В Гоголі часто не хочуть бачити мислителя, хоча він, безперечно, був ним. Однією з центральних тем його художньої та мислительної творчості була проблема естетичного начала в людині. Він перший в історії вітчизняної думки започатковує питання естетичного аморалізму, розходження естетичного та морального життя в людині.

За складом своєї натури Гоголь був дуже схильний до моралізму. Але поряд з моралізмом в ньому жила гаряча, всеохоплююча і пристрасна любов до мистецтва, яке він любив з непереможною силою. Усвідомлення своєрідної аморальності естетичної сфери привело Гоголя до створення естетичної утопії, явно нездійсненної і продиктованої необхідністю довести самому собі, що мистецтво є корисне. Крах цієї утопії, зовні зв'язаної з постановкою на сцені його геніальної комедії “Ревізор”, спричиняє надзвичайне потрясіння в духовному світі Гоголя, оголює всю нестійкість та швидкоплинність всілякого гуманізму, розчищує грунт для релігійного перелому, – в Гоголя, справді, починається глибоке пристрасне повернення до релігійного життя, яке ніколи в ньому не замовкало. У письменника поступово починає формуватися нова концепція життя, нове розуміння культури. Він багато працює в галузі художньої творчості, видає І том “Мертвих душ ”, але зі всією зростаючою силою в цей самий час заглиблюється в релігійне життя. Гоголь планує видати теоретичну книгу, присвячену питанням Церкви і культури, – і в 1847 році виходять в світ “Вибрані місця з листування з друзями”. Ця книга, в якій нові, сміливі і творчі ідеї були виражені в наївній, часом в дуже претенційній формі, залишилась незрозумілою суспільством, викликала непримиренну і різку критику. Гоголь надто важко пережив цю невдачу ; він не міг відмовитись від свого релігійного світогляду, але усвідомлення трагічної нез'єднаності Церкви і культури тисне на нього як завжди з надзвичайною силою. В припадку тяжких сумнівів, Гоголь спалює II том “Мертвих душ”, в якому він хотів показати “відроджену” і “пробуджену” Росію, після чого занепадає духом і незабаром помирає…

Гоголь прожив всього 43 роки, але за ці роки він не тільки збагатив літературу геніальними творами, але й вніс в життя ту тему, яка донині є однією з центральних тем пошуків вітчизняних мислителів, – про повернення культури до Церкви, про будування нового церковного світогляду – про “православну культуру”.

Зупинимось на критиці моралістичного гуманізму в Гоголя. В нього самого моральна свідомість була дуже гострою і напруженою, – в цьому відношенні він близький величезній більшості вітчизняних мислителів. Але при всій силі і гостроті моральної свідомості, Гоголь носив в собі якусь отраву, – вірніше, він глибоко відчував всю трагічну проблематику сучасної моральної свідомості.

Моральний ідеал він сприймав, як нереальний і неприродній, як риторика, яка не має опору в природному складі душі. З муками переживав його Гоголь в темі, яка була основною для всього Європейського гуманізму, – в питанні про відношення до людей, як “братів”. Гоголь пише: “але як полюбити братів? Як полюбити людей?

Душа хоче любити одне прекрасне, а бідні люди такі недосконалі, і так в них мало прекрасного”. Моральний принцип виявляється безсильним, тому що в дійсності душа рухається не моральним, а естетичним надиханням. Інакше кажучи, – душа людська зовсім не здатна в нинішньому її стані до справді моральної дії, тобто до любові. “Людина дев'ятнадцятого століття відштовхує від себе брата… Він готовий обняти все людство, а брата не обійме”. Моральний ідеал є просто риторика. Між іншим, всі люди зв'язані між собою таким глибоким зв'язком, що, насправді, “всі винні за всіх”. Цієї формули, яку потім викував Достоєвський, немає у Гоголя, але її суть вже є у нього. Він часто наводить думку, що ми “відносно” зв'язані з усіма людьми, і всі наші дії, навіть думки впливають на інших людей. Інакше кажучи, тема моралі, тема добра – невідхильна, непереборна, вона стоїть перед кожним в усьому своєму страшному і грізному об'ємі, але вона не має опори в нинішній будові душі. Страшно те, говорить Гоголь, що ми “в добрі не бачимо добра”, – тобто, що навіть там, де є справжнє добро, ми не можемо сприйняти його саме як добро”.

