальний дух життя. ”

„Кому розповідаю я це? Не Тобі, Господи, але перед Тобою розповідаю сім’ї моїй, сім’ї людській, хоч би яким нікчемним не було число тих, кому попадеться в руки ця книга. І навіщо? Звісно, щоб я і кожен, хто читатиме подумали, „з якої безодні доводиться взивати до Тебе” [1:76].

Задум написати „Сповідь” родився у Августина в середині 390-х рр. Приводом для цього стали наступні події. В кінці 394 р. друг Августина Аліпій почав листування з Пауліном, пресвітером італійського міста Нола і проповідником аскетичного способу життя. Паулін, цікавлячись чужим інтимно-релігійним досвідом, попросив Аліпія розказати про своє життя. Аліпій — чи то по своїй скромності, чи то через брак часу — не зробив цього, а звернувся до Августина. І той погодився. Продовження листування між Пауліном і Августином не збереглось. Проте немає сумніву, що після того, як Августин написав і відіслав біографію Аліпія, Паулін попросив його розказати і про себе, спеціально використавши тему звернення.

Жанр житійної літератури до кінця IV ст. мав свою історію і сталу традицію. Розповіді про різноманітні „звернення” широко циркулювали в християнському середовищі. Характерними рисами були: розповідь про дві несхожі частини життя, важкий шлях до істини, раптове прозріння, сходження благодаті і т. д.

Проте створений Августином твір в основних рисах був насправді оригінальним і неповторним. Назва „Сповідь” (Confessiones можна буквально перекласти як „Признання”) об’єднало три значення поняття сonfessio: розкаяння в гріхах, вдячність Творцю і сповідування віри. Саме тут захований принцип композиційної єдності, яка пов’язує перші дев’ять, перехідну десяту і заключні три книги „Сповіді”. „Сповідь” розповідає про той кінцевий підсумок, до якого, на думку Августина, повинен прийти кожен християнин. При цьому вона змальовує нам шлях конкретної людини. В „Сповіді”, таким чином, дуже вдало об’єднані два плани: з одного боку, на розповіді лежить відбиток вічних та необхідних для християнина істин, і тут йдеться про типове і обов’язкове; з другого — ця оповідь унікальна завдяки неповторності індивідуальної людської ситуації її автора. До того ж, від цього автора ми можемо очікувати найбільшої щирості.

Августин знаходиться біля самих витоків жанру автобіографії. Він є його першим видатним представником і в багатьох відношеннях — засновником. Звісно ж, у нього були попередники і на християнському, і на язичницькому підґрунті. Деякі елементи автобіографічного твору можна знайти, наприклад, в VII листі Платона, „Записках” Цезаря, „Листах” Сенеки, а особливо Марка Аврелія. Проте „Сповідь” є першою „справжньою” автобіографією, де наявні всі елементи жанру в повному і концентрованому обсязі.

Специфіка автобіографії як жанру полягає, очевидно, в тому, що тут ми маємо справу не так з літературною формою, як зі звичною формою викладу індивідуального людського досвіду. Зрозуміло, що автобіографія не є аж такою строгою по своїй формі, як, наприклад, епос, лірика чи драма. Своєї специфіки вона набуває завдяки високій мірі тотожності автора розповіді з тим особистим досвідом, який ним описується. Творець автобіографії завжди дивиться на світ крізь призму своєї особистості; він показує світ таким, яким той існує (чи повинен існувати) для цієї людини, в ній і через неї. Обов’язковою суттєвою властивістю відношення „я — світ” є, отже, глибоке самоусвідомлення і певна щирість — та внутрішня правдивість, яка є гласом совісті. Особливо відвертою є лише сповідь „внутрішнього” біографа, йому одному відомо те, чого не може висловити і описати жодна інша людина. Тут важливий хід внутрішніх подій, генезис особистих рішень, психологічна мотивація вчинків. Будь-який результат чи певний підсумок з’являється тут в процесі свого народження.

Саме тому можна вважати психологічну сповідь, автором якої був Августин, надзвичайно „автобіографічною” розповіддю. Глас совісті звучить тут на достатній висоті, єдино можливій перед лицем Творця та свідчить про сердечну щирість її автора.

„… я все рівно сповідатимусь з свого сорому на славу Твою” [1:103].