“Природній ” аморалізм сучасної людини, в Гоголя, зв'язаний з тим, що в ньому переважає природне начало. Питання про природу естетичного начала і про відношення його до моральної теми в людині все життя мучило Гоголя: він сам був палким прихильником мистецтва, але з повною, немилосердною правдивістю викривав він таємну трагічність естетичного начала. Гоголь тут підійшов до самої глибини того естетичного гуманізму, який з часів Карамзіна пустив глибоке коріння в душі. В повісті “Невський Проспект” Гоголь розповідає про художника, в душі якого панує глибока віра в єдність естетичного і морального начала, але ця віра розбивається при зустрічі з життям. Художник зустрічає на вулиці жінку вражаючої краси, яка виявляється зв'язаною з притоном розпусти. Художник впадає у відчай; він намагається вмовити красуню кинути її життя, але та із зневагою і насмішкою слухає те, що він говорить.

Бідний художник не витримує цього страшного розладу між зовнішньою красою і внутрішньою розпустою, сходить з розуму і покінчує з собою.

В другій повісті, “Тарас Бульба”, Гоголь з іншої сторони змальовує розходження естетичної і моральної сфери: молодий козак Андрій, захоплений коханням до красуні, кидає сім'ю, батьківщину, віру, переходить в стан ворогів, не почуваючи ніякого збентеження і тривоги. В Андрія понад усе переважає естетичне начало, стихійне і аморальне ; Андрій чітко формулює основний принцип естетичного світового співвідношення: “батьківщина моя там, де моє серце”. Це не тільки відречення від самого принципу моралі, але й утвердження стихійної сили, фатального динамізму естетичних рухів, які відкидають всі перешкоди морального характеру. Тут намічаються основи тієї антропології, яку пізніше з такою силою змалював Достоєвський, – у вченні про хаотичність і позаморальність людської душі…

Чим глибше усвідомлював Гоголь трагічну нез'єднаність в душі естетичного і морального начала, тим проблематичнішою ставала для нього тема краси, тема мистецтва.

Саме тому Гоголь, безмежно закоханий в мистецтво, будує естетичну утопію, – він запалюється вірою, що мистецтво може викликати в людей справжній рух до добра. Гоголь пише комедію “Ревізор” – річ геніальну, яка мала величезний успіх на сцені, але, звичайно, ніякого морального зрушення не створила в житті. Гоголь зрозумів це, ясно усвідомив утопію своєї надії, але якраз це і створило початковий пункт його подальших пошуків. Розділеність краси і добра означає всю нереальність естетичного гуманізму ; справді з'єднати красу і добро може тільки те, що глибше обох начал, – тобто релігія.

Релігійні пошуки Гоголя розвиваються весь час навколо цієї теми:

релігія для нього покликана перетворити природню будову людини, її культуру, її творчість. Гоголь звертається до релігії для того, щоб знайти в ній вирішення проблем культури. На цьому шляху він приходить до того, що потрібно зв'язати всю культуру з Церквою, і вносить в російську думку ідею “православної культури”.

В Гоголя ми знаходимо багато глибоких і суттєвих критичних роздумів про західну культуру, але не в цьому основний зміст побудов Гоголя, а в твердженні, що в Православній Церкві “полягає можливість вирішення всіх питань, які сьогодні так актуально постали перед всім людством”. Це і є та нова думка, яка стала вихідним пунктом для цілого ряду мислителів.

Поняття культури відривається тут від внутрішнього зв'язку з її західною формою, – у Гоголя тут вперше звучить думка про те, що шлях Росії в основі інший, ніж шлях Заходу, так як дух Православ'я інший, ніж дух західного християнства. Цю думку про “інші” шляхи Росії ми знайдемо не тільки у слов'янофілів, у Герцена, в російському народництві, але і в пізнішій цілій течії соціально-політичної думки (Н. К. Михайлов ського та ін).

Разом з тим, повернення до церковної ідеї вже не означає тут відторгнення світської культури (як це було в XV – XVI ст.), а ставить питання про посвячення та християнське перетворення її (до чого раніше прямувала вітчизняна думка, особливо в Сковороди). Гоголь кличе до перебудови всієї культури в дусі Православ'я і являється, справді, пророком “православної культури”.

Особливо гостро і глибоко обдумував Гоголь питання про освячення мистецтва, про християнське його служіння, – він перший в історії російської думки починає естетичну критику сучасності, викриваючи її вульгарність. T а гостра критика духовного міщанства, яка згодом з такою силою була розвинута Герценим, Достоєвським, з величезною силою виражена вже в Гоголя, починаючи з його ранніх (так званих, Петербурзьких) повістей, захоплюючи потім “Рим”, “Мертві душі”. Але Гоголь весь час пише і про те, як врятувати естетичне начало в людині, як скерувати його на добро, від якого відірвалась сучасність у її естетичних прямуваннях. Звідси його настирне нав'язування теургічної задачі мистецтву: “не можна повторити Пушкіна”, -говорить Гоголь, тобто не можна творити “мистецтво для мистецтва”, “як не прекрасне таке служіння”. Мистецтво “чекають тепер інші справи” – надихати людство в боротьбі за Царство Боже, тобто зв'язати свою творчість з тим служінням світу, яке притаманне Церкві. Саму Церкву Гоголь розуміє, як живе з'єднання містичної сили її з історичним впливом на світ: “повний і всесторонній погляд на життя залишився в Східній Церкві – в ній простір не тільки душі і серцю людини, але і розуму в усіх його верховних силах”.

Для Гоголя “верховна інстанція всього є Церква”. “Церква одна в силах розв'язати всі питання наші”. “Є в середині землі нашої примиритель, який не всім видимий, це – наша Церква… В ній правило і кермо наступаючому новому порядку речей, – і чим більше входжу в неї серцем, розумом і помислом, тим більше дивуюсь чудовій можливості примирення тих протиріч, які не в силах тепер примирити Західна Церква…, яка тільки відштовхувала людство від Христа”.

Це ціла програма побудови культури в дусі Православ'я на основі “простору”, тобто вільного звертання до Христа. Це було якесь “осяйне видіння”, яким горів Гоголь, за словами Гершензона, – бачення того “нового порядку речей, в якому Православ'я розкриється для світу в усьому світлі свого всесвітнього царського значення ”. Сам Гоголь висував саме “всесвітність людинолюбчого закону Христового”, – його причетність до всього, його освячуючу дію в кожному місці і у всіх явищах життя. Тому релігійна свідомість Гоголя вільна від теократичного присмаку, – він приймає всі форми культури, він рахується з тим, що сьогодні людство “не в силах прямо зустрітись з Христом”, і в пробудженні душ до цієї зустрічі Гоголь бачить церковне служіння мистецтва.

Вся ця позиція Гоголя не тільки висуває нові основи для ідеології, але взагалі означає, якщо не наступ, то приближения епохи нового, вільного наближення культурної свідомості з Церквою. Але, звичайно, діалектика ідеї православної культури була б безплідною, якщо б та ідея залишилась тільки програмою.

Гоголь гадає, що йому треба пізнати душу сучасної людини, оскільки “ні Карамзін, ні Жуковський, ні Пушкін не взяли це за ціль свого мистецтва. ”

“Ревізор” – перший твір, націлений на те, щоб зробити добрий вплив на суспільство. Дбаючи про “справу душевну”, глибоко реагуючи на життя, заглиблюючись у самого себе, горючи добром і красою, Гоголь відчув всю безодню душі, повірив у душу, знайшов у ній шлях до світу. “Сам Бог заклав в душу мою прекрасне чуття – чути душу” [П. II, 443].

“Є речі, яких не можна з'ясувати. Є голос, який наказує нам, голос, що перед ним нікчемний наш мізерний розум; багато дечого можна відчути тільки глибиною душі, між сльозами і молитвами, а не за щоденними турботами”.

Ключ до світла Гоголь знайшов у власній душі, де його знаходили великі філософи. “Рухає душу порив і натхнення, а натхненням багато дечого схоплюється, чого не дійдеш ніяким вченням і працею” [П. 11, 405].

“Найвищою естетичною насолодою залишилось для мене назавжди чаруватися красою людської душі, де б я її не зустрів” [С. Х, 45]. “Як у природі іде все в лад і мудро, в якому гармонійному законі. Лише ми… метушимось. Все поспішає, все в якійсь гарячці” [С. IX, 132]. Гоголь прагнув вказати на високу мету життя: упорядковувати, вносити лад, перетворювати, повертати на добро.

“Кожному тепер здається, що він міг би зробити багато добра на місці і посаді іншого, а тільки не може зробити це на своїм. Це корінь усякого зла. Треба подумати про те нам усім, як на своєму власному місці зробити добро” [С. IX. 22]. “Пам'ятайте раз назавжди, що людина виправляється і удосконалюється тільки при ділі… ” [П. II. 571].

Людина має вибрати собі роботу, до якої вона має симпатію, нахил, любов. Тільки та праця є продуктивна, що гармонує з вдачею людини. “Тяжко буде покараний той, хто дістав від Бога талант і закопав його в землю, а немає людини, що б не дістала якого-небудь таланту” [IT. IV. 122].

На думку Гоголя, абсолютна цінність, свідомість останньої мети не повинна відривати людину від світу, шлях до неї лежить через світ: треба вносити у світ гармонію, добро, красу, у ньому працювати над тим вічним, що є найдорожче для нас. Гоголь перейнявся ідеєю вказати на цю високу мету життя: упорядковувати, перетворювати, повертати на добро. Є і обов'язком нашим, оскільки конечним є привести до ладу свої душі, наші найбільші скарби, працювати над своєю душею – “яку сам Небесний Творець наш вважає за перл свого творіння” [С. IX. 310].

Ревізія, яку усе життя провадив Гоголь, показала: душевне господарство занедбано і запаскуджено. З великою силою відчуваючи красу, Гоголь з такою самою силою відчував некрасу людської душі. В чому вона? – Мертві душі, сонний характер, нечулий камінь, дерев'яний, черствий, сухий, скам'янілий, нудний, нещирий, паскудний, зверхній, байдужий, млявий, бездіяльний стан, дух темряви і негації, холодні уста, черстве серце, чорнота душі, мертвий застій, – це вирази, що вживає Гоголь. “Стогнала душа моя, коли я бачив, як багато тут серед самого життя безмовних, мертвих мешканців, страшних нерухомим холодом душі своєї, порожнечею, пустотою серця: стогнала душа моя, коли на їх нечулих обличчях не з'являвся навіть анітрохи вираз од того, що обертало в небесні сльози душу, яка глибоко любить”. “Розумію, – пише Гоголь, – як важко переносити черствість душевного стану… хрест – найтяжчий за всі хрести – хрест черствості душевної” [П. III, 32].

На думку Гоголя, людина має ціле життя працювати над собою, життя є школа. “Мертві душі” писалися, щоб повстали живі. Щоб стати живим, треба найперше стати свідомим того, що є живе, а що мертве. Цю ж саму мету мав і “Ревізор” – показати життя без світла, показати темряву, щоб людина забажала світла.

Ціллю творчості Гоголя було оживити душі, роздмухати у людині жар у душі, в якій він починає згасати. “Будьте не мертві, а живі душі”.

Саме Гоголь ставить вчинок, що йде од серця, вище над той, що йде тільки з повинності, обов'язку. Це є характерно для Гоголя: ти не тільки повинен чинити задля правди, але ти маєш бажати як чинити, це має бути душевною потребою, радісною справою для тебе. Звідси ці всі слова, про розворушену душу і розм'якле серце, про благодійну “встряску”, порух сердешний, глибину чуття, молитву із душевних глибин, душевну світлість в обличчі, духовну і душевну радість, повне доброти обличчя, душевні струни, янгольські думки, небесне братство.

Над усім і джерелом усього є любов.

Живу, прекрасну душу і працю задля неї ставить Гоголь за мету культурної роботи. Ідеал є встановлений, він подібний до ідеалу Сковороди: правила його мали на меті любов до правди і доброчину, а метою – красу і досконалість духа